Топ-книги від Yakaboo

---

• Джон Грэй. Мужчины с Марса, женщины с Венеры
• Элизабет Гилберт. Есть, молиться, любить

---

«Енциклопедія російської душі» не потребує перекладу українською

  

Дмитро Стус, головний редактор журналу «Київська Русь», експерт у номінації «Красне письменство»:

– За великим рахунком, мені хотілося зупинитись на одній-двох позиціях. По-перше, менше вдається стежити за всіма новинками. По-друге, звертаєш увагу передусім на ті книжки, які викликають певне збурення. В прозі це – хоч як би до неї ставитись – нова книжка Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (К.: Факт). На мій погляд, там багато недоліків, але це перша спроба в нашій літературі наблизити історію до сучасності, побачити, як історія відгукується сьогодні. Щось вдалося, щось – ні, але цей текст важливий. Першість серед перекладів однозначно належить книжці Маріуша Щиґела «Ґоттленд» (К.: Темпора). Це дуже якісна есеїстка в дуже доброму перекладі (бо до інших перекладів у мене виникали запитання). Довго вагався, але другою назвав «Енциклопедію російської душі» Віктора Єрофєєва (К.: Ярославів вал), хоча й вважаю, що такий текст не потребує перекладу українською. Що стосується поезії, то мій вибір теж був однозначний – це «Берестечко» Ліни Костенко (К.: Либідь). Хоча це не зовсім моя поезія, але об’єктивно – дуже вартісна. Так само високо я поставив збірку Павла Гірника – мабуть, це його найкраща книжка – «Посвітається» (К.: Пульсари).

Також мене вразили гарні видання «Піраміди», хоча здебільшого це перевидання. Я намагався трохи «відсовувати» їх, бо це все ж таки не новинки. А втім, не завжди  вдавалось.

 

Торік мені здавалося, що гірше бути не може...

 

Іван Андрусяк, поет, експерт «Книжки року» в номінаціях «Красне письменство» та «Дитяче свято»

– Мій вибір завжди дуже суб’єктивний і практично ніколи він не збігається з підсумком усіх експертних оцінок. Не знаю, може цього разу трапиться виняток... У «Красному письменстві» мій вибір – це Анатолій Дністровий та його роман «Дрозофіла надтомом Канта» (Серія «Приватна колекція». – Л.: Піраміда). Попре те, що в підномінації «Сучасна література» фігурують бомбові тексти Оксани Забужко та Володимира Лиса, але той погляд на сучасного інтелігента, людину, яка живе в цьому світі й абсолютно адекватно мисливо його переживає, – цей латентний,некрикливий погляд переважив для мене чесноти інших романів. Ще варто відзначитиу цій номінації роман Степана Процюка «Руйнування ляльки» (К.: Ярославів вал).

В дитячій номінації я відзначив книжку Лесі Ворониної «Хлюсь та інші» (К.: Грані-Т), повість Катерини Паньо «Цвіт мандрагори» (К.: Грані-Т). Також нарешті вийшли кілька чудових поетичних книжок, які довго лежали, крутилися поміж людей в рукописах. Йдеться передусім про книжки Юрія Бедрика «Тьотя Бегемотя» (К.:Грані-Т), Сергія Пантюка «Неслухняники» (К.: Грані-Т) та Василя Голобородька «Зелена квітка тиші», хоча, здавалося б, класик верлібру та дитяча поезія – це речі непоєднувані.

Якщо у «дорослій поезії» цього року дуже мало книжок (хоча я не міг не відзначити прекрасні збірки Мар’яни Савки та Павла Вольвача), то дитяча поезія – набагато крутіша.

Я завжди оцінюю рік за тим, як багато і наскільки різноманітно видавали поезію. Торік мені здавалося, що гірше бути не може, цього року зрозумів, що таки може... Те, що виходить усіляка попса, – це діло таке. З іншого боку, почали з’являтися романи, які прописують сучасність, живих людей, а не ляльок, манекенів чи якісь віртуальні конструкції.

 

Чому «Сновиди» та «Аморалка» опинилися в різних підномінаціях?

 

Андрій Кокотюха, письменник, експерт «Книжки року» в номінаціях «Обрії» та «Красне письменство»:

– Я спершу скажу, за кого я не голосував. У «Красному письменстві» цього року аж надто багато перевидань, що свідчить про кризу авторів. З іншого боку, якби не ці перевидання, то не було б і списків.

З’являються якісь неформатні книги на кшталт есеїстки Євгена Барана, і для них варто було б, може, придумати окрему підномінацію. Бо дуже сплутане грішне з праведним. Чому, наприклад, антології «Сновиди» та «Аморалка» опинилися в різних підномінаціях? Мабуть, це можна пояснювати лише неструктурованістю ринку. Я у своїх оцінках користувався певними об’єктивними категоріями: книжка, про яку говорять, – для мене це і є книжка року. Тому, попри специфічне ставлення до книжки Оксани Забужко, я не можу проігнорувати її суспільне значення. Єдине, що хотілося би побачити окремим виданням дайджест цього роману, як казав Жадан, кишеньковий варіант із сексуальними сценами, які варто там прочитати.

Найскладніше мені оцінювати поезію – в цій підномінації я голосую за імена. Або не голосую за імена – такі, як Іван Драч, Павло Мовчан чи Дмитро Павличко.

У номінації «Обрії», саме цього року, я трошки забуксував, – надто розхристаний асортимент представлених у ній книжок. Мені здається, що саме в «Обріях» утворилося звалище «неформатної» літератури, куди й книжку Євгена Барана варто було поставити. Я дуже мало побачив у цій номінації видань, які були б потрібні меній для роботи, і для довідок. Звісно, я виділив книжку Ксаверія Котца «Секс, якого не знаєте. Для подружніх пар, які люблять Бога» (Л.: Свічадо) – по-перше,через одіозність, по-друге, через резонанс: її будуть читати не для того, щоб дізнатися про «релігійний секс», а лише тому, що про неї говорять і пишуть у ЗМІ. Хочеться відзначити, що українські видавці почали продукувати кулінарні книги під знаними брендами.Скажімо, рецепти від Ольги Сумської мало чим відрізняються від кулінарних книг Дарії Донцової чи Лариси Рибальської, але такі видання купують не для того, щоб урізноманітнити свій раціон.