Re:цензії

16.09.2010|13:51|Євген Баран

Гуцульський мотлох без нафталінового запаху …

Василь Карп юк. Мотлох: Збірка прозових і поетичних текстів / Передмова Василя Герасим юка. – Київ: Смолоскип, 2010. – 192 с.

Мотлох – се не є непотріб. Так називають на Гуцульщині різні старі речі, викинені на стрих (горище) або закриті у стару скриню, з якими господареві жалько розставатися, хоча вони вже й ніби не потрібні. Словом, се такий таємничий світ речей, який раптом може стати для тебе цілим світом зі своїми історіями, долями, пригодами. Особливо, коли ти не втратив здатности сприймати той світ відкритими наївними очима перепудженої дитини, котра з острахом і цікавістю відкриває для себе новий незвіданий простір, пробираючись крізь павутиння, порохи, специфічну мряку стриху, крізь шпаринки у шифері якого пробиваються сонячні промінчики…

Василя Карпюка знаю давно, з 1 курсу заочної фільольогії, де він вирізнявся хоча би там, що пробував щось запитувати і показував, що він щось знає… Тепер Василь вже дипломаний магістр і радіожурналіст обласного радіо. Скажу, що не найгірший радіожурналіст. Передачі ружні і цікаві, хоча основний його радіопростір – культура, література, людина як явище і простір культури.

Крім того, Василь проводить різні мистецько-літературні акції («Люди з вагітними головами»), любить брустурівську самогонку і гарних дівчат. Хоча не знаю, що більше він у них любить, їхню любов до літератури чи красу ліній, – се вже треба у нього питати.

Його книженція, видана «Смолоскипом» складає дивне враження – власне, враження господарської скрині, в яку напхано усякого і різного із ґаздівським прицілом на майбутнє: мо’ воно ще згодиться?...

З прозового набутку мені сподобався його «Будильник» (колись сю річ я друкував в університетському альманасі «Прообраз»), головною темою якого є абсурдність і самотність людського життя. Інші речі («Виноградинка», «Паперушка», «Червоні кролики», «Найближча до Землі зоря», «Вероніка» «*** (з підслуханого)») цікаві настільки, наскільки привертають увагу авторською безпосередністю розповідання і сюрреалістичністю та парадоксальністю самих картинок.

Василеві вдається втриматися на межі художньої оповідки не через якесь там набуте уміння, а просто вдається і все. Так вже складається у Василя, що іншому вилізло би боком, у Василя набуває якогось білялітературного колориту, і ти вже усміхаєшся і розумієш, що в цього хлопця явно «не всі вдома», бо всіх вдома взагалі не може бути. Вони давно роз’їхалися… Пригадую, як на якійсь презентації літературної студії «Нобель», якою опікується Галина Петросаняк, Василь читав свого вірша про УПівців, повішених НКВДистами, але прочитав так, що спочатку це видалося насмішкою, й одна зі слухачів, зовсім не фанатична націоналістка, а поетеса із вишуканим літературним смаком, жбурнула у нього пакет із книжками. Василь перепудився настільки, наскільки зрозумів, що з цього випадку можна мати і якісь індивідуальні переваги. Він м’який як пластилін у сприйнятті естетичних віянь, а ще природна простота (не спрощеність) додають якогось особливого шарму його текстам, жанрове визначення яких таке ж невизначене як і саме Василеве літературне майбутнє.

Декілька його віршів потрапляють у настрій, і тоді це сприймаєш як натяк на щось справжнє («я // хочу // стати // маленькою // пташкою // і // співати // аж // доки // не // трісне // серце»; «Пісня про смереку»; «Пісня невдячного сина»; «Мама готує мені харчів…»; «Пташка пурхнула // Як вірш написала // Чи може бути кращий вірш // Як той що пурхнула пташка?»). Все інше, як і «роман у верлібрах» «Сніги байдужості» справляє враження сільського балакання із натяками на міський квазікультурний контекст. В останньому тексті є декілька натяків на оригінальні спостереження-оцінки окремих постатей сучасного літ- процесу: «Прохасько хоче бути природним. // І не тому, що він таким є від народження, // А тому, що просто хоче таким здаватися» (с.171) або ж «У того ж Процюка є одна гарна фраза. // Він говорить, // Що ми не все повинні знати про своїх // коханих, // До прикладу, як вони випорожнюються» (с.172). Є також тут одна технічна помилка: Володимир Даниленко названий Олександром (с.173). Ще можна назвати вірш «Ці молоді поети…» як вдалу спробу оцінити набуток літературних двохтисячних…

Звичайно, що ця книга є дивацькою бодай тому, що була надрукована. Дивацькою є передмова Василя Герасим’юка, який написав її тільки тому, що ТАМ (на Гуцулії) «до нас однаково звертаються: Васú!». Аргумент, звичайно, переконливий, і попробуй гуцулові не повірити на слово!

Але ще більшим дивацтвом було би, якби цієї книги не було. Бо попри всю сюрреалістичність змістову, тематичну, естетичну, – це автентичний світ ще не пудженої (не наляканої)  дитини, яка пробралася нишком на стрих, аби не знали старші, і бавиться у свій світ. У той час, поки вона вірить у власну гру, інших світів просто не існує.

коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

Поки ще немає жодних коментарів, Ви можете стати першим, хто висловиться!
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери

Культреванш - Богемний Вісник
Захід-Схід
Грані-Т
ЛітАкцент
Нора-Друк
Кріон
Видавництво Жупанського
Книгоспілка - всі українські книги і видавництва
BookLand.net.ua
teatre.com.ua :: сучасний театр в Україні
КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книжкових магазинів
Видавництво ТЕЗА
NiceDay | Все про кіно, музику, книги
УкрВидавПоліграфія
Часопис української культури
Прокат книг
Видавництво Фоліо
Всесвіт
Оsтаnnя Барикада
Молода Література
Молода Література
Публікатор
ArtVertep
Коронація Слова
ЛИТФЕСТ
Українськa літературнa газетa
Интернет-голосование «Лидеры нации»