Упорядник антології «Аз, два, три...дванадцять – лист у пляшці», (в-во Піраміда, 2010 р.) Марія Шунь відповідає на рецензію Ігора Бондара-Терещенка «Дві антології Василя Ґабора».
У літературі, так само як і в житті, є золоте писане і неписане правило – не знаєш броду, не лізь у воду...В першу чергу, це стосується критиків-рецензентів, особливо “культових” критиків, як нещодавно у пресі було названо Ігора Бондара-Терещенка. Ніколи не друкуй неперевірених фактів. Про них і піде мова у даній статті. А ще про певні етично-моральні, ґендерні та вікові засади, - все одним гамузом (!) цей культовий мачо не побоявся зачепити, навіть не стільки зачепити, як виставити на сміх у своїй рецензії на АЗ... А де ж, властиво, літературно-художня критика, задля чого рецензії пишуться? Вся літкритика п. Терещенка у його статті звелася до одного речення: “Про художні особливості творів тут говорити якось не випадає, бо вірші в АЗ мало чим різняться від того краму, яким заповнені антології материкової поезії. Здебільшого це верлібри, зазвичай присутні твори з екзотичною тематикою”, і тут віддамо йому належне, не полінувався дати для прикладу по одній зарубіжній назві із творів кожного із 12 авторів АЗУ. Оце і вся його рецензія. Зате скільки непідробної і нічим не виправданої ґендерної злості вилито на бідних студенток-літераторок, шлюбно-стурбованих на противагу серйознішим і старшим братам-поетам тощо. Він по-козацькому відводить душу яко справжній ґуру-іщенко: “Як потрапляють наші Поети за кордон?” Ось тут і тирчать вуха отого всюдивлазливого нишпірства – головне ж, по-старинці, звинувати, поставити шельмо на лоб... Вдумайтесь тільки, і це вже у 21-му столітті, і це Європа! – “Скажімо, з поетками, обережно названими в антології поетесами, більш-менш зрозуміло: виїхали з України учасницями програми міжкультурного обміну або в аспірантуру-навчання завдяки всюдисущому Мефістофелю нашого часму славісту-спокуснику Джорджу Грабовичу – де й зустріли свого принца з аборигенів, швиденько вискочивши заміж. Через це не дивно, що старшого віку авторок в АЗ не значиться (ну спасибі, братчику, обкомпліментив декого з нас...). Таким чином, причина виїзду на Захід у наських поеток зрозуміла: власне за цим і їхали вони з України. Але поети? ( чуєте, яка зразу вищість!) як їх заносить у синю далечінь зарубіжжя? Можливо, дехто з них – на відміну від шлюбно-стурбованих поеток – втікають з України якраз від жінок... Тому з чоловіками наразі інакше, і не дивно, що їх в антології всього четверо, – i всі вони виїхали на Захід у пошуках кращої долі, а не з міркувань шлюбу, який здебільшого лишився вдома”. І мушу далі продовжити “культове” цитування: “Хай там як, але саме з уваги на побутово-вікову(!) ґрадацію антології АЗ лише щодо чоловіків можна з певністю сказати, чим вони займаються в еміґрації насправді, а не у своїх віршах. Бо, скажімо, більшість юних учасниць АЗ сьогодні продовжують навчання-стажування, у них змінюються уподобання, марки пива і цигарок, а Україна залишається десь далеко, виринаючи хіба що в контрастних віршах. Натомість чоловіки (!), навіть віршуючи про нове життя-буття, насправді користають зі свого старого українського досвіду, чи то викладаючи у своєму закордонні мову як В.Олейко і Юрій Садловський. А чи працюючи в Просвіті як Василь Махно. А якби до антології АЗ потрапив поет Семен Либонь з гурту Пропала грамота 1980-х рр., який мешкає в Англії, то ми б дізналися ще й про чоловічу роботу в укр. еміґрантській пресі.” Ну спасибі, прочитавши це все , мені якось стало незручно – ми вже там були...Колись всі, одним скопом... “Не пущать”, яка стидоба – неньку покинули! Чоловіки виїхали, виявляється, для кращого життя, поетки ж виключно для заміжжя з аборигенами, змінюючи бренди цигарок та пива етсетера... Фактажною ж сміховою родзинкою щодо матримоніальних закидів буде те, що єдиний Юрко Садловський (далеко не жінка шлюбно-стурбована) із цілої нашої АЗівської пляшкової бригади одружився в Латвії з так зв.аборигенкою Оленою, правда, зробив це начебто з кохання... Господи, якби він знав тоді, який страшний проступок він зробив! Та бідний Юрко вже встиг і розкохатися, і розлучитися, і втекти від отієї латвійки, що допомагала йому в українсько-латвійських перекладах та різних програмах-комісіях! Бо, зрештою, кому яке діло до його інтиму – вільного мистця та викладача! А він хлопець далеко не худонький – як його розізлостити настирливими менторствами щодо приватного життя, то він забуде і про нордичну латиську стриманість, згадає, що стопроцентний галичанин – і по писку замастить! Молодець, Юця! Матиме повну літературну рацію. Я сконтактувалася i-мейлами майже з усіма нашими авторами АЗУ – і ось вам картина дня – всі до одного сказали “фе” культовій рецензії. За відверту неперевірену брехню. Дезу. Більшість із учасників АЗУ особисто знаю, і, відверто кажучи, між мною та Володимиром Олейком (Англія), Василем Махном (Нью-Йорк), Тарасом Девдюком (Чикаґо), Даною Рудик (Польща) не така вже й велика вікова різниця – 3-4-5 років. Тобто, всі ми поза 40. Так, маємо декількох молодших колег по перу – але хіба це аж так важливо для літератури? Їй аби талант був. Суть у тому, що буквально ніхто із нас( всіх запитувала поіменно, заради принципу) не виїхав за кордон заради здобуття статусу через укладення шлюбу із аборигенами, - із пісні слова не викинеш... Я особисто виїхала у США, отримавши лотерейну ґрін-карту, будучи вже 11 років заміжньою ще у Львові. Так само Дана Рудик із Польщі, виїхала, будучи давно заміжньою, із дорослим сином, через репатріацію, будучи полькою по материнській лінії, але свідомо вибравши для себе українську мову як головну для писання творів, за що їй честь і хвала! Тарас Девдюк (США) виїхав разом зі своєю львівською дружиною, так само Василь Махно зі своєю дружиною та донькою, вигравши, як і я ґрін-карту, у лотерею, п’ять років опісля мене. Аня Хромова разом зі своїм київським чоловіком Флейтманом виїхала, як і Рудик, яко репатріантка в Ізраїль, теж залишивши зі собою українську мову як головну для своєї поезії, хоча через кон’юнктурні міркування могла би зробити по-іншому; ні, не шукала собі легших шляхів... “Чолом” чи “шолом-шалом” їй за це! Хто ще? Таня Мельник, по чоловіку Добрушина, теж виїхала, будучи вже років із 10 заміжньою, виїхала із Києва до Німеччини, по прізвищу її можете пересвідчитися – не німецько-чоловіче. Олейко й досі неодружений, виїхав, не розраховуючи на матримоніальний аборигенно-англійський статус, і дав собі раду якось. Віка Їхова вийшла заміж за свого чеха, будучи ще в Україні, (тобто, чех в Україні знайшов собі аборигенку) деякий час проживала зі своїм чоловіком в Австралії, а тоді переїхала у Прагу, де самотужки ( без програм-стипендій) здобула собі освіту у Празькому університеті – кафедра славістики. То вона що, теж – шлюбно-стурбована? Подібно до Їхової, іще один іноземець професор-викладач Даніель Бєлград знайшов собі у Києві аборигенку Оксану Луцишину і з нею одружився – ну з ким не буває?- молодість, київська весна у ґенах... Але ж є суттєва різниця, Оксана не прибула у США за допомогою Ґрабовицьких стипендій собі шукати чоловіка... І Оксана, котра perfect в англійській мові, як і у французькій, мабуть, як ніхто у світі, знає, що таке страшна кропітка праця над собою – будучи і студенткою на кафедрі компаративістики Джорджійського університету і на пів-ноги водночасно викладачкою в цьому ж самому університеті! Та почитайте, зрештою, її біографію в АЗІ, там все сказано. (Але ж в тому то і проблема, що культові критики не читають ні самих есеїв, де багато біографічного, ні навіть скупих біографічних даних!) Зате потім, який престиж!- Луцишина професоруватиме у найкращих університетах Америки чи Європи, а всі довкола повторятимуть – “вона із Ужгорода, з України”.Може, п.Терещенко навіть про неї дисертацію напише – в примарній надії на майбутню (з матримоніальним підтекстом) зустріч... Є іще одна Оксана, теж зараз в Америці, Лущевська – поетка і чудова українська дитяча письменниця, час від часу подибуємо її огляди американської літератури для дітей на Літакценті чи в Захід-Нет. Теж цьогоріч стала(з чим і вітаємо!) професоркою американського університету, викладаючи українську мову та літературу у Пенн-Стейті, правда, бідна, недооцінила себе, дається взнаки слов’янська ментальність –5 років тому вийшла заміж за такого ж, як і сама студента, білоруса. Їм обидвом документи ролі не грали. Захотілося чогось ближчого і ріднішого... Ну як Терещенко це переживе? А ж красуня на вигляд!- мабуть, не один абориген американський плакався у жилетку, втративши таку бейбі... Щодо третьої Оксани, із Чикаґо, Максимчук – то достатньо прочитати її есей, де вона детально пише, що знайшла любов свого життя у Криму, де відпочивала від Львова та об’їжджених світів. І вона ж його, свого судженого, вивезла разом зі собою в Америку – аби не бути шлюбно-стурбованою через американських ковбойчиків... Бо молодість, вона така, небезпечна трохи... Ну ось і все, начебто нікого не проминула із нашої пляшкової команди...Вивели на чисту воду всі звинувачення-шпильки щодо юних учасниць АЗУ. Ну і де ж вони, оті вампи, що випасають нові бренди сигарет, пива і майбутніх імовірних чоловіків? Може, п.Терещенко у пубертатному періоді якусь кривду пережив через жінок? - завіщо він їх так презирає, не знаю... Але як у порядних товариствах завжди реагували на голослівну брехню? Хто підкаже? Ще одна дезактивація “культової” рецензіїї – щодо помочі у виїзді за кордон фонду Джорджа Грабовича. Та ніхто із АЗУ не виїхав згідно цієї версії. Навіть Василь Махно, із котрим в Грабовича стара “чемойданно-тягальна дружба”, починаючи із Тернополя, РАЗОМ ІЗ СІМ’ЄЮ САМ ВИЇХАВ У Нью-Йорк, отримавши лотерейну ґрін-карту. І працює не в Просвіті, а НТШ. Жаль, звичайно, що ми не змогли розшукати в Англії Семена Либоня із Пропалої грамоти, сам він недостатньо активний у публічному житті, мої друзі в Лондоні не дали мені його координат. Я гадаю, він не ображатиметься за це...Ми ж його не відкидали за статевою ознакою... Та й сам Ґабор у вступному “Слові до читача” зауважує, що по світах проживає значно більше українських авторів, аніж дана антологія вміщає. Ну добре, вистарчить про матримонію і побутово-вікову градацію( зберігаю стиль самого автора)У ГЕНДЕРНИХ СТОСУНКАХ. Повернемося “до наших баранів” – верлібрів та рим... Іще раз до цитати Терещенка про те, що подібним “крамом”, як наш, укомплектовані всі материкові антології. В якійсь мірі згідна. А чому, властиво, наші твори повинні кричуще різнитися від фатерлянду? Чи, може, природа та людські емоції в Америці так сильно відмінні, аніж в Європі чи деінде? Географічні назви у творах, справді, інші, а все решта – ті ж самі птахи та дерева(в Азії цілі товстезні томиська антологій – від найдавнішого часу до модерного -видані про все тих же птахів, дерева та молодий місяць), твори про сенс життя, про любов-ненависть.. І так зі століття в століття, “Крам” від поета до поета, на одній якійсь літературній групі світ не завершується, прийдуть інші, голодніші, і напишуть своє. А в історії літератури залишаться і одні, і другі, і треті. А коли якісь над-літератори намагаються освіжити друкований крам, вивівши його з усталених консервативних норм, подаючи на молодіжних фестивалях свої опуси про зоофілію –ну що іще засвітити нудистськими геніталіями до сонця? – бо такого іще не було сказано!-ТО МИМОВОЛІ СТАЄ НЕВЕСЕЛО...Та ні, радше волію втішатися звичним естетським крамом – з антології в антологію. Ще свіжою є у пам’яті згадка про цьогорічний молодіжний літвечір в рамках Республіки Поезії, а саме, коли якийсь крутий Генічев чи Ганічев пафосно зоофільствував на сцені, а після нього молода , вродлива ще й суперталановита поетка Олена Пашук із Луцька, Волині не хотіла виходити на сцену, хоча заради свого виступу чекала всі дні Книжкового Форуму у Львові та ще й добиралася до Львова пів дня. Вона різко кинула у відповідь, що після цього Генічева місце треба зачищати шаманами з бубнами... Я мовчки її обняла в знак солідарності. Ми все таки старі добрі літгурмани від бабці Європи... У заувагах щодо іншої антології Василя Габора “Від Джойса да Чубая” критик Терещенко вже, правда, не мав такого широкого поприща для звинувачень ґендерно-вікового характеру, обійшовся тільки кількома шпильками на кшталт (про Габора) : “чи пак своєрідна інсталяція автора себе самого у львівський дискурс сучасної літератури...” Далі мені було нецікаво читати. Після сильних “шлюбно-стурбованих моментів”, після “краму” аж таке приземлення! Габор, напевно, сам не очікував, що замість літературно-критичних заміток щодо своїх есеїв він отримає таке біографічне досьє-попурі: коли, де і що для кого він друкував у своїй серії “Приватна колекція” і ще раніше у Просвіті. Я гадаю, він навіть полещений, маючи свого приватного та ще й не платного біографа для Приватної колекції – другого Андре Моруа. Воно би все було дотепним і не без уроку, якби не певна загроза тенденції. Не встигла книжка обсохнути від друку, зразу ж її обсміяти! – а так формуються в читача певні стереотипи про авторів, а особливо авторок – з подачі “культових” критиків. Та я нічого ніколи особисто проти літкритика Бондара-Терещенка не мала, деякі його коментарі, наприклад, щодо російського Володимира Сорокіна –“Голубе сало”, “Цукровий Кремль” мені навіть під чарковий настрій добре читалися... Тож хай і сидить він собі на цьому своєму ближчому для його душі матеріалі, він краще розуміє наш український Близький Схід, аніж Західний зарубіжний світ чи навіть Галичину. Бо, чесне слово, прикличу Садловського Юрка, колишнього латвійця, і він не по-нордичному захистить приватну територію своїх “чоловічих незалежних штанів” від усіляких критиків із їхніми матримоніальними дезами. А, може, краще шамана запросити із Далекого Сходу, і він своїм бубном зачистить шпальта українських літературних сайтів?..
Постійна адреса матеріалу: http://bookvoid.com.ua/reviews/books/2010/11/19/122613.html
|
