Жанр: вовкулацький детектив 

Детектив із приставкою «інтелектуальний» викликає в мене одночасно спротив і побоювання. Спротив – бо 90% всього, що має лейбл «інтелектуальний», на повірку виявляється надзвичайно претензійним і зовсім позбавленим справжньої інтелектуальної складової. Загалом «інтелектуальна книга» - це «масло масляне» чи «апельсин цитрусовий», бо людина, обділена інтелектом, не напише правильно навіть матюк на літеру «б». Отже – будь-яка написана книга автоматично означає, що її автор інтелектом не обділений. Ну, а «інтелектуальний детектив» – це цнотлива спроба виправдати своє тяжіння до написання жанрової прози в очах шанувальників Кафки та Камю, котрі апріорі не вважають жанрову літературу чимось серйозним. Побоювання – бо боюся: в разі, якщо книжка виявиться занудною, проблему доведеться шукати не в книзі, а в собі як читачеві – мовляв, не доріс іще шанувальник Стівена Кінга, Дена Брауна та Бориса Акуніна до вершин васі пупченка.

Все, сказане вище, роману «Відьмин пасьянс» київського письменника Сергія Пономаренка не стосується. Навпаки, цей автор повинен, як вогню, боятися титулу «автор інтелектуальних детективів». Причини я намагався пояснити в попередньому абзаці, ну а пояснення дані, бо, власне, один із романів Пономаренка, «Психостриптиз», був титулований в 2002 році як «інтелектуальний детектив». Протея я відкрив для себе цього автора саме романом «Відьмин пасьянс», і сподіваюся: термін «інтелектуальний» застосовано до одного з ранніх творів письменника не через претензії на високочолість, а через те, що людина, здатна конструювати подібні сюжети – справді розумна.

Простота, навіть спрощеність викладу, властива Сергієві Пономаренку, кидається в очі вже після прочитання перших сторінок «Відьминого пасьянсу». З біографічної довідки зрозуміло, що автор співпрацює з київськими газетами. Проте довідку я прочитав після того, як перегорнув останню сторінку книги, і нічого нового ця довідка мені не дала: телеграфний журналістський стиль та стрімке перо, якому важливо гнати сюжет, не зупиняючись на деталях, цілком підтверджує припущення про важливу роль журналістики в житті фахового соціолога, яким є Пономаренко. Проте оця «телеграфність» часом грає не на користь сюжету: там, де логіка вимагає зупинитися і «жирно» прописати окремі виграшні епізоди, автор лише розширює їх кількома реченнями.

Між тим, більшість із уже 9 романів Сергія Пономаренка видавці визначають як «містичні детективи», що по відношенню до «Відьминого пасьянсу» цілком справедливо. До останніх сторінок навіть вибагливий читач сподівається на розв’язку якоїсь суперінтриги, замішаної на давньому, ще з часів дохристиянського періоду Київської Русі, проклятті, яке язичники наклали на поліське село, де їх підло зрадили новонавернені християни. Відтоді в селі Страхолісся ходить легенда про вовкулаків. Родом із Страхолісся і один із головних героїв, Антон Барановський. За явно не випадковим збігом обставин він наділений певними вовчими повадками, тому й потрапляє на афганську війну, опинившись спочатку в спецпідрозділі «Вовки», де на бійцях випробовують якусь «сироватку сміливості», а потім – у полоні, де він змушений битися з вовком, мов гладіатор на арені. Тим часом київська журналістка Іванна опиняється на квартирі в старенької подільської аристократки, яка має відьомський родовід і при нагоді відкриває очі своїй пожилиці на підозрілу поведінку її нового друга, того самого Антона Барановського. Ну, а сама Іванна пише статтю про вовкулаків у районі Страхолісся, жертвами яких уже стало кілька місцевих школярів.

Словом, усі ці переплетіння далекої та не дуже далекої історії з сучасністю створюють навіть у вибагливого читача певний настрій. Проте під фінал як історія, так і містика поступаються місцем цілком реалістичній кримінальній інтризі, пов’язаній із діяльністю в районі Страхолісся «чорних археологів». І хоча Іванну, загнану під кінець у смертельну пастку, містичним чином рятує з неї саме справжній поліський вовк, розумієш: увесь цей час автор цієї простої оповіді морочив читачам голову, пропонуючи власну гру. Одначе в цій грі не вистачає того, що робить подібні детективи містичними не лише за визначенням, а й за фактом: бодай трошки окресленої атмосфери страху та напруги.

В якості компенсації автор насичує текст по можливості повною інформацією з розряду «все, що ви хотіли знати про перевертнів, але боялися запитати». Тому в деяких випадках детективний роман «Відьмин пасьянс» можна використовувати і як прикладну літературу.

Оцінка            ****(-)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику