Re: цензії

- Маю звичку читати по кілька книжок відразу. Не знаю, добре це чи погано, але так воно якось повелося. Ще з дитинства. Насправді так мені легше: буває, коли тривалий час читаєш якусь одну книгу, вона добряче втомлює. А так, маючи під рукою кілька томиків, можна легко переключитися. Читаєш, скажімо, Уельбека, читаєш його, читаєш, а потім — раз! — вхопив до рук Марка Твена, і зразу полегшало. Почитав, заспокоївся, а тоді переходиш далі, наприклад, до Чака Паланіка… Такий підхід в загальному підсумку дозволяє мені за один і той же проміжок часу прочитати значно більше різнопланових творів, ніж якби я безвідривно мусолив одну єдину книжку.

Втім, трапляються книги, які в буквальному розумінні «вибивають мене з колії». Це коли ти ні на секунду не можеш відірватися від чтива, коли книга буквально зростається з руками і відкласти її просто не має сил, коли читаєш захлинаючись, забувши про те, що надворі ніч, що завтра рано вставати, що на тебе чекає купа роботи, яку потрібно було виконати на позавчора. Такі книги трапляються рідко і відразу стають улюбленими. Останнім подібним відкриттям для мене став «Пляж» Алекса Гарланда. Блискучий психологічний трилер розповідає про пригоди молодого англійця, який вирушає на пошуки таємничого Пляжу, схованого на важкодоступному острові посеред морського заповідника Таїландської затоки. За чутками на цьому Пляжі оселилася невелика групка мандрівників, котрі вже кілька років живуть дружньою комуною, абсолютно відмежувавшись від решти світу. Легке безтурботне життя, тропічна природа, море, сонце й пляж — це місце, здавалося б, цілком заслуговує називатися Едемом. Втім, дуже скоро виявиться: те, що могло стати земним раєм, перетворилося на справжнісіньке пекло…

Рекомендую до прочитання всім, хто попри засилля сучасних постмодерністських опусів все ж віддає перевагу пригодам та хитросплетінням захопливого сюжету.