Дівчина, яка була ще вчора,
З пазурами, вставленими в сьогодні,
Зима - посестра весни, старша і злегка хвора,
І ці білі долоні - білі, підступні, холодні.

Це завтра вона вискочить на схил
І на санках разом зі мною полине в очеретяне щастя,
Сьогодні - ні, сьогодні це - ворог,
Блідий і нерухомий, зі своїм страшним ранковим "Здрастє".
Це післязавтра за зимою сльози розриватимуть мені груди,
Мов навік залишання Одісеєм батьківщини,
Сьогодні - ні, ні - повна облуди
Вона прориває простір кроком своїм многоаршинним
У безвість мене й тебе:
Тих, хто Каями вірно все літо її ждали,
А вона все не йшла: і дивлячись на піт, що невдовзі мине,
Ридма став на розлючені спекою шпали.

Там, вдихаючи аромат смоли,
Наближаючись до аури прохолодного в тіні дерев обійстя,
Губи лише шептали автоматною чергою: "Коли-коли-коли?"
І тільки глибина серця відповідала: "Не бійся,
Я дівчина - захована в глибині спогаду, на самому дні,
Мене не стерти звідтам поетам,
Я - та жадана, що наближається на всечасся човні
В це спекотне не по літам світла літа-2010 гетто".
І тоді я пригадав цей сну шал:
Дихнувши холодним повітрям в гарячі від спеки морозу руки,
Я дістав щось із кишені, закурив, і пішов у напрямку того, що влітку завжди називалось "вокзал",
А зараз (і всіляке вічне "потім") - не більш ніж початок з зимою розлуки...

читати