Сучасні українські письменники не є авторами світових бестселерів, а їхні імена рідко ставлять в один ряд з іменами найвідоміших світових літераторів сучасності, таких як Умберто Еко, Герман Гессе, Пауло Коельо, Бернард Вербер, Даніела Стіл, Стівен Кінг. Письменники з США, Британії, Франції, Росії, Латинської Америки, Японії, Польщі мають набагато більше шансів викликати міжнародний інтерес ніж українські автори, позаяк за їхніми спинами – міжнародний авторитет їхніх літератур. Сьогодні вітчизняні автори мають локальну і містечкову значимість та визнання, за межі якої вириваються лиш окремі одиниці, й то, це скоріш виключення, ніж тенденція чи закономірність. Найпопулярніші українські автори, такі як Юрій Андрухович чи Оксана Забужко, видаються накладами, які рідко перевищують п’ятнадцять тисяч екземплярів. Складається таке враження, що ці книжки читають тільки люди безпосередньо причетні до літературних справ: письменники, критики, видавці. Хоча за більш сприятливих умов тиражі української книги могли б сягати сотень тисяч примірників.

Можна порівняти нашу літературну індустрію з російською, яка після розпаду СРСР була на тому ж рівні, що й українська і перебувала у таких самих умовах. В Росії завжди розуміли, що книга це насамперед ідеологічна зброя. І навіть коли російський книговидавничий бізнес, звільнений від усіх податків, прийшов до книжного перевиробництва, а за прибутковістю став наближатися до торгівлі зброєю, його все одно не стали обкладати податком, позаяк у Кремлі добре розуміють, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова, а російська мова закінчується там, де закінчується російський книжковий ринок.

Натомість, сьогодні українське законодавство не дає вільно дихати книжковій справі, яка ще не підвелася на ноги. За часи української незалежності на Банковій змінилося три президенти, і жоден навіть пальцем не поворухнув, щоб українському книговидавцю жилося легше, хоча хто як не наш теперішній президент мав би бути зацікавленим у розвитку української книжки. Попри це все, жоден з трьох президентів не цурався їздити на щорічний український літературний форум у Львові, а Леонід Кучма навіть книгу написав, і це після того, як він заявив, що Україні не потрібна власна книжка, позаяк є гарна російська, а українські автори просто писати не вміють. Як і завжди буває в нашій країні – все впирається у владу та політику, які вже не тільки не дають вільно дихати, а й подразнюють нервову систему. Чому наші керманичі за роки незалежності так і не осягнули думки, що книжка це ідеологічна зброя, чи хоча б те, що на книжці можна добре заробляти – залишається загадкою. Може саме тому сьогодні український книжковий ринок окуповано продукцією російського книговидавничого бізнесу. За різними підрахунками, книжок російських видавництв у нашій країні приблизно 90-95%, отже вітчизняних – усього 5-10%, а якщо з цього відкинути підручники, то сучасна українська література на вітчизняному книжковому ринку становитиме 0,1-0,3%. Український ринок просто став сегментом російського.

Очевидно, що за таких умов літературна творчість не може бути основним джерелом прибутку. Якщо колись з українським письменником боролися заборонами та репресіями, то сьогодні українська влада знайшла значно дієвіший спосіб: поставити українського письменника в такі умови, за яких він просто не зможе вижити завдяки своєму таланту. У нашій країні є не більше десятка письменників, які заробляють на життя своєю творчістю. Українські автори живуть за рахунок зарубіжних грантів або кожного дня працюють, присвячуючи творчості свій вільний час. За нормальних умов вітчизняний книжковий ринок мав би приносити авторові пристойні гроші. У майже п’ятидесятимільйонній Україні реальний наклад може складати 500 000 екземплярів. Загальноприйнятою авторською часткою є 7-10% від реалізованого накладу. Таким чином, якщо на кожному екземплярі видавництво заробить 4 гривні, то його прибуток сягне двох мільйонів гривень, а частка автора складе двісті тисяч. Проте, щоб запрацював ринок, треба прийняти нормальні закони, які сприятимуть потоку інвестицій у національне книговидавництво.

Якщо в імперіях та соціалістичних країнах створювалося сприятливе середовище для літератури, де, окрім комерційної, мала місце й елітарна література, то буржуазне суспільство ставиться до літератури як до звичайного бізнесу. Таким чином потужність національної літератури залежить виключно від рівня капіталізації видавництв та сприятливого законодавчого клімату. Сьогодні бестселер створює не письменник, а видавництво, яке спроможне вкласти гроші в автора, щоб потім їх отримати назад, проте вже з великим прибутком. В Україні ж відсутня книжкова промоція як така, саме тому не варто дивуватися, що при всій своїй активності і талановитості, українські письменники не тільки не є авторами світових бестселерів, а відомі лише у певних колах українського суспільства. Єдиний раз коли на українському телебаченні була реклама книги, то це був роман за яким зняли телесеріал, й виключно через те, що телеканал був безпосередньо зацікавлений у «розкрутці» бренду та автора. Без маркетингу вітчизняна книга просто не зможе знайти свого читача. Саме тому ми шукаємо пророків в інших країнах. Таким чином ми перебуваємо у ситуації, коли навіть вітчизняний читач віддає перевагу іноземному продуктові.

Сьогодні, тих хто читає українську книгу називають людьми з особливими потребами: це науковці, ті хто не знають російської мови або зациклені на українському, тому видавці не люблять українську книгу, а українських авторів називають «бичками для унітазу». Кожного року видається приблизно 1,2 книги на душу населення, і це з урахуванням державного замовлення на шкільні підручники. Україну не можна назвати читаючою нацією. Які шанси в літератури впливати на суспільство в країні, де за статистикою працює один книжковий магазин на 54 тисячі жителів (європейський стандарт – один книжковий магазин на дві тисячі жителів), це не враховуючи тільки ті, у які доходить українська книжка. У 1991 році в Україні налічувалося понад 3000 книгарень, а нині – приблизно 500. Щоб вийти на рівень 1991 року, слід 10 років поспіль щодня відкривати по одній книгарні. Тож варто визнати, що ми, нащадки Шевченка та Українки – не читаюча нація.

На цьому проблеми української книжки не закінчуються. Також важливим фактором, що негативно впливає на ставлення людей до української літератури є низький авторитет української мови в Україні та звуженість сфер її вживання, відсутність нормальних державних програм розвитку української мови в державі. Натомість та українізація, яку сьогодні нав’язує влада, лише відторгає людей від національного. Про принизливий статус вітчизняного письменника й говорити не варто, якщо вже найвидатніші імена української літератури за кордоном знають краще ніж на Батьківщині.

Сьогодні ми стикаємося з тим, що в Україні відсутня пропаганда української книжки. ЗМІ не цікавляться літературою, власне як і взагалі питаннями культури. У 2008 році, вперше за всі роки незалежності, на національному телебаченні з’явилася програма про літературу («книга.ua»). Якщо й у ЗМІ і є якісь згадки про книжку, то найчастіше це коли якась відома людина (музика, політик, телеведучий) презентує свої мемуари, хоча легко піддати сумніву, що хоча б половина цих авторів написали ці книжки самі, а не заплатили енну суму випускникові журфаку.

За сімнадцять років в нашій державі так і не створили жодної інституції, яка б займалася вивченням та регуляцією книжкового ринку. Також відсутня продумана інвестиційна політика галузі. Низький фаховий рівень видавничого персоналу. Відсутність бажання у влади деколонізувати український інформаційно-культурний простір та нарешті позбавитись колоніальної ментальності, перебуваючи у якій ми шукаємо правди та геніїв у інших кінцях світу, проте не бачимо власних амбіційних митців. Молоді автори просто не мають можливості пробитися та видати хоча б одну книгу. Сьогодні, те що ми називаємо українською книжкою в Україні – це насамперед ім’я. З три десятки авторів, широко відомих у вузьких колах, що цікавляться українською книжкою – саме цих письменників і купують. Жоден видавець за таких кризових умов, що сьогодні панують в українському книговидавництві, не візьметься ризикувати і видавати нікому не відомого автора, який не зможе сам себе розкрутити. Таким чином, для молодого письменника лишається лише два шляхи видати власні твори. Перший це самому вкласти в себе гроші, тобто заплатити за видання своєї книги – незважаючи на сьогоднішні акулячі ціни українського книговидання. Але проблема полягає в тому, що видавництво весь тираж залишить авторові, утираючи руки, а книжкові магазини не співпрацюють з приватними особами, тому письменник матиме сам реалізовувати свої книги. Одна справа, коли опублікувавши свою монографію, це робить викладач Вишу, де серед кола людей, які цікавляться цією ж темою, легше реалізувати наклад, а зовсім інша справа, коли це художній твій, який не відноситься до певних зацікавлених наукових кіл. Другий варіант, як опублікуватися нікому не відомому починаючому авторові – це писати свої твори для часописів – з часом це може і зацікавить когось із видавців. Окрім цього лишається лиш оббивати пороги видавництв та принижуючись просити видати власну книгу. Конкурсів, які б допомагали заявити про себе молодому авторові одиниці. Та й що взагалі казати, якщо найпрестижніша премія країни – Шевченківська, в галузі літератури, власне як і в інших галузях, вручається не стільки за талант чи великі досягнення, скільки за заслуги перед владою та строком, який письменник вже стоїть у цій черзі. Та й дуже сумнівним є, що хоча б половину номенованих на премію творів взагалі читають. То може й правильно зробив Андрухович, відмовившись від номінації на найвищу мистецьку премію країни?

З такими темпами, за двадцять років, все це призведе до того, що українську книжку навіть не буде кому писати. Це стане справою ентузіастів, якщо досі не стало. Нова генерація українських літераторів нічим не поступається світовим, ба більше, навіть у чомусь сильніша, позаяк доводиться крутитися більше та шукати нових ідей, щоб хоч якось приваблювати читача та намагатись конкурувати з іноземними брендами та видавництвами. Проте в неї менше перспектив та можливостей гучно заявити про себе.
До цього слід додати відсутність української критики як такої, позаяк коли ж вона могла виникнути, якщо по суті тільки-но звільнившись від єдиного радянського канону, ми досі не почали виховувати власних критиків, хоча в тієї ж літературно розвинутої Росії та сама проблема. Якщо в Україні й є паростки критики, то вона дружня або кланова, яка не переслідує ідею боротьби за якість літератури, а має на меті прославляти письменників свого клану та доводити літературну недоброякісність та нечистоплотність авторів іншого. Чого варта тільки багаторічна боротьба «Критики» зі Спілкою письменників України та Інституту літератури Національної академії наук імені Тараса Шевченка.

Проте якось українська книга таки виживає, незважаючи на законодавство, відсутність вітчизняного ринку та колоніальну психологію частини сучасного українського суспільства, яке після русифікації і совєтизації намагається знайти власну ідентичність. Українська література функціонує у суспільстві розламу, де Схід та Південь, ніяк не ідентифікуючи себе з українською мовою та культурою, демонструє її різке неприйняття, як меншовартісних порівняно з російськими аналогами, переважно попсовими. Вітчизняна книга намагається вирватися з радянського канону, переорієнтовуючи літературу з одноголосся на багатоголосся. Вона намагається вписатися до світового контексту, бути відкритою системою, яка передбачає безліч інтерпретацій, а не орієнтуватися виключно на російські зразки, хоча це дуже сильна проблема, позаяк українська література зараз перш за все орієнтована на пошуки власної ідентичності, бо такої культурної ревізії досі не робить жодне сучасне українське мистецтво, а у влади це відбувається надто вже нав’язливо та в’їдливо, що не викликає жодної позитивної реакції.
Цю проблему ще має буде вирішити нове покоління. Серед молоді починає з’являтись попит на сучасна українську літературу – перш за все через зацікавленість постатями, які її пишуть та просувають, а вже потім через саму суть книжок, проте це добре, що молодь мало-помалу починає повертатися до літератури. Залишається лиш підтримати її в цьому.

Даниленко В.Г. Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес - К.: Академвидав, 2008
Харчук Р.Б. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. Посіб. - К.: ВЦ Академія, 2008

Максим Міклін