
Re: цензії
-
13.02.2010|Ольга Хвостова, Кривий РігДалі від «Рай.Центру»
-
11.02.2010|Євген БаранБлудний лебідь української поезії...
-
09.02.2010|Тетяна Тебешевська-Качак, літературознавець, м. Івано-ФранківськІсторія, що стає літературою у стилі Оксани Забужко
-
08.02.2010|Євген Баран«Той, що вміє бути самотнім...»
-
25.01.2010|БуквоїдЛюбко Дереш: Раджу почитати «Махабхарату»
-
20.01.2010|БуквоїдГригорій Вагапов: «Як зав´язати з бухлом і курінням» читав із задоволенням, але не подіяло!
-
18.01.2010|БуквоїдЯрина Скуратівська: Рекомендую Салмана Рушді
-
11.01.2010|БуквоїдОлег Коцарев: Часто трапляється так, що книжки самі знаходять мене
-
08.01.2010|Ірися Ликович, ВіденьФалософія дороги
-
04.01.2010|БуквоїдАнастасія Афанасьєва: «Книги приходять до кожного свої»
Видавничі новинки
-
Дерева: науково-популярна проза
Дитяча книга | Буквоїд
-
«Співчуття Отчеє»
Класика | Буквоїд
-
Іван Андрусяк. «Хто боїться зайчиків»
Дитяча книга | Буквоїд
-
Тетяна Дігай. «Дзеркало»
Критика | Буквоїд
-
«Принцеса Аі. Поневіряння (кн. 1)»
Фантастика | Буквоїд
-
Олексій Дмитренко. «АІСТ: сильніший від смерті»
Проза | Буквоїд
-
Спогади про Павла Загребельного
Мемуари/Біографії | Буквоїд
-
Анастасія Афанасьєва. «Солдат білий, солдат чорний»
Проза | Буквоїд
-
Побачила світ книжка про правозахисника Йосипа Терелю
Книги | Оксана Чужа
-
Професор Комендар і його «шовкова косиця»
Книги | Оксана Чужа
Re:цензії
Яблуко Єви
-
«Дві хвилини правди» Ірен Роздобудько та «Пів’яблука» Галини Вдовиченко
Ну нарешті, криза середнього віку залишила чоловіче співтовариство і рушила в бік жінок. І слушно рушила, бо ж одразу стала мати більш людяний вираз обличчя.
Нові романи Ірен Роздобудько «Дві хвилини правди» та Галини Вдовиченко «Пів’яблука» і справді немов ті дві половини стиглого яблука, у яких відкрилася, зійшлася, сповнилася мрія-правда про те, коли ж справжнє жіноче життя починається, коли і в чому набирає сили і сенсу.
У цих романах безліч спільного – від сюжетного кола мандрівки чотирьох людей у поверненні до себе (жінок на вісімку головних героїв – шість, і вони головніші не тільки за кількістю) до окремих образів, символів та деталей. Провідна символіка, звісно, пов’язана зі вже згадуваною кризою середнього віку: втома від усталеного стереотипованого життя, яке перш за все символізує Місто – місце кризового накопичення цієї втоми, болю, бруду зайвих слів, понтів та спогадів, та й мало ще якого негативу, і дорога – спочатку від когось чи чогось, а потім важко і навпомацки – до себе.
І все це – на тлі майже однакових в обох романах кав’ярень, згадок про культові фільми та книги, мальовничих заміських краєвидів, нескінчених горняток кави під цигарку чи то люльку, зумисне простих (аж надто) зачісок, ситцевих суконь та спідниць й плетених сандалій на жінках, втомлених від міста й безглуздої біганини по колу. І ще тут усі – митці, чи то журналісти й телеведучі (а куди ж сьогодні без них), чи то художники й дизайнери. Митці, які спроможні створити майже будь що, крім власного життя.
Спільне – й казкова схема обох романів, майже точно за Проппом, де є й типова казкова нестача – мета всієї подорожі; і казкові царівни, і чарівні плоди – чи то яблука, чи то помідори, з яких починається перетворення; і саме воно – те дивне перетворення, заради якого ті мандри затіяні. Як досягнута мета – чарівний будинок-рятівник, бажано знову ж таки за клятим містом, Дім з великої літери, може навіть з міфічним Деревом життя посередині, як в романі Ірен Роздобудько. І казковий хеппі-енд: у Вдовиченко – типовий і прямий, у Роздобудько – сумний, існуючий тільки як натяк, але ж цілком можливий.
Спільним є й пафос окремих епізодів – іноді надмірний, аж з надто солодким присмаком. І дещо банальні алюзії: то у вже майже архетиповій (після голлівудської «Красуні») сцені шопінгу героїнь Вдовиченко, де ще й вилізають «квіти» замість «віршів»: «Когда б вы знали, из какого сора растут цветы, не ведая стыда!». То дратує своєю прямотою алюзія нудоти Соломії в романі Ірен Роздобудько з «Нудотою» Сартра, бо ж це вже було-перебуло: «Нудота з’являлася не лише тоді, коли доводилося говорити самій, а й тоді, коли вона слухала розмови інших». Навряд чи новими є й думки на кшталт «З кожної ситуації є вихід. Ти живий-здоровий, це головне. Усе решта можна виправити», чи то «Вона не віддасть його цьому молоху, рукою на нього не махне і не вступиться» (загалом лінія лікування Луїзою свого чоловіка від лудоманії здалася мені в «Пів’яблука» найдальшою від художньої правди та стилістичної міри). Не оригінальнішим є й твердження з «Двох хвилин правди» про те, що «Соломія жахалася того, що праця Шекспіра чи Данте може бути такою марною, адже більшість не потребувала жодного розмаїття думок». І той метелик з роману Ірен Роздобудько, який зазначається критиками як прекрасна і глибока метафора, як на мене, досить банальний, а інколи і занадто пафосний символ.
Але така тривіальність буває парадоксально доречною, вона сприймається навіть як належне, бо ж і сама алегорія життя як мандрівки аж ніяк не є новою, та й врешті-решт чи є щось тривіальніше за життя, тим більш життя як казку.
Тому й виходять жінки-героїні обох романів з кризи у найкращий, хоча й найстаріший у світі та вкрай не оригінальний спосіб, створюючи звичайне диво – дитину, що є і найпотаємніше питання, і найбажаніша відповідь, і неможливе табу, і божий дозвіл бути щасливою. Такі діти з’являються тоді, коли жінка, як і чоловік у тій самій кризі, дійде до її краю, повірить, що вже нічого в житті не відбудеться, що вже нічого не встигнути, що вже більше було, ніж буде, і серед того минулого – переважно мотлох безглуздо втраченого. Та бути жінкою в такій скруті невимовно краще, бо коли тане остання надія на те, що все це має хоч якийсь сенс, саме тоді ти відчуваєш, що вагітна.
Такий дар, заборонений плід в буквальному сенсі слова може бути тільки Розкішним, як його й звуть у чарівному Домі із деревом всередині: «Всередині ліжка, мов у морі, розкинувши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед – світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах» («Дві хвилини правди»).
Комусь – дитина, комусь – книга, комусь – щастя все кинути, комусь – щастя все повернути. Кожній – своє, але усім – кохання. Не знаю, кому як, а мені такий жіночий спосіб виходу з кризи – най симпатичніший.
Бо ж завагітніти коханням, коли зневіришся – такий дар Бог дав тільки жінкам. Мабуть, дар написати про це – також.
Коментарі
- 24 серпня 2009, 13:46|Charise:
- А хто такий Іван Рябчій, аби те, що він скаже, взагалі когось цікавило, а його смаки правили іншим за еталон? Він Господь Бог чи до Неба наближений? Що він за один?
- 22 серпня 2009, 11:38|преображенський:
- а що з цього приводу скаже Іван Рябчій? він же не вважає книжки, з приводу яких висловилася авторка цьгго тексту, літературою взагалі? для нього література - це Сартр і Пашковський...
Останні події
-
13.02.2010|09:38Поетична вечірка для закоханих
-
13.02.2010|07:41Сергій Жадан у Відні
-
12.02.2010|22:19Мінська книжкова виставка-ярмарок. День третій. ФОТО
-
12.02.2010|14:44Стали відомі прізвища Шевченківських лауреатів
-
12.02.2010|07:27Президент нагородив орденом Свободи Івана Сокульського
-
11.02.2010|18:04У Мінську презентували український книжковий стенд. ФОТО, ВІДЕО
-
11.02.2010|16:06Євгенія Кононенко у Чернігові
-
11.02.2010|14:00Зустріч з Едвардом Лукасом у Книгарні «Є»
-
11.02.2010|13:12Вечорниці в «Музеї Івана Гончара»
-
11.02.2010|12:46Російську літературну премію отримала письменниця з Дніпропетровська