Юлія Бережко-Камінська – поет уже сформований, стильний, але дуже іще перспективний, з іскристим світлом на горизонті. Тому не можу відмовити Їй, а собі у слабкості погрітися біля вогнища молодого сильного і доброго таланту. Тут її ровесники – молоді літератори, діти інтернету, в коментарях поставили би «смайлики». Вважайте, що поставив і я. Адже Юля у житті і творчості, життєтворчості, сама світла, відкрита, усміхнена до зовнішнього і внутрішніх світів, що у наш нервово-прагматичний час – неабияка рідкість.

Хоча і щодо неї подекуди справджується відоме правило парадоксу: гумористи у житті сумні, а лірично-драматичні поети бувають неабиякими веселунами-витівниками.

Масками у наш час захищаються не лише від вірусу грипу, але й від вірусів байдужості, злості, заздрості...

Тому для реально безмаскової Юлії Бережко-Камінської найголовнішим, очевидно, видом захисної енергії є музика слова – поезія, з якої починається і молитва, і Бог у людині...

Поезія «молодої та ранньої» авторки із Ворзеля під Києвом – наша. Пісенна. Органічна. Красива (історична) формою, яку зараз вродженому поету – сторожеві генетичного коду етносу – також треба берегти від псевдоверлібрових деструкцій, псевдосвободи змісту.

Полиново-медове пінне вино змісту Юля тримає у міцних, ще трипільського фасону, глечиках форми. Так, мов Венера із морської піни, народжується нова художність, нова реальна, енергетично світла, містка ірреальність із модерними кольорами, запахами, звуками, доторками. Із коренем і крильми. Із часовими вертикалями та просторовими горизонталями, як-от:

 

* * *

Я живу між видихом і вдихом,

Там, де груди терпнуть від краси,

Де настільки урочисто тихо,

Що шепочеш: «Господи, єси!..»

 

Де незриме набуває форми,

Де первинну повертає суть…

Радістю найтоншою огорне,

Тою, яку хочеться збагнуть.

 

Такі строфи якщо й не продовжують славну, здорову традицію нашої, загалом світової, літератури, то принаймні її зберігають і тішать іще неопластмасені, неоцинічнені серця, які у постмодерному світі «скла і бетону» шукають тишу, грушу:

 

Набираю твій номер,

         Наче беру акорд.

Не сфальшивили б пальці

         Жодною – жодною цифрою!

Так верта корабель,

         У єдиний свій рідний порт.

Так зривається тиша

         Грушею перестиглою.

 

Знаки, символи нашої доби – ті ж номерні телефони, наприклад, мусять наразі сусідити із тією ж грушею, підсвідомо і свідомо натякаючи тим, хто думає серцем: доки «мобільників» і груш, вертольотів і метеликів на Землі принаймні порівно, – у людства є надія...

Тому й літературній моді, здається, Юля не платить ні шеляга данини, інтуїтивно, завдяки глибині покликання, відчуваючи-розуміючи: вічне завжди модне, бо репродуктивне.

Юля Бережко-Камінська – ще й, до речі, добра берегиня-господиня літературного салону Уваровського Дому у тому ж Ворзелі – долею волі і волею долі належить до поетів активних, Інтернетозаангажваних навіть, але не крикливих, не голослівних, не голонасінних...

Загалом – вона мій поет. І як людина, і як майстер, який зі слів, метафор, простору-тиші між ними, творить ритм, риму, голос, пісню... не руйнуючи, а (ще раз наголошу) саме зберігаючи традиційний, шліфований тисячоліттями код саме української, може навіть ширше – слов’янської духовної душі.

Таких із Її покоління зовсім небагато.

 

...Де усе настільки чисте-чисте,

Що лишаєш вимите взуття.

Йти куди – між тисячею істин

До благої Істини – Життя.

 

Де усе, що визріло у слові –

Наливає незбагненним вірш.

Де душі так добре від любові,

Що тамуєш подих і мовчиш… –

 

цитую вірш «Я живу між видихом і вдихом...» до кінця, щоби «покайфувати», як кажуть «молоді двадцятидвохлітні», не повіряючи «гармонію алгеброю», але зауважити деталь: «вимите взуття» – прозаїзм, який у поєднанні із абстрактно-онтологічними поняттями – будівельним матеріалом вірша – парадоксально додає віршеві того, що називають Поезією.

Хто знає толк в поезії – відчує. Як і ще, ось:

 

* * *

Так, між нами початку немає,

Як у всіх на землі доріг.

Де розпечено – там палає.

Де затягнуто – там на сніг.

 

Де наврочено – все на долю.

Де намолено – жар вогнів.

У мені вже немає болю.

І печалі нема в мені.

 

Так спокійно і так… порожньо.

Мов прийшов переддень зими.

І надія в сніжинці кожній –

Не для нас. Бо вже ми – не ми.

 

Бо думки твої всі – наскрізні.

Що для тебе любов моя?

Так, - слова із чужої пісні:

«До», «до», «сі» і «сі» «до» і «ля».

 

Наскрізна печаль – а на душі після такого вірша легшає...

Тому що печаль чесна.

Тому що печаль ця світла.

Тому, що печаль – єдине, що у наш час не продається-не купується.

 

Як уже бачимо, у поетичній творчості Юлі нема штучності, манірності-занудності, притаманної багатьом поетесам, отруйної претензійності, хімічності... А є довірлива, наївна висока простота, від якої віє-чути спокійною потенційною силою жінки-коханої, жінки-матері, жінки – вродженої (бо є й роблені, парниково-штучні) характерниці, яка створила, наприклад, і милу «цілу замовлянку», початок якої може бути наразі епіграфом усієї книжки, яку тримаємо в руках, молодого талановитого поета України – Юлії Бережко-Камінської:

 

Сіяно густо.

Сіяно щедро.

Сіяно ніжно.

Сіяно, сіяно…

По долі розвіяно.

Із серця гарячого.

Із розуму зрячого.

На радість, на втіху,

Подалі від лиха...

 

Заповідається на високий, сильний, красивий і добрий Шлях.