Електронна бібліотека/Проза

Із збірки "Зміє LOVE , я Твоя"Тетяна Каплунова
Слід на снігу (повість)Йосип Струцюк
Бог задумав інакше (уривок із роману)Йосип Струцюк
Уривок із роману «Вакуум»Ігор Павлюк
TWENTY-FIVE YEARS OF UKRAINIAN POETRY (1985-2010): NEW VOICES WITH THE FREEDOM TO CREATEINTERNATIONAL POETRY REVIEW
Буба (уривок із роману)Барбара Космовська
осінь завжди робила так...Олена Михайленко
Я тихо думаю, а ти проходиш повз...Олена Михайленко
ніч притаїлася мов заєць...Олена Михайленко
витатую твій телефон на собі...Олена Михайленко
я жию у Львові...Олена Михайленко
запах меду, землі і смоли...Олена Михайленко
об неба сірий камінь точильний неба...Олена Михайленко
доторнися до мене...Олена Михайленко
серце — червона рибина...Олена Михайленко
чорніє кров у венах...Олена Михайленко
ось риба бруната....Олена Михайленко
я не аліса не лоліта...Олена Михайленко
теплі тіла дерев...Олена Михайленко
що це за видиво суне...Олена Михайленко
А містом йдуть чутки...Олена Михайленко
я — київ, я стомиласявід себе...Олена Михайленко
впала на ліжко знесилена...Олена Михайленко
жінки на високих підборах...Олена Михайленко
золоте, червоне, чорне, срібне...Олена Михайленко
важчали речі...Олена Михайленко
не граю в футбол...Олена Михайленко
iнкрустацiя ластовинням...Олена Михайленко
призначення очей — відволікати нічОлена Михайленко
тихо співає...Олена Михайленко
навіщо мені всі небесні тіла...Олена Михайленко
Випадкові віршіВіталій Квітка
З книги «Дахи» (2003)Дмитро Лазуткін
Завантажити

Перст перший

 

Ой обізвався пан Хмельницький,

Отаман-батько чигиринський:

«Гей, друзі-молодці,

Браття, козаки-запорожці!

Добре дбайте,

Барзо гадайте,

Із ляхами пиво варити зачинайте…

З народної думи

Він ще недавно цим же шляхом на Січ їхав.

Тільки тоді сніг коням по коліна, а іноді й по черево був. Стремена слід на снігу залишали. А тепер – весна. Та ще й туди – під літо.

А що таке весна в степу?

Уявіть собі на самісінькому виднокраю черевате сонце. Воно щойно зійшло й виглядає великим і тривожно червоним. А, властиво, яким воно має бути, коли щойно появилося? Та ще й над самісінькою сторожовою вежею? Щоправда, на тій сторожовій зараз – нікого. Наче нема чого і від кого сторожувати. Ніби на цій, витоптаній уздовж і впоперек, землі все так спокійно, все так безпечно.

А втім, можливо, й так, бо туман поволеньки і зовсім нечутно осідає на привалену росою траву, з­-поміж якої вже долинає неугавне, таке рідне, таке знайоме хававкання та підпадьомкання перепела, монотонне й наповритливе сюрчання зелених коників, які, вочевидь, так давно розгубили своїх зеленооких вершників, що вже й ніхто не згадує про них навіть у казках.

Десь у балці у траві скинеться степова гадюка чи жовточеревий полоз, а то й мідянка шугне поміж пирію чи тирси. На озері обов’язково побачите сіру чи руду чаплю, нерозень або дику качку.

А понад усім цим – споконвічний небесний заливайченко зі своєю безугавною срібною імпровізацією, котра ніколи ще не набридла тут ні козаку-нетязі, ні польському улану, ні татаринові, ні – їй право – і далеким половцеві, гуну чи скіфу, що толочили ковилу й тирсу в цьому неосяжному ні оком, ні думками правічному степу.

Сьогодні ці п’ять вершників (до речі, серед них батько з сином) можуть підняти з трави дрохву, кібця чи кулика, удода, посмітюху чи сорокопуда, тетерев’ятника чи дербника, провести очима до самого овиду стадо прудконогих і невтомних сайгаків, поставити навшпиньки досвідченого ховрашка, що в глибокій норі перечекав снігову завію й холоди. Але не зможуть – ким би вони не були – зупинити перед ваші очі гордого й безстрашного тура, котрий ще недавно бродив у цих степах, шукаючи собі корму і після безпечного водопою, затишного нічлігу, поки не наткнувся грудьми на мисливського важкого списа чи гостру стрілу.

Зате як уникнути розбійницького нападу мало хто вам зважиться підказати. Навіть оті, що, вмостившись у сідла і вряди-годи обачно піднімаючись на стременах, дуже ризикують сьогодні, вирушивши, вочевидь, у неблизьку дорогу.

Вони це розуміють.

– А бувало й таке, – ніби ненароком згадує батько, – через оті степи неозорі висилають з-за порогів нещасного козака з орлом, яструбом, соколом чи хортом у дарунок якомусь панові, не зважають на те, що на того козака тут чатує голодний вовк чи ще гірше – ординець.

Син у чорній бекеші на плечах і червоним шликом ззаду на шапці якось невпевнено сидить у сідлі. Сідло, як звикле, з лукою на підпругах, знизу – стремена, в одне з яких він ніяк не може попасти ногою; позаду сідла – тороки з пістолями, келепом і похідною дерев’яною ложкою. Коли появиться небезпека, козак розв’яже тороки, вмить вихопить пістолі й келеп – стережися враже, козацька відвага тобі багато про що розкаже! Бо недарма кажуть: степ та воля – козацька доля!

А коли прийде пора перепочити, пообідати чи повечеряти – прийдеться й ложку з тороки вийняти, витерти, як звикле, в коліно і присісти за куліш, саламаху чи тетерю.

Нарешті син приноровився до стремена, а батько буцімто переконує самого себе:

– Чого лишень не бувало …

Ось вони й наблизилися вже до камінного звалища. Руїни як руїни, спробуй упізнай у них фортецю. Зараз можна ствердити лише, що вона розташована на правому березі Дніпра навпроти гирла річки Самари, острова Княжого і першого кодацького порога.

Отже, це – Кодак.

– Фортецю, – пояснює синові батько, – будували двісті найманих німців під керівництвом француза Боплана і збудували її тридцять п’ятого року всього за шість місяців. Он те, – батько навіть руку викинув праворуч, – чотирикутне укріплення з бастіонами й сухим ровом, земляними валами, дерев’яним частоколом колись було озброєне гарматами, обстрілювало обидва береги Дніпра й навіть гирло Самари, таким чином контролюючи торговельні шляхи і пересування козацького флоту, а також перепиняючи шлях на Січ усім, хто хотів туди потрапити. За тим пильно стежив біснуватий французький комісар Маріон, який і своїх двадцятьох козаків-дозорців, властиво, перетворив у фортечних невільників, бо за мури не випускав. А той козак, що ходив на пороги по рибу, тут, на Кодаку, десятину мусив віддавати на комісара, опріч того, ще треба було не забувати про полковників, осавулів і навіть сотників. Так що нещасний рибалка ні з чим вертався додому.

– Але ж, батьку, – нарешті обізвався син, – кажуть, нібито ти попереджав Потоцького, що цієї фортеці тут не треба було будувати.

– Не Потоцького, Тимофію, – підняв посмішкою лівого вуса батько, – а старого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Я йому прямо заявив: «Ясновельможний мосце добродію, що рука людська зробить, то та ж і зруйнувати (саме так я сказав) зможе».

Шлях, що був ледь-ледь позначений на траві кінськими копитами, звернув ліворуч, і коні самі подалися ним.

– Але суть не в тому, Тимофію, хто що сказав, а в тому, хто що зробив. Конєцпольський на відкриті фортеці пообіцяв – подумай тільки, –що через два-три роки спорудить високий костел посеред самого острова Хортиця!

– Ти бач, чого захотів!

– А вже цього ж тридцять п’ятого неприступну фортецю довжиною у дев’ятсот і висотою понад десять сажнів зруйнувала не та рука, що її звела, тобто не польська, французька чи німецька, а наша українська – рука зацного лицаря Івана Сулими…

– І того ж Сулиму, – устряв літній козак у смушевій шапці зі списом при боці, – свої ж видали, і повезли його аж до Варшави, й у Варшаві четвертували, повісивши частини його тіла в чотирьох кінцях міста.

– На жаль, так, – згоджується Хмельницький.

– Кажуть, якби не татари, то Сулиму, може, б і не стратили, – нарешті обізвався козак, який від самого Чигирина мовчав.

– То правда, що татари скаржилися на нього, бо він лишень в одному тридцять п’ятому аж п’ять разів виходив у море і турбував кримські улуси.

– А звідки ти все це знаєш? – питає син батька.

– Бо сам ходив із ним.

– Скільки разів?

– Здається, лишень раз… А може, й два. І то той другий раз я вже, здається, ходив із Василем Томиленком.

Саганистий[1] кінь під Тимошем фиркнув – і це насторожило Хмельницького.

– Десь вовк поблизу, – сказав уже літній і, вочевидь, бувалий у бувальцях козарлюга Хведько зі Звягеля.

Але Тиміш – як не почув.

– А то правда, – згодом запитав, – що коли Сулиму привселюдно і на пострах іншим страчували у Варшаві, то якийсь козак, що звався Яськом, вискочив на ешафот і гукнув: «Вішайте й мене, бо я разом із гетьманом руйнував ваш Кодак!»

– Цього я, сину, не знаю, але достеменно можу стверджувати інше: коли після розгрому повстання на страту до Варшави везли його керівників Павлюка й Томиленка, то їхній соратник сам поїхав і випросив у катів собі ту ж, що і його січові побратими, смерть. А що то була за смерть – усі в Україні знають.

– Тільки я, батьку, на жаль, не знаю, як звали того козака.

– То вже, певне, моя вина, що не сказав тобі.

– То все ж таки…

– Сахном. Северином Сахном звали, Тимоше.

– Ти, батьку, про те так кажеш, наче сам у час повстання стояв поряд Павлюка чи Томиленка.

– Якби я стояв поряд – то висів би на шибениці поряд, як їх побратим Сахно. В тому й полягає вся суть високої козацької чести, запам’ятай, сину.

– Я переконаний: ще прийде пора – й Річ Посполита лежатиме отак, як он ті руїни фортеці, – заявив у смушевій шапці козак..

– Тут різниця в тому, що Річ Посполиту збудували таки поляки, а не французи чи німці, – обізвався нарешті й третій вершник.

Перед кам’яним порогом на Дніпрі зупинилися.

– Оця кам’яна гряда, що перетинає річку від берега до берега і називається порогом, – намагався пояснити звісно кому Богдан.

– Оце він перший по дорозі на Січ, – сказав Хведько. – А таких перетинає річище аж дванадцять. Після оцього Козацького буде ще Сурський, Лоханський, Звонецький…

– …перед Звонецьким ще буде Стрільчатий.

– А після Звонецького Княжин.

Хведько витягнув з рота люльку, підніс її над головою і аж вигукнув:

– А після Княжиного – вже сам Дід або ж Ненаситець!

– А після Ненаситця ще будуть Внук, Будиловський, Таволжанський, Літній і Вольний.

– І Забора ще буде , – підкинув літній козак, що досі мовчав.

– І Забора ще буде, – згодився той же знавець усіх порогів Хведько зі Звягеля. Під час свого козакування йому всіх їх доводилося долати. І він міг би про це переповідати від рання до смеркання. Але козаки, крім Тимоша, як видно було, не збиралися його слухати, зупинилися перед порогом і дивилися, як він через себе перекидає збурунену воду.

– Як шумить! Аж воду варить! – не втримався хтось.

– Так ось, раніше, коли ти здумав на Січ потрапити, то повинен був поріг на човні перейти. Лишень не такий, як оцей, а сам Ненаситець. Отам шумить! І кидає тебе, як тріску, в різні боки, і ставить із човном «на попа», і перевертає. І коли вже ти Ненаситець пройдеш – то можуть відправити тебе в похід на Чорне море.

– А ти проходив? – поцікавився Тиміш.

–Так, я проходив той ненаситний поріг. І не раз. А як гетьманом у морський похід мали призначити – то мусив і супроти течії той Ненаситець проходити, аби доказати товариству, що вмію на воді триматися.

– А ми будемо проїжджати коло того Ненаситця?

– Не будемо, сину. Ми і Хортицю оминемо, аби шлях скоротити.

 

Довго їхали мовчки.

Поки Тиміш не запитав нарешті:

– А що ж ми, батьку, збудуємо?

– Як що? – не зрозумів Хмельницький.

– Україну чи таку руїну, як Кодак?

Не одразу відповів:

– Руїну не будують, а залишають, а нам, Тимофію, поки що хоча б… хоч би… свій хутір у пана Даніеля Чаплінського відвоювати.

Тиміш вперіщив коня нагайкою:

– Не сумнівайся! – і, оглянувшись назад, вигукнув: – Тільки чи велика радість буде від того?

 

 

Аж до самого горизонту навзнак відкинувся степ, прозора імла затягнула весь небокрай і зараз злегка тремтіла.

Коли їм є про що говорити – вони рівняються кіньми і майже торкаються стременами. Але таке було ще на самому початку їхньої мандрівки. Тоді батько запитав сина:

– Ти так і не передумав?

– Ні, – відповів Тиміш.

– Врахуй, що дорога – далека й нелегка. І нам не одну ніч у степу доведеться ночувати.

– Не лякай мене, бо не злякаєш.

Якщо правду сказати, то Богдан був не проти того, аби син супроводив його в дорозі. Як не є – удвох якось і надійніше, й веселіше. Хоча тої веселости залишилось, як кіт наплакав. Все, чим жив чигиринський сотник, від нього відібрали, що не відібрали – то зруйнували. І хто б ви думали? – сусіди: чигиринський староста Александер Конєцпольський і чигиринський підстароста Даніель Чаплінський. Тому зараз роль старшого, себто його, старшого сина, виросла удвічі. Він – і надійне плече батька, і за певних обставин, – його заміна.

Богдан їхав повільно і поміж тим чесав коня поміж вухами. Тимошеві щось муляло, і він піднявся на стременах і вже вдруге шарпнув за матню донизу шаровари.

Нараз батько напнув повід і застромив остроги коневі в боки, тим зірвав його в галоп і залишив далеко позаду сина десь там, поза тією курявою, що піднялася з-під кінських копит.

Але не надовго. Тиміш, обперезавши нагайкою зі свіжого сирівцю свого чотириногого, відразу наздогнав батька і порівнявся з ним.

– Якось воно буде, – сказав, але батько на те нічого не відповів. І син дав спокій, відпустивши свого Гнідка за батьковим буланим. Хоч власне, і Гнідко, і буланий – не їхні коні, а позичені, бо їхні, напевне, зараз – у стайнях Чаплінського.

Нараз козак у смушевій шапці, що їхав попереду, аж пригнувся.

– Що таке? – запитав Хмельницький.

– Татари! – майже прошептав.

Кмітливий Хведько мерщій зіскочив зі свого коня і вмить поклав його в траву. Це зробили й інші козаки. Тільки батько з сином не змогли, бо коні – чужі й ненавчені. А дикий войовничий табунний вихор уже наблизився на відстань польоту випущеної стріли.

То були не ординці, а невеликого зросту коні, але не баскаки[2], всі доволі товсті, міцні і якоїсь брудної, не зовсім виразної мишастої масти. І що характерно – на жодному з них не було верхівця.

Як порівнялися – то на хвильку зупинилися і повернули голови убік козаків. Розчепірили ніздрі, глибоко з фуркотом вдихнули повітря й, не роздумуючи, кинулися в тирсу й ковилу, високо викидаючи позаду себе вологі клапті чорнозему.

Минула якась хвилина, друга, а може, й п’ята.

– Яке щастя, що серед наших нема кобилки, – сказав літній козак.

Хтось не зрозумів:

– А то ж у чому те щастя?

– Хіба не бачив, як на дорозі то тут, то там валялися колеса, голоблі, ободи, драбини від возів?

– А хіба це не залишки від татарських нападів?

– Залишки від нападу тарпанів.

– А хто це? – поцікавився Тиміш.

– Дикі коні, козаче. Оті, що вихорем понеслися в степ, – мовив літній козак. А той, що у смушевій шапці додав:

– Як зачує отакий собі дикий жеребчик молоду кобилку на дорозі – пиши пропало, поламає будь-кому воза і – хоче вона того чи ні – все одно забере вподобану подругу у свій табун.

– Невже? – не повірив Тиміш. А згодом запитав: – А якби отакого мишастого приручити?

Батько посміхнувся:

– Твій дід Михайло намагався, – сказав, – але нічого з того не вийшло, сину. Ніхто з них і року в стайні не протягнув.

– А то ж чому?

– Бо такий той дикий кінь – у неволі жити не буде.

– Як наш козак.

– Як наш козак, – підтвердив батько.

 

Їхали мовчки верств, може, й зо три. Зараз із матнею в Тимоша було, здається, все в порядку, і він несподівано призупинився і повернувся лицем до батька:

– А ти її бачив? – запитав.

– Кого?

– Ну кого ж …

Батько, здається, догадався.

– Як я міг її побачити, коли мене, як упіймали, то й відразу до в’язниці укинули.

– В Чигирині?

– Та вже ж, що не в Суботові. В Суботові не було й куди вкинути, бо все зруйнували. Навіть воду з наших ставків поспускали.

– Сволоття! – вилаявся Тиміш.

– Авжеж, отак сподобається якомусь українному тарпанові-уряднику жінка чи дочка козака – увірветься в дім і забере. А будеш захищати – то ще й життям поплатишся.

Степ зі своїх невидимих рукавів уже викидав у небо одного за одним жайворонків, то тут, то там виганяв із нір ховрашків.

– А ти чого Оленкою цікавишся? – нараз запитав батько.

– Просто так, до слова прийшлося.

– А я здогадуюся, що й вона мені допомогла стрівби[3] зняти і з тієї в’язниці вирватися. Хоч там, а втім… Якби мене звідти не звільнили, то пацюки, напевне, давно вже загризли б.

А по хвилі додав:

– Хоча вона вже, кажуть, жінка пана Даніеля, але тоді змилостивилася над своїм колишнім хазяїном. І за те й спасибі. Хай її Бог береже.

А перед тим Тиміш випадково підслухав таке:

– Ти, Богдане, як мені здається, втрату цієї дівчини переживаєш більше, ніж втрату свого хутора.

На що батько відповів:

– Якщо так далі піде, то ми, Станіславе, й Пороги[4] втратимо.

– Не думаю, бо наші Пороги і їм потрібні.

– А певне, – сказав батько. – Хто їх буде від орди захищати?

Це було ще тоді, коли приїхав полковник реєстрового козацтва, хрещений батько Тимоша Станіслав Кричевський з сотником Іваном Золотаренком. Вони ж перед тим і викупили батька з турецького полону. Принаймні про те говорили, а найчастіше – мати. Тимошеві чомусь одразу ж згадалося: коли мати помирала, то всіх до себе підкликала. Щось напучувала, від чогось застерігала.

Довго щось шептала на вухо чоловікові.

А потім ніби до всіх звернулася:

– А сирітку не відпускайте – хороша дівчина.

– Та ніхто й не каже, що погана, – сказав батько.

– Не кривдьте її.

І зауважила:

– Вона дасть лад у нашому господарстві, бо змалку приручена до нашого обійстя і дорожити ним буде. – Насамкінець додала: – А там, якщо комусь припаде до вподоби, то й за жінку візьме.

Він так само потаємно думав, хоч про те нікому ніколи не казав, бо вже дуже до вподоби йому припала та Оленка. Чим більше підростала, тим більше звертала його увагу на себе. Особливо оті два карі сонечка з розкиданим догори чорним промінням вій, під якими десь там глибоко, на самому дні, завжди ховалися виразні смішинки.

Йому завжди хотілося лишень одного: перегнати її в літах.

Він навіть поспішав. А ніяк не виходило: як Оленці було 16, то йому – 14, як їй – 17, йому – 15, як їй –18, йому відповідно тільки – 16. І Тиміш зрозумів, що тут нема ради, треба змиритися, але не опускати руки.

« Ні в якому разі!» – казав сам до себе.

Якось вони, певна річ, ще діти, гралися у схованки, він таки упіймав її і притис десь у кутку, щоб не втекла. А вона й не збиралася, тільки застерегла:

– Не здумай… – і вперла в його груди кулачки.

Тоді не здумав.

А потім пошкодував, що не поцілував.

І донині шкодує.

Чекав, але нагоди такої не вмів підшукати.

А батько завжди напучував:

– Не кривдьте, бо вона не має кому поскаржитися. Вона ж, як казала ваша мати, – сирітка.

Так було не раз.

Аж поки дівчина не підвела на батька очі:

– А вам хіба заборонено заступитися?

Батько усміхався й сказав:

– Хіба що, – і погладив її по голівці.

Так минуло років два чи три. Оленка за той час витягнулася, зарум’янилася і вже – струнка й пружна – вихором носилася сотниковими покоями.

Якось Тиміш не витримав і вхопив її за лікоть.

– Ти чого?

– Нічого, – відповів. – А що?

– Теж нічого.

Тільки вказівним пригрозила:

– Поскаржуся.

Він скоса глянув на неї:

– Кому?

Отак через плічко й жбурнула:

– Не здогадуєшся?

– Ні.

– Подумай.

Подумав і сказав:

– А я його не боюся.

– Зовсім?

– Зовсім.

– Зате я боюся, – мовила й засвітилася своїми насмішкуватими, а невзабарі й вії опустила.

Більше він її не чіпав.

Навіть почав оминати.

Це було легше зробити на обійсті, та не в покоях.

Але й тут вона йому допомогла: як Тимошеві видалося, уникала зустрічі з ним. І він уже почав сердитися. Не так на неї, як на свою нерішучість. Колишній годинникар Марчело, котрий якось загадково прибився до двору Хмельницьких, і батько довірив новому підскарбію, як дворецькому, вести господарку, почав навіть підсміюватися над ним, Тимошем, тим заохочуючи його до дії. Але – марне.

– Ти краще вчися гроші рахувати, – порадив Тиміш хитруватому італійцеві.

І хлопець за дівчиною спостерігав уже лише з відстані, а вона його наче й зовсім не помічала.

Так було одразу після смерти матері.

 

 

Так було колись.

Або, може, й позаколись.

Зараз хлопцеві – байдуже. Той злочин, який завдав їхній сім’ї чигиринський підстароста, торкався, без сумніву, і його, Тимоша. «Не буду козаком, якщо не помщуся Чаплі!» – твердо вирішив і пришпорив Гнідка.

– Якщо треба, то поїду не лише в Бахчисарай, а й – у Стамбул.

Батько промовчав.

А що тут скажеш? Адже й зараз усім відомо, що землі понад Тясмином ще в далекому 1633 році після невдалого змагання за них із Вишневецькими старий Конєцпольський викупив у якоїсь дивакуватої чи то Зубриковської, чи то Корженьовської. А може, в обох разом. На них і розмістилися такі міста й містечка, як Мліїв, Сміла, Орловець, Городище, Жаботин, Балаклій, пізніше додалися ще Лебедин та інші. Син Конєцпольського Александер, хоч мав усього сімнадцять років, але вже був призначений корсунським і чигиринським старостою і володів Корсунем, Чигирином, Стеблевом, Лисянкою, Звенигородкою, Криловом із усіма навколишніми селами, хуторами й слободами.

Коли одразу після весілля молодий Конєцпольський з молодою жоною Ядвіґою прибув до Чигирина, то був дуже здивований, що хутір Суботів належить не йому, і почав з’ясовувати, як так трапилося, що Суботів опинився чужим острівцем, себто заклом у неосяжному його володінні? Конєцпольський вирішив відібрати хутір у Хмельницького. І знайшов навіть спільників. У цьому шляхтичеві дуже сприяв чигиринський підстароста Даніель Чаплінський. У Чаплінського, крім холопського вірнопідданства, була своя мета, але він, пристаркуватий і непоказний з виду удівець, її поки що старанно приховував.

З’ясування стосунків невзабарі кінчилося, як відомо, погромом хутора Суботів, побиттям Богданового сина і відвертим викраденням отієї жвавої з мінливими очима дівчини, яку Хмельницький звідкілясь несподівано привіз і прихистив у своїй садибі.

Чигиринський сотник їздив аж до Кракова і Варшави зі скаргою на Чаплінського. І що з того? Спритний підстароста-удівець так обклав усіх документами й свідченнями, що та земля, якою володів ще Богданів батько, виходить, навіть не батькові, Михайлові Хмельницькому, належала. А відтак зараз, певна річ, і не його синові, себто, Богдану-Зіновію.

Про все це Хмельницький виклав, як на папері, перед королем. До того ж вирішив нагадати:

– Мій батько вірно служив Речі Посполитій. Ні він, ні я не були замішані в жодній козацькій ребелії[5] проти польської Корони. А їх, як твоя королівська милість знає, в останній час було чимало.

Хотів навіть сказати: «Від Наливайка до Павлюка», але подумав: «Навіщо? І так усім відомо».

– Я цінував і ціную відданість ойчизні твого батька за що й, як ти сам знаєш, нагородив його землею й хутором Суботовим, – як завжди, виважено мовив король. – Я знаю й про твої заслуги перед Короною як на морі, так і на суходолі. Я тішуся, що в бунтівливих східних кресах маю такого надійного воїна, як сотник Богдан-Зіновій Хмельницький. Ти без сумніву залишаєшся єдиним спадкоємцем усього батькового майна, але наша норовиста й паскудна шляхта не тільки тобі допекла, а своєю поведінкою тягне Річ Посполиту в провалля, – і злісно блиснув очима. – Хіба що зовсім сліпий нині того не бачить…

Чигиринський сотник ще нагадав королеві, що його батько, спочилий у Бозі Михайло Хмельницький, вважав за честь віддати своє життя за Корону.

– І віддав. Я знаю, – сказав король.

– І чим його Корона пошанувала за це? Останню землю відбирає, – це було сказано надто відверто й різко на найвищому рівні. Та ще й зважився запитати:

– І все через що? Що вірнопідданий не відступав від святої віри своїх предків?

– Не тому, сотнику.

– А чому, вашмость?

– Бо маємо таку нешляхетну шляхту.

– То що робити?

Владислав ІУ тільки розвів руками.

А потім зняв зі стіни дамаську шаблю і простягнув козацькому сотникові:

– Постарайся нею дорубатися до правди!

Хмельницький одразу ж подумав: «А чому б не спробувати? Маючи в руках королівську (хто ще тим похвалиться?), тепер легше буде. І це без сумніву!» – вирішив.

Але, як виявилося, й над Тясмином не дрімали. Коронний хорунжий Александер Конєцпльський добре пам’ятав передсмертні слова свого батька, не останнього полководця в польській армії, котрий висловив побоювання, аби «Річ Посполита не зазнала від нього (саме від Хмельницького) багато лиха».

– Бо ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму! – сказав старий воїн і навіть кволого пальця підняв догори.

Син одразу наказав заарештувати Богдана.

Це було зроблено за 20 верстов од Чигирина в Бужині. Після того молодший Конєцпольський велів чигиринському полковникові Станіславу Кричевському відтяти голову бунтівникові.

Власне, Даніель Чаплінський під покровительством молодшого Конєцпольського давно виношував у голові розправу над Хмельницьким. І вона мала б реалізуватися ще наприкінці 1646 року в сутичці з татарами біля Чигирина, де якийсь бовдур-жовнір всього-на-всього просто сплутав ворогів. Ось як про це пізніше згадував сам Богдан:

– Заїхавши ззаду навмисне рубанув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у місюрці[6], яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Потім він виправдовувався: «Я, каже, думав, що це татарин». А я ж їхав не серед татарів, а із військом, поруч із нашими панами. Хіба це не чиясь навмисна намова? – питав він у Кричевського. Той лишень похитував головою, бо розумів кума.

Тепер після рішучого наказу коронного хорунжого один із найбільш заздрісних недругів чигиринського сотника в козацькому оточенні чигиринський осавул Роман Пешта зловтішно заявив:

– Коли вже й зараз Хмельницький залишиться живим, то можна повірити, що й люди воскресають!

Не зважаючи на те, що петля на шиї Хмельницького затягнулася цупко, козацькі сотники Капуста, Вешняк, Бурляй та інші вирішили дружно вступитися за свого побратима. Вони переконували чигиринського полковника, що Хмельницький зовсім не винен, і заявили, що, взявши його на поруки, поїдуть до Трахтемирова, аби доказати це самому козацькому комісару Шемберґу. Кричевський, котрий, як ми вже знаємо, доводився Богданові не зовсім чужим, змилосердився і на свій ризик випустив Хмельницького з чигиринської в’язниці.
Після того сотники-опікуни разом із кількома десятками вірних соратників Богдана вдали, що вирушають до Трахтемирова. А вночі, завантаживши вози харчами і зброєю, переправилися на лівий берег Тясмину, і по дорозі «нараз передумали», звернули круто на правий берег і снігами (був уже кінець грудня) попрямували спочатку аж на острів Томаківку, а згодом Богдан вирішив спуститися за верстов 18 по Дніпру до самої-самісінької Січі, що на Микитиному Розі.

І тільки тепер Кричевський повідомив Конєцпольського про те, що Хмельницький втік за пороги, але коронний хорунжий тому не надав ніякого значення, бо хто з козаків у такий спосіб не втікав від шляхетської сваволі на Січ?

Одначе на відміну від коронного хорунжого Александера Конєцпольського коронний гетьман Міколай Потоцький, довідавшись про втечу чигиринського сотника, розпорядився:

– За будь-яку ціну негайно впіймати втікача! – і навіть вислав за ним чималий каральний загін.

А Хмельницький в той час уже почав скликати до себе невдоволених, серед яких було чимало козаків, селян, міщан тощо. Він показував утікачам королівського листа і корогву, яку нібито король дай йому, аби добивався волі для покривджених.

Чутки про те, що Хмельницький діє за велінням самого короля рознеслися по всіх дніпровських островах. Таких покривджених знайшлося багато, і вони посунули в козацький табір. Треба відзначити, що Хмельницькому вдалося досить швидко налагодити стосунки з польськими залогами на самому Запорожжі, де підрозділи Черкаського полку разом із драгунами стояли і на Хортиці і на Січі.

Заручившись підтримкою реєстрових козаків, повстанці 21 січня взяли під свій контроль усе Запорожжя.

Висланих Потоцьким проти нього козаків, головний козацький агітатор Стецько Півторакожух одразу ж переконав, що проливати кров проти людей своєї віри не годиться.

– Бо кров людська, як відомо, – не водиця! – наголосив і йому відразу повірили.

Козаки збунтувалися, перебили польських жовнірів, і самі пристали до повстанців.

А на Січі сам Богдан уже просто збурив усіх своєю промовою, звернувши увагу на ті нестерпні знущання з боку польської шляхти і попросив у січовиків підтримати його в боротьбі.

Розчулені козаки відповіли навзаєм:

– Приймаємо тебе, пане Богдане, хлібом-сіллю і щирим серцем!

Хмельницький написав листи козацькому комісарові Яцеку Шемберґу, коронному гетьманові Міколаю Потоцькому й коронному хорунжому Александеру Конєцпольському. Усіх він запевняв, що втік на Січ лишень тому, що побоюється за своє життя, і признався:

– Хочу послати депутацію до Варшави для захисту козаків од шляхетського свавілля.

Коронний гетьман вирішив перехитрити Хмельницького, відвернути небезпеку і пообіцяв повернути бунтівному сотникові його хутір Суботів, гарантував усунути комісарів і полковників, якими козаки були незадоволені; запевняв, що козакам буде забезпечена вільна участь у степових промислах.

– Обіцяю вам гонором потомственого шляхтича, – присягався Потоцький через чигиринського полковника Станіслава Кричевського, – що ми все це виконаємо!

Хмельницький розумів, що коронному гетьманові за всяку ціну треба було захопити Запорожжя, витіснити звідси бунтівну голоту, і несподівано запропонував через того ж посланця відновити козакам усі давні права, вибирати самим гетьмана, усунути з полків усіх підозрілих полковників, надати право надалі усі посади обіймати не ляхам, а руським; дозволити козакам ходити в море і найголовніше – польському війську негайно залишити козацьку територію, скасувавши тут управління самої Речі Посполитої.

Разом із тим він переконував, що не виношує – крий боже – ніяких бунтівних намірів.

Це вже було, якщо хочете, небачене зухвальство, зверху прикрите прозорим лукавством.

Але чигиринський полковник, коли від’їжджав із Січі, то, підморгнувши оком кумові, сказав:

– Ми з тобою, пане сотнику, оба чесно служили Речі Посполитій, але зараз ти, мабуть, маєш рацію, що не пристаєш на їхні умови, – при тому загадково усміхнувся під по-шляхетському задерті з обох боків вуса і затягнув у півголоса басом усім знайому:

Ой наварили ляхи пива,

Та нікому пити.

Гей, взяли собі Україну,

Та нігде прожити.

Потоцький, певна річ, не сподівався отримати таку деклярацію і козакам відповів:

– Швидше будете на палі, ніж діждетеся таких вольностей!

На що Хмельницький спокійно мовив:

– Буде, пане гетьмане, так, як Бог дасть, – і роздував у своїх козацьких грудях, як у горні, уже вогонь. І то не який-небудь. Тому вирішив порадитися зі своїм давнім бойовим побратимом, колишнім кошовим отаманом Кіндратом Бурляєм. Але де той зараз – ніхто на Січі не відає. Хтось сказав: «Шукай на зимівниках». А зимівників довкола ой скільки! Хто не хоче сидіти на Січі без діла – йде на зимівник, себто до своєї хати, найчастіше сплетеної з хмизу, обмазаної глиною. Тут же з такого ж матеріалу і клуня, і хлів, і стайня, а в хаті зазвичай – жінка, діти. Так уже сам Всевишній велів. Роботящі руки завжди до якогось діла доточаться. Землі довкола – в овид аж упирається. Бери скільки обробиш. Ори і сій пшеницю, просо, гречку. А на гречку випускай бджолу, і, як заквітне гречка, – вибирай мед темний, густий, пахучий. Як перецвіте гречка – бджола вилетить на луг. А тих лугів на Великому Лузі за тиждень не обійти, не оглянути! Надумаєш займатися рибальством – у Дніпрі чи в Самарі її стільки, що не можна списа опустити на дно, аби не настромити якусь із рибин. Але ти до якоїсь там плотвички чи линка нагинатися не будеш. Тобі подавай щуку чи сома. Білугу чи осетра. Тараня теж годиться. На засолку. А настане зима – полюй на звіра, годуй корів, волів, свиней, і в першу чергу, зрозуміло, коней. Одне слово, якщо ти хазяїн – круглий рік роботи вистачає. І харчів на цілий рік вистачає й собі, й січовому товариству підкинути можеш.

Коли ж кошовий отаман покличе у похід – козак-зимівник, не гаючись, сідає на коня і при зброї мерщій поспішає на Січ. Ні він, ні його вірна жона не знають, коли вернеться з походу. Та й чи вернеться? Це вже – як Бог задумав.

Козаків-зимівників іноді називали гніздюками, очевидно, тому, що як і птахи, любили жити у своїх рукотворних, яких як і хатами, так і гніздечками важко назвати. Самі ж козаки не любили, коли їх називали гніздюками. Це для декого скидалося на сороміцьку лайку, котрої у свій бік, певна річ, ніхто не хотів чути. Справжні січовики, що дотримувалися січових приписів, найчастіше називали молодих зимівників баболюбами, іноді бабовалами. І молоді не ображалися. Бо це були вже прізвиська, позначені тінню якоїсь навіть заздрости. Хто з молодих січовиків (а їх на Січі була завжди більшість) не проти був би залишитися в зимівнику коло рум’яненької пругкої Марусі чи, приміром, Настусі? Але для козака понад усе – лицарська честь!

За старим козацьким звичаєм на першому зимівнику Хмельницький, не злазячи з коня, тричі гукнув «пугу!» Господар у відповідь також «пугукнув». Тільки двічі.

– Козак з лугу!

– А з якого лугу: з Великого чи Малого? – запитав господар, борода в якого розчепірилася і піднялася аж до носа, й, не дочекавшись відповіді, запропонував: – Як з Великого Лугу – то йди, скурвин сину, до кругу!

Богдан не образився, бо той козацький звичай добре знав ще з давніших часів.

Підступивши майже впритул і пильно придивившись до прибульця, бородань згодом через плече гукнув комусь:

– Розв’яжіть коней до ясел!

А до прибульця:

– Ласкаво просимо з Господом іно[7] не гаспида до господи!

Богдан того й чекав. У сінях, як звикле, непоквапно на кабиці поклав свої ратища, після того зайшов до хати, тричі перед образом скинув рукою і низько вклонився господареві:

– Отамане, товариство, ваші голови! – як годиться в таких випадках, сказав.

Після того вже почалося пригощання, котре не обійшлося без відомих усім козакам варенухи й тетері.

Не зайти до господи гість не мав права, тим паче не міг відмовитися від пригощання, яке виставила на стіл молода, не обділена тією красою, якою відзначаються породисті степовички, котрі мають що заховати як за пазуху, так і виставити на показ і вище й нижче коліна.

– Гарна у вас донька, – після третьої чарки відзначив гість.

– То не донька, – уточнив господар і вологу бороду витер долонею.

– Тоді пробачте.

– А чого пробачати? Тишко її в бусурманів відбив. Як ті з-під Лохвиці верталися.

Прикинув літа обох: як йому видалося, 50 на 20. Але господар уточнив:

– Яринці ще двадцяти нема.

«Бабовал», – подумав Хмельницький.
Потім розмова перейшла на інше.

– Тяжко зараз нашому козаку-нетязі, – сказав Тишко. – Панство розперезалося і чавить нашого брата, як непотрібну блощицю, – і почав перераховувати злодіяння. Якби їх гість не знав, то, напевне, дивувався б. А так він лишень слухав і мовчав. А як вислухав усе, то й запитав:

– А що ж наш брат думає?

– Думає, як би випити і залізти бабі під спідницю.

– Почекайте, Тишку, а чого не об’єднаєтеся і не виступите супроти своїх кривдників?

– А хто поведе? Нема кому, пане-товаришу, – і налив свіженької, але вже «на коня».

Гість насамкінець чемненько подякував господареві, його молодій господині за гостинність і на подвір’ї біля старої липи напідпитку ще по-молодецькому з розмаху застромив носак чобота в стремено і хвацько вискочив на коня. Так, щоб господиня побачила!

– Хай вас Бог береже!

– З Богом!

 

 

Богдан об’їздив уже з півсотні зимівників, і з якими тільки козаками не зустрічався, а старого отамана знайшов аж у бурдюзі, що з татарської мови перекладається як твариняча шкура навиворіт, котру просмолюють і потому вживають для зберігання води.

А що ж воно насправді таке – найкраще знають козаки-самітники. З тих чи інших причин такий собі козак зазвичай похилого віку вирішить покинути січове товариство і схоче заховатися від людей. Він викопає десь біля річки чотирикутну яму, зсередини обплете її лозою чи вимостить стіни очеретом, обмаже їх глиною з кізяком, зведе ще невисоку стіну з отвором для кругленького віконечка, зверху спадисто накриє щільним очеретяним дахом – і житло готове.

Таким воно було і в Кіндрата Бурляя. Тільки ще обкурене з усіх боків таким тютюном, від якого в землянці ніякий комар утриматися не міг. Сумнівно, чи тут могли втриматися таргани й блощиці.

Звичайно, отаман змінився за ці роки, коли вони не бачилися. Постарів, певна річ. Тільки одні жили й кості.

– Висох я, старі болячки відкриваються, – випускає їдучий з люльки і чеше усією п’ятірнею волохаті груди. – Ні один кінь уже тримати на собі не хоче.

– А я то дивлюся, що в тебе коні відкриті у стайні стоять. То ж вовкові заскочити зовсім просто.

– Не заскочить. Він і мене і мої стайні оминає.

На запитання, що Кіндрата заперло в цю землянку, колишній кошовий отаман відповів:

– Теперішня голота.

– А тож як? – поцікавився Богдан.

– Бо вештається за порогами без діла й оковиту хляє.

Що мав сказати на те Богдан?

– Недобре то.

– А хто каже, що добре. От ми з тобою в морські походи ходили. Своїх із галер турецьких визволяли. Пам’ятаєш? – кинув на гостя вузькими, як у татарина, очима. – А чому б тобі не пам’ятати? Ти ж навіть в одному поході гетьманом був.

– Бувало таке, – підтакнув Богдан. – Розщедрився король і призначив.

– А кого мав призначити? Хто від тебе краще знав море?

– А ти?

– Але ж я не приглянувся королеві.

– Зате я тепер приглянувся шляхті.

Крізь невеличке віконечко, затягнуте вочевидь ще свіжим, вим’ятим і висушеним свинячим сечовим міхуром, нараз відкинувся невиразним світлом місяць, але невзабарі згас, мабуть, зайшов за хмару.

Вони вийшли надвір. Над повільною, трохи втомленою Самарою бралося на мороз.

– Він уже довго не потягне. Як-не-як – березіль.

– Не потягне, – згодився Богдан.

– А от лядська неволя – то ще як сказати…

– То ти правду кажеш.

Десь у комишах тривожно скрикнув птах.

– Мабуть, сом під воду тетерука потягнув.

– А чому ти його остями не притруниш?

– Він – старий. Най доживає, – і махнув рукою. – Не хочу гріх на душу брати.

Вони мали про що говорити і що згадувати.

І згадували.

Нарешті Хмельницький запитав:

– А як тобі тут живеться? Бува не голодуєш? Бо такий худий.

– А хіба ти не відаєш, які тут краї? – запитав у побратима. – Тут жито – мені по пахви, очерет – як ліс, а що вже ковила, мурава, курай, пирій, орошка, то як зайдеш – тільки небо над головою видно! Так і дивися, бо загубишся! Хіба ти не відав?

– Та ніби…

– Підеш косити – покіс відкинути не можна, пустиш коня в траву – з десяти кроків гриви за тією травою не побачиш, а виведеш на пашу корову – рогів не видно.

 

А що вже про Дніпро й лимани казати! Тут і білуга, і севрюга, і осетри, і стерлядь, і соми, і сезани, і судаки, і тараня, і щуки, і окуні, і скумбрія, і визеруб, і рибець, і бички, і камбала, і язі, і морена, і лящі,, і оселедці, і білизна, і шаблі, і плотиці, і карасі, і раки, і …і… і… не всіх перелічиш. Та й чи варто, як тут і так кожному все відомо.

Про Самару сам Бурляй розповідає, як про свої родові володіння, бо неподалік неї мешкає:

– Тут і хмара бджіл на деревах, а скільки воску й дикої птиці! Одним пострілом можна п’ять-шість качок убити, а двома – трьох оленів наповал! Чого тут тільки нема! – хвалиться старий бурдюжник. Та й, як видно, трохи вже прибріхує.

Хмельницький і собі на гарні слова не скупиться:

– Недарма ж запорожці називають її обітованою Палестиною.

– Навіть раєм Божим на землі, а саму землю біля річки – квітучим Єрусалимом, – уточнює Бурляй.

– Отже ти, Кіндрате, мешкаєш у раю. Тільки без Єви.

– А навіщо мені той клопіт?

– Веселіше було б.

– Я намагався не грішити на цій землі. – і зиркнув на побратима. – Хіба що іноді бусурмана чи пана-ляшка пристрелив.

– Це – не гріх, побратиме.

– Мабуть, що так, – сказав «побратим» і засміявся.

Згадали ще і про морську битву, з якої їх із Божою поміччю ледь до берега прибило.

– А до цілковитої перемоги було як рукою подати, – відзначив Бурляй.

– Якби ж не та шалена буря, – скрушно мовив Хмельницький.

– Якби не та буря, – сказав і Бурляй.

Але прийшла пора спати. Кіндрат кинув Богданові на тапчан кожуха, а сам надвір зібрався.

– Ти куди?

– Зі мною не заснеш.

– А то ж чому?

– Я тут маю ще одне місце. Біля коней. На добраніч! – і вийшов із бурдюга.

І невдовзі Богдан переконався, яким дивовижним звуковим виверженням стрясає степ його худий побратим. Цей храп йому нагадав в одночассі і Ненаситець і перші небесні рокоти грому. Справді, тут не кожен звір зважиться наблизитися до Бурляєвих стаєнь. Хмельницький без проблем міг спати під час гарматних кононад, а зараз до самого ранку не міг заснути.

А вранці не витримав, знайшов свого побратима в стайні й відкрився як на сповіді: чого приїхав і що збирається робити.

– То в чому справа? – запитав старий козак.

– Сили малувато, Кіндрате.

Кіндрат поміркував і сказав:

– Раз узявся за гуж – не кажи, що не …

– Але ж з їхнього боку…

– Так, там сила – немала, – згодився одразу бувалий воїн. Хто-хто, а він то добре її знав, бо ще недавно ходив разом із Богданом аж у Францію. Тоді з честю вийшли із цієї кампанії, а союзники-іспанці довго дивувалися-милувалися з козацької хоробрости й кмітливости.

– Так було.

А зараз самому треба шукати союзників.

А хто ними може бути?

– Москва сама добряче потріпана поляками й козаками, – каже Бурляй.

Семигородський або, як ще називають, угорський володар Ракоцій не відає, чого хоче. Точніше, відає, але Богдана поки що це не влаштовує.

До турків – далеко.

– Як не крути, а найбільше підходить усе-таки кримський хан Іслам-Гирей Третій.

Його, хана, Хмельницький знає ще з часів свого перебування в полоні. З лиця – таранкуватий[8]. Бестія хитра й підступна, але виходу нема – мусиш хребет і словесну стилістику ламати перед тією бестією.

– Та ще чи вмовиш? Чи захоче бусурманин допомогти?

– А то вже, як ти поведешся, – каже Кіндрат.

– Напевне, доведеться спочатку звернутися за допомогою до знайомого перекопського мурзи. Але це в in spe, так би мовити, в майбутньому.

– Напевне, – згоджується Бурляй.

 

 

А зараз він із сином і тими запорожцями, що їх супроводжують у дорозі, під’їхали до високого пагорба.

– Оце і є могила.

– Чия? – запитав Тиміш.

– А Господь її знає. Може, козацька… А може, ще скіфська чи гунська.

Тиміш зіскочив із коня і помаленьку, майже навкарачки поліз на курган.

– Ти ось що, добре оглянься на всі боки! – гукнув знизу батько й у відповідь почув:

– А звідси ой як далеко видко! Он табун диких тарпанів… а он – сайгаків… а он…

Богдан кинув повід на шию коневі.

– Запам’ятай, що й тебе здалеку добре видно!

– Дивись, щоб скалоокий ногаєць із Перекопа не помітив, – зауважив козарлюга Хведько зі Звягеля.

– А я його й за Перекопом бачу!

– То як він там? – спитав Хведько, коли Тиміш спустився вниз.

– Тугай-бей із нетерпінням чекає, коли прибудемо.

– Хай чекає – дочекається.

– А ось ті вже не дочекаються. Стоять посеред степу закам’янілі, – киває батько на кам’яних бабів.

– Хто вони? – питає Тиміш. Буцімто вперше бачить.

– Кажуть, матері, сестри, наречені, що виглядали своїх найближчих не один рік із походу. І – не дочекалися.

– Байки то. Бо якби всі ті, що виглядали, вийшли, то цей степ у суцільне камінне звалище перетворився б, – сказав літній козак.

– Може, не всі, а тільки ті, що по-особливому виглядали? – зауважив Тиміш.

– Хіба що.

Хмельницький як не чує тієї розмови. Видно, дрімає або ж думу думає.

Бо ще треба їхати і їхати.

А потім ще переночувати в степу.

Не спалося, бо десь вили вовки, іноді іржали тарпани, здавалося, зовсім поряд фиркали сайгаки. Було і страшно, і моторошно. Але Тиміш про це не признався батькові.

 

 

[1] Довгоногий (діал.).

[2] Баскаки – особливий тип татарських коней.

[3] Кайдани.

[4] Тут мається на увазі Запорозька Січ.

[5] Ребелія – бунт.

[6] Місюрка – різновидність шолома, що захищав верхню частину голови, шию, обличчя (з боків) і плечі.

[7] Тільки.

[8] Рябий од віспи.

Партнери

Культреванш - Богемний Вісник
Захід-Схід
Грані-Т
ЛітАкцент
Нора-Друк
Кріон
Видавництво Жупанського
Книгоспілка - всі українські книги і видавництва
BookLand.net.ua
teatre.com.ua :: сучасний театр в Україні
КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книжкових магазинів
Видавництво ТЕЗА
NiceDay | Все про кіно, музику, книги
УкрВидавПоліграфія
Часопис української культури
Прокат книг
Видавництво Фоліо
Всесвіт
Оsтаnnя Барикада
Молода Література
Молода Література
Публікатор
ArtVertep
Коронація Слова
ЛИТФЕСТ
Українськa літературнa газетa
Интернет-голосование «Лидеры нации»