Re: цензії

У кожній новій книзі Сергій Грабар – незмінний ворожбит. Витворює словом крихкі сюжети і приворожує ними. У літературі світу «всього» якихось триста сюжетів (казав зарубіжний класик), у письменника Сергія Грабара їх не менше. Головні – людська багатовимірна сутність, - душа як світ, кохання («світ, звужений до твого обличчя»), щастя, горе, страх, відчай, надія, любов, смерть…

Збірка новел Сергія Грабара «Кава меланж», як попереджує видавнича анотація, - «це короткі вибухи нашої споконвічної туги за справжністю». Можна сказати й так. Можна по-іншому: це вибухи справжності…

Кава…меланж…вибухи? - Зрештою, «меланж» у перекладі з французької означає не лише рецепт кави чи техніку вишивки, а й суміш азотної та сірчаної кислот. А ще - окислювач для ракетного палива. Водночас «меланж» - то і суміш камінців, які утворюються при могутньому і непередбачуваному зіткненні тектонічних пород. Напевно, відлуння стихій все ж найбільше в тому «меланжі», - суміші слів, образів, сентенцій, передчуттів і одкровень, що пропонує Сергій Грабар. – Бо що таке людська душа, коли не означена ще «сьомою» чи «енною» за числом відомих нам - невідомою - стихією?

Меланжеве – себто, кольорове, начебто зіткане з розмаїтих ниток, сплетіння монологів, діалогів, - не лишень людей, бо у Сергія Грабара говорять і дзвін, і вітер, і бруківка, і тіні, - творить яскравий і невмирущий світ. У ньому почуваєшся найчастіше незатишно. А як ще можна почуватися в світі, повнім не лише сміху, а й сліз, не тільки радості, а й горя? - Ніколи не знаєш, що настане чи трапиться завтра, що чим зміниться. – «Бруківка пам’ятала цей голововир». – За словом «голововир» можна хіба передчувати історію. У якій трагедії, відтінені шурхотом підошов учасників Хресного ходу, щасливої пари закоханих чи одного нещасного («Поверни, Господи, дитину мою…!») – то вже не трагедії, а тільки спогад трагедій. Болючий і не зникомий. «Сміх. Діти. Парами. Щось гомонять, аж захлинаються словами. … Діти. Від них лине щастя». – Це спогади старої фіри, яка торохтить колесами по так само старій бруківці. «Фіра рідко проїздила містом, але коли наближалася, бруківка радо завмирала. Це була її молодість. Фіра несла спогади» (новела «Бруківка»).

Спогади – як різновид зустрічі, запозичуючи «формулу» ліванського есеїста Халіля Джебрана, - один із «рецептів» «Кави меланж». Сергій Грабар має й багато інших. – Скажімо, «ловитва лун». Полюючи, як справжній мисливець за смислами, на друзки відлунь – коли «луна луни відлунює луною», новеліст витворює з відлунь реальність. Як у новелі «Хліб». Про цю новелу я вже писала у статті «Література про Голодомор» (2009), тому просто цитую: «Сучасні письменники намагаються не тільки відобразити даленіючий у часі, але незмінно жахітний фактаж тих літ, а й відшукати ключі до нових питань. Ці питання – нові теми вже теперішніх творів про Голодомор. – Про страх і совість, любов і ненависть, відчай і сподівання, пам’ять і безпам’ятство - про все, що вміщує людська душа. Зразок такого новітнього осмислення – новела «Хліб» відомого сучасного прозаїка Сергія Грабара. Трагедію Голодомору в цьому творі осмислено через почуття дітей, котрим дивною здається поведінка шкільної посудомийки, - вона нишком збирає і ховає викинуті шкоринки хліба. Розгортаючи ретроспективу долі цієї жінки, письменник розповідає про трагедію трьох молодих дівчаток, які в дні Голодомору подалися до Міста в пошуках хліба. «Дивна» жінка була однією із двох, які лишилися живими. Вона пережила не тільки голод, а й наругу, нелюдську наругу через шматочок хліба, так і не спожитий...
...Такі твори треба читати. Їх неможливо переповісти. Енергетика болю, що міститься в них, є тими цілющими ліками, які виліковують душі від байдужості, безпам’ятства і забуття. Цілющими ліками слів».

Вражає здатність автора книги «Кава меланж» до лицедійства. У найкращому розумінні цього слова. Як справжній актор, він не втомлюється перевтілюватися, витворюючи щораз інакших своїх героїв. Новела «Пінзель» - зразок такого віртуозного перевтілення. Сергій Грабар від імені великого скульптора, якому хочеться, щоб янголи його «забрали якнайшвидше», лаконічно встигає розповісти і про свою (себто, Пінзеля) долю, і про недолю, і про зустріч з матір’ю («Івасику, синку. Ти?»), і про те, як «Не відповів. Пішов далі… бо янголи вже чекають». Автор новели подає свою версію життя Івана (Іоана?) Пінзеля. Як досконалий ворожбит, він – творець власних версій. Бо що таке ворожба, як не оприлюднення версій?

А ще вражає «Кава меланж» витонченою канвою підтекстів. І світлом глибокої ерудиції автора, що струменить від його новел. У наш час неприкритого культу поверхневості в усіх царинах життя, зокрема й у культурі (ширше) та літературі (вужче), збірка новел «Кава меланж» у цьому плані належить до винятків, які, на щастя, є.

Можна б не згадувати про засилля цинізму (який, теж на щастя, «стає вже немодним», як нещодавно заявили брати Капранови),про падіння моралі в українському теперішньому суспільстві. Але чому б і не згадати? Ця незручна, здається, і не дуже помітна для багатьох сучасних письменників аморальність мільйонів не може бути «вилікувана» без участі самих письменників. Звісно, не про «лікувальні грязі» попси ет цетера йдеться. Для цього письменникам треба «нести народові непроминальні людські цінності», перепрошую за легкий пафос і застарілу лексику…- Писати, себто. – Сергій Грабар уже написав. Його новели світлі й тривожні. Сповнені життям, і тому справжні. А ще - вишукані, як власне кава меланж.

Що таке ця дивовижна кава? – Гіркувато-солодка суміш кави й черешневого соку у витонченій філіжанці на вишитій серветці. Рецепт придуманий дуже давно берлінськими кондитерами. Не знаю, чи саме на такій каві «ворожить» Сергій Грабар, вдивляючись у гущу на денці й думаючи над розмаїтими версіями буття. Але пістрявий світ людей і галактичні всесвіти душ людських у новелах цього ворожбита насправді заворожують.