Роман, про який мова,  здобув спеціальну відзнаку «Гранд – Коронація слова-2010». Текст –  насичена словесна тканина, у котрій є більш чи менш помітні нитки, але нема нічого випадкового і зайвого – усе сплетено в загальну складну картину.

Особливим маркованим місцем усілякого літературного твору, крім зачина і полісемантичності, виявляє себе його назва. Назва  нашого роману примушує вдуматися в етимологію імені (Ігор Рюрикович – великий князь Київський, наприклад)  Не маючи можливості детально розглядати всі семи, обмежуся конкретикою твору.

Головна героїня роману – журналістка, яка живе на перехресті містики, історії і сьогодення, в якої  у редакційному кабінеті раптом вибухає віконна шиба:«Клавіатура  Вірчиного (подруга – Т. Д.) компа іскрилася на сонці, всіяна дрібними скалками розбитої шиби. Великий шмат гострого, зрізаного навскіс скла, – ґільйотина-ґільйотиною! –  лежав на її кріслі. Кадр із фільму жахів» («Шиба вибухає»). А головне, що героїня (до речі, в неї на початках нема імені, просто – я, зі мною, коло мене тощо, правда, на сторінці 17-ій з’являється ім’я Оленка) це передчувала, тобто вона за сюжетом – екстрасенс.

Сюжет твору  об’єднано темою любовної пристрасті, котра зовні переходить у трагіфарс, адже  буденність, що оточує героїню, непомітно для самої себе, доростає до символа. Письменниці  не чужі жодні художні засоби: щільність, компактність і одночасно природність мовлення, потяг до органічної спресованості смислів. Читачу пропонується свого роду концентрат, де теми, мотиви та образність самодостатніх ліричних висловлювань органічно синтезовано у єдність: «У мелодії не повинно бути розривів через те, що ти не вмієш правильно дихати»  – абсолютно резонно говорить авторка.

Принципово важлива у творі тема особистості. Ординарність головної героїні чи її вирізнення від натовпу – це балансування на грані між анонімністю маси  і соборністю особистості ( «Голуби урозсип», «Хрінники», «Мисливці», «Флокси на сірничках»). Вже в такому розклАді просвічує смислове ядро твору – вияв всезагального, майже кровного (але не духовного) споріднення, кругової поруки, колективної вини. Так само драматично змальовані і наші негараздні реалії сучасної України. Тема роду, родини й покоління взагалі одна з головних у письменниці.

 Головний принцип композиції,  витриманий у творі, –  неоднозначність, неявний двосмисл ключових мотивів і образів, послідовне вживання відвертих і завуальованих оксюморонів, що практично не помічаються при швидкому прочитанні. Мова йде не про двоплановість, а про ефект дразливої амбівалентності, взаємозворотності: різні, конфліктуючі один з одним теми  співіснують одночасно, і багато чого залежить від читача, під яким кутом зору їх розглядати. («Відвідувач», «Замість кіно», «Спекотне літо», «Колонія»).

Авторка синтезувала речі, на перший погляд, несумісні: можна знайти сліди психологічної  прози, що націлена на педантичність і правдоподібність у зображенні зовнішнього і внутрішнього життя персонажів, невибагливі ліричні відступи  і техніку потоку свідомості з його  відмовою від зрозумілого синтаксису і відторгненням реалістичного психологізму. Молекули тексту повторюються. Наступні цитати – перифраз сентенції класика модернізму Джойса: «Кров у жилах застигла льодом. Червоні річки, скуті кригою. Пересуваю задубілі ноги, ледве дотягуюсь до дверей, штовхаю від себе, щоб опинитись у тимчасовій безпеці й чимшвидше зачинитися, намацавши зас ув чи ключ у тугому замку» («Відвідувач»); «Вовк залишає на траві кривавий слід, вже видно, як скалиться сіромаха. І тут звір повертається, морда закривавлена, вишкірився, ніби посміхається – і на фари, до бампера, до залізного чудовиська, що з ревом та гуркотом суне на нього» («Мелодія для двох саксофонів»).

В образному баченні світу авторка відштовхується від всюдисутності темряви, визначаючи світло як буття Боже, апофатично, тобто філософічно неґативно, що можна інтерпретувати і так, й інак, але це свідчить про ситуацію недовиявлення смислу, фатального misunderstanding (непорозуміння, незлагоди) між автором і матеріалом.

 Роман, на мою думку, –  алегорія сучасного суспільства і світу, коли мандри життям  звичної людини, що перебуває у стані вигнанця у звичному й невідомому, складає головний її, алегорії,  зверхсмисл.

Передчуваю, що мої опоненти знову закинуть мені, що з цієї писанини нічого не можна зрозуміти про роман. Погоджуюсь наперед. Але що таке сьогодні критика? Переказ сюжету? Компліментарність або знищення? На мою думку, від критики потрібно узагальнення висновків з матеріалів усілякого літературного досвіду. Критик бере сьогодення і відкриває у ньому майбутнє. Іншими словами, критик працює як письменник. Вільно чи невільно я себе спитала – а що, власне, нового сказала авторка? Хіба на цю тему не розмірковували інші автори? І як саме вони це робили? Наша сучасна література хвора на вторинність, навіть найталановитіші, до яких, безумовно, належить письменниця Галина Вдовиченко, не уникають її, вторинності, симптомів. Шкода? 

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова"    та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».

 

УМОВИ КОНКУРСУ