Я чекав Тебе, Осінь...
Ще теплим гніздом журавлиним,
Позолоченим лавром,
Задумливим плином ріки,
Відьморуким розхрестям
Моєї (і тільки...) стежини,
І цим замком глибоким,
Що вийшов з війни без руки.

Я читав Тебе, Осінь,
Як світлий крилом чорнокнижник,
Що усе зрозумів,
Та не все ще, зараза, відчув:
Як вмирає печаль,
Ніж в печінку впікається ніжно,
І метелик мете своє серце
На грішну свічу.

Кров осіння моя
Мою долю за безцінь купила.
Ворогів я шукав,
А знайшов –
То у вирій послав.
Тож пишу в самоті
Пісню ангельську і чорнокрилу,
Яку прадід співав.

А весняна печаль
І осіння задумана радість –
Це усе моя даль,
Яку сам я з коріння почав.
Ти не зміниш її,
Наче ті прапори на сільраді.

Як хотів, так і жив я –
Не вбив, не украв...

Але Осінь люблю,
Так, як люблять зорю у сльозині,
Так, як люблять хреста,
На якому висять, мов летять...

Між труною й колискою
Лиш голоси журавлині...

Більш нічого безсмертного
Серцем
Не можу
Згадать.

2007

читати