Коли Попельський вийшов з ресторану «Атлас», годинник на ратуші вибив одинадцять ударів. Комісар повільно йшов до фонтану Діани. Надходила чудова травнева ніч. Біля фонтану юрмилася, перегукуючись та лаючись, молодь. Якийсь юнак виліз на постамент і схопив римську богиню за груди. Зі скромного одягу й зарозумілих мармиз Попельський зробив висновок, що це випускники гімназії, які вперше у своєму дорослому житті понапивалися. Пригадав власні випускні іспити в класичній гімназії в Станіславові – текст Лівія про Горація Коклеса, уривок з діалогу Платона «Іон», натхненне обличчя ксьондза, який був водночас учителем математики й стверджував, що Бог – це куля, а будь-яка істота – точка на ній, розлючений погляд ненависного вчителя біології, котрий вимагав назвати відмінності між цитоплазматичними й нецитоплазматичними частинами клітини. Пригадав, як він потому напився й став справжнім мужчиною, відвідавши жидівський бордель. Останній спогад важко було назвати приємним, бо справжнім мужчиною він став не відразу, а після двох безуспішних спроб. Проте дама, з якою він був того вечора, поставилася до його безпорадності й невміння з надзвичайним зрозумінням, і лагідно й делікатно допомогла йому стати мужчиною, залишаючи в пам’яті незабутні спогади. Відтоді Попельський назавжди зберіг слабкість до жінок жидівської вроди.

Комісар трусонув головою, відганяючи станіславівські спомини, які різко контрастували з його теперішнім похмурим настроєм. Він дедалі більше боявся перетворитися на сатира, невиліковного тупого сибарита. Це відчуття завжди охоплювало його, коли він зазнавав райської насолоди, коли прокидався в ліжку щоразу іншої повії, коли не міг пригадати, що діялося з ним попереднього вечора, коли в горлі дерло від десятків викурених цигарок. Тоді Попельський бачив стурбовані очі кузини Леокадії й особливо – дев’ятнадцятирічної доньки Рити. Кожен її погляд пронизував його пекучим соромом, мучив сумління безсонними ночами. Під упливом цього погляду Попельський із сибарита перетворювався на аскета, постив, рештки горілки виливав до умивальника, а будинки розпусти оминав десятою дорогою. Зараз наближався саме такий період. Крива гедонізму прямувала до мінімуму, але ще його не досягла. Бракувало якогось одного поштовху. Хоча б Ритиного погляду. Але Попельський не бачив дочки от уже два тижні й анітрохи не був упевнений, чи вона взагалі хоче його бачити. З відразою подумав про щедру вечерю в «Атласі», присмачену кількома чарками горілки, про широкі стегна такої собі панни Владзі, з якою вони перед тим опинилися в готельному номері, про свою важку, наче камінь, печінку, про живіт, котрий і досі болів після стрибка на подвір’я за вбиральнею в «Шкотській». Попельський потребував якогось поштовху, щоб почати аскетичне життя.

Хтось легенько торкнувся його. Перед ним, узявши руки в боки, стояла й усміхалася молоденька дівчина, мабуть, іще підліток. Попельський миттєво відчув, що огида до сибаритського способу життя підкочує йому до горла, наче гірка жовч. Він був ладен ригати, тут, просто під ратушею.

– Цьом, сердушко. – Посмішка дівчини стала ще ширшою. – На Вірменській під «Чотирма порами року» стуїть авто й хутко шановного панягу завизе …

Перш ніж Попельський устиг щось відповісти, дівчина втекла. Він навіть не намагався наздогнати її зі своїм обважнілим черевом, яке досі боліло після стрибка з вікна «Шкотської».

Справді, на Вірменській, під кам’яницею «Чотири пори року» стояла нова «Ланчія». Попельський відчинив дверцята й мовчки сів до салону. Був упевнений, що шофер не знає жодних правил savoir ’ vivre ’ *, і привітання залишиться без відповіді. Тому волів не озиватися.

Проминули Успенську церкву, Арсенал і будинок галицького намісництва, а тоді звернули на Личаківську. Попельський опинився в знайомому оточенні, серед три- й чотириповерхових кам’яниць. Не раз і не двічі перебував він у подвір’ях цих будинків пізньої ночі й чув, як із сичанням вимовляють його прізвисько виставлені на шухер хлопці, котрі попереджували бандитів у їхніх кублах та малинах. За Личаківським цвинтарем шофер додав газу, й за хвилину авто виїхало за Львів. Ліворуч стіною височів густий ліс. За чверть години ліс порідшав. Це були Винники. «Ланчія» звернула ліворуч і зупинилася перед великим, старим дерев’яним будинком, за яким ріс сосняк.

Моше Кічалес сидів у двомісній гойдалці на веранді й курив сигару. Перед ним на столі були рештки кав’яру, оселедці й солодощі, які свідчили про те, що вишукана сигара увінчувала не менш вишукану вечерю. До Кічалеса ніжно тулилася молода блондинка, така вродлива, що Попельський відразу забув про нещодавнє бажання віддатися аскетизму. Від прохолоди травневої ночі дівчину захищала шкура тигра. Її супутник вочевидь не змерз, бо скинув піджака, а широко розставлені ноги, зсунутий набакир капелюх, розхристана сорочка й криво пов’язана краватка робили його схожим на батяра, що відпочиває після нічної пиятики. Широкий, блискучий шрам, що перетинав щоку, міг залишитися після удару ножем під час п’яної бійки. Але ця схожість була оманливою. Король львівських бандитів майже ніколи не пив, а шрам залишився на пам’ять про сутичку в російській в’язниці.

Кічалес поцілував дівчину в щоку й прошепотів їй на вухо кілька слів. Вона підвелася, сказала Попельському «добраніч» й увійшла до будинку. Комісар не відповів і навіть на неї не глянув. Лише краєм ока помітив її струнку постать у неосвітленому вікні. Він чудово знав, що вона підслуховуватиме їхню розмову, можливо, так їй наказав коханець. Попельський не відреагував на ввічливість блондинки, його faux - pas * був цілком свідомим. Усі знали, що Кічалес хворобливо ревнує свій численний гарем і краще навіть не дивитися на його одаліску, коли не хочеш, щоб він тебе зненавидів. Комісар також знав, що в темряві ночі король злочинного світу, може, й не помітив його хтивого погляду, зате він напевне запитає про поведінку прибульця у своїх численних церберів, що ховалися під деревами біля будинку й уважно стежили за кожним рухом гостя свого хазяїна. Тож Попельський волів зажити слави невихованої людини, аніж ловеласа, що стікає слиною на вигляд чужої коханки.

Комісар не помилився у своєму рішенні. Хазяїн вочевидь визнав поведінку Попельського пристойною, бо досить привітно посміхнувся й кивнув гостю на плетене крісло біля столу.

– Сідайте, пане кумісаре, кажіть, із чим прийшли в мою скромну домівку, а я слухаю, слухаю. – Кічалес видмухнув хмару диму.

– Ви прийняли мене у власному домі. – Попельський постукав цигаркою по кришці портсигара. – Це свідчить про вашу довіру. Я вдячний вам за неї.

– Які красиві слова! – Господар знову посміхнувся під тонкими вусиками кіноактора. – Якби тут була моя хавіра, це значило б, що ви шац чоловік. А в цій халабуді я можу прийняти навіть найбіднішого орендаря.

Попельський замислився. Кічалес не почастував його вечерею, не запропонував ані сигари, ані горілки. Це свідчило, що він ставиться до нього байдуже. Пізніше порівняв його з орендарем, а це у свою чергу означало, що він ставиться до нього вороже. Поліцейський підвівся, витяг з кишені «Вечірню газету» й кинув її на стіл перед співрозмовником. Кущі навколо будинку враз заворушилися. Кічалес підняв руку, й знову запала тиша, яку порушувало хіба що сюрчання цвіркунів.

– Знайдіть убивцю цієї дитини й віддайте мені. – Тихо промовив Попельський, показуючи на газету, де на першій сторінці видніло фото комісара.

– Ви думаєте, як і решта, ну нє? Жи то жид замордував християнське дитятко, жеби в мацу покришити, ну нє? І того я, жид, маю го шукати ніби межи своїх? Хочете мене задобрити? Погромів жидівських боїтеся, заворушень?

– Мене не цікавить, якої національності вбивця, зрозуміло, пане Кічалес? – холодно відказав Попельський. – Я до вас звертаюся не як до жида, а як до губернатора. До губернатора!

– Шо то? Як то? – Король злочинного світу, здавалося, знітився. Дивився на гостя, не приховуючи подиву.

– Злочинний світ, світ бандитів і злодіїв – це ваша губернія, а ви – її губернатор. Цією губернією керуєте лише ви. Ваші піддані – люди честі! Жодний кишеньковий злодій не пограбує вагітної жінки, жоден бандит не нападе на дитину, жоден урка не поб’є старої чи божевільного. Такі принципи вашої губернії, чи не так?

– Ну, так. – З обличчя Кічалеса не зникав подив.

– А цей скурвий син, – Попельський ляснув долонею по газеті, – убивця трирічної дитини, зламав усі принципи вашого світу. Невже ви допустите, щоб у вашій губернії діяв такий виродок, хіба вам байдуже? Адже у вас є власна поліція, власний міністр внутрішніх справ, якому відоме будь-яке кубло, де може заховатися ця тварюка! Ви ж можете задіяти в пошуки своїх людей?

Кічалес роздумував, чи запитання Попельського не є виявом неприпустимого зухвальства. Лиссий припер його до стінки й наказує щось робити! Та як сміє цей боягуз, який ще сьогодні хотів подати у відставку, примушувати його, Кічалеса, відкрити свої плани, ба більше, вимагати з ним співпрацювати?! Він замислено відкрив портсигар Попельського й витяг звідти цигарку. Закурив і глянув на голомозу комісарову голову, яка ледь видніла в тьмяному світлі гасової лампи, що горіла на ґанку. Цей ґліна* занадто хитрий, думав Кічалес, затягуючись ароматним димом «Єгипетських», аби от так, запросто прийти сюди й чогось вимагати. Він хоче щось мені запропонувати натомість.

– Ви кажіть, кажіть далі, пане кумісаре, я слухаю, слухаю, – мовив він, відхилившись на гойдалці.

– Я хочу об’єднати наші сили й знайти вбивцю Геня Питки.

– Ви кажіть, кажіть! То дуже гецне*! Али нашо то всьо? Чи я є суд? Чи я є поліція? Який мині з того інтерес?

– Якщо ви завдяки своїм інформаторам знайдете цього злочинця й віддасте мені його живого, я на рік забуду про існування вашої губернії. Будь-який урка, що скаже мені «я від Кічалеса», матиме змогу спати спокійно, я його негайно відпущу. Хіба хтось із них вчинить щось схоже до вбивства на Жолкевській. Тоді я його вб’ю. – Попельський згасив цигарку. – Це моя пропозиція. На рік забути про вас і ваші справи. А натомість отримати вбивцю дитини. Живого!

– А шо буде, – король злочинного світу знову посміхнувся, – якшо ни я, а ви його злапаєте? Я витрачу час, заплачу людям, мої шпіцлі кинутьсі до руботи, а ту шо? Ви го злапаєте, а ни я! І я ніц з того ни маю!

– Атож, – плетене крісло затріщало під Попельським, – тоді ви нічого з цього не отримаєте. Наша угода дуже проста й не передбачає жодних доповнень, вона однозначна, як поняття честі й ганьби. Або ви його впіймаєте, і маєте рік спокою, або ви його не впіймаєте, і ми далі будемо супротивниками. Але супротивниками чесними, як завжди, як досі, і так буде до кінця! Що ви на це скажете?

Кічалес підвівся й почав походжати верандою. Його підкуті черевики гупали по дошках. Попельський перевів подих. Він усе сказав. Глянув на винниківський ліс. Справа Геня Питки буде його останньою. Справді останньою. А потім він піде на пенсію й заживе в такому самому лісі, як цей, у Винниках. Вечорами читатиме античних поетів або розв’язуватиме задачі з лінійної алгебри. Лише це одне слідство. Ще один поштовх до дій. Ще один період аскетизму, під час якого він вистежуватиме вбивцю в міських завулках. Попельський дошкульно відчув наближення своєї старості: під важким шаром їжі булькотіли травні соки, вени заростали жиром, легені були знищені нікотином. Заплющив очі й на диво, незважаючи на вечірню пору, відчув, як його хилить у сон. Стукіт підкутих черевиків припинився. Попельський розплющив очі. Кічалес стояв перед ним і простягав йому руку. Комісар потиснув її. Це й був той довгоочікуваний поштовх.

За чверть години король увійшов до спальні. Його коханка була в панчохах з підв’язками й прозорому пеньюарі. Розстебнула йому пасок.

– Ах ти, мій губернаторе, – прошепотіла вона.

За мить вона вже нічого не говорила.

 

Переклад з польської Божени Антоняк

 

 

* Добрі манери (франц .).

* Ляп (франц .).

* Ґліна (львів. жаргон. ) – поліцейський.

* Гецне (львів. жаргон .) – смішно.

читати