Re: цензії

Чесно кажучи, поки не знайшов біографічну довідку про невідомого мені, хоча й автора 14 (!) детективних романів, українського письменника, збирався писати зовсім інший текст. Зокрема, хотів наголосити: навіть невиправний романтик, вихований на гірших зразках радянських детективів про будні міліції, не може сьогодні так добре ставитися до міліції української. Взагалі, детектив як жанр від самого початку базувався на запереченні ефективності інституту правоохоронної системи будь-якої країни. Бо система вбиває особистість. Тоді як саме особистість з її схильністю приймати нестандартні рішення завжди діє більш ефективно. Якщо ця особистість працює в поліції чи міліції, її не люблять полковники і ненавидять генерали.

Але роман «Оборотень» («Перевертень»), у якому, за сюжетом, полковник полтавської міліції Микола Сєдих кидає всі сили на те, аби витягнути з тюрми свого друга і колегу, генерала полтавської міліції Анатолія Уманця, написала людина, якій у рік написання книги виповнилося 80 років. Письменник з Полтави Олександр Царинський народився в 1926 році, пройшов війну, майор у відставці, колишній член КПРС і дійсний член МСПС (Міжнародної Спільноти Письменницьких Спільнот), головою виконкому якої є Сергій Володимирович Михалков, котрому, якщо Бог дасть, за два роки виповниться 100. Ну, а сам Олександр Царинський свій кримінальний роман «Поєдинок» опублікував у харківському журналі «Прапор» (тепер – «Березіль») у 1990 році. Тобто, дебют прозаїка відбувся в 64 роки. З того часу – 14 кримінальних романів, виданих у Ростові-на-Дону та Донецьку. Варто поваги. І так само - варто уваги.

Насамперед пропонований роман «Оборотень» - це раритет. Десь на тому ж рівні, як овіяний славою «Собор» Олеся Гончара. Аналогія доречна. У «Соборі» хороші комуністи виступали опонентами поганих комуністів. Тобто, передбачалося, що комуністи теж бувають хорошими і можуть грати «за нас». Якби центром конфлікту там став не собор, тобто – культова релігійна споруда, а, наприклад, старий панський маєток чи взагалі – корівник, «Собор» не мав би проблем із радянською владою. Так само в «Оборотне»: у листопаді 2005 року міліція виконує рознарядку міністра МВС Юрія Луценка, шукаючи по обласних, міських та районних відділах міліції хабарників серед високих посадовців. Тобто, «перевертнів у погонах». Під цю роздачу потрапляє кришталево чесний і порядний генерал: інший, справжній «перевертень» скористався моментом і влаштував «підставу» з хабарем у $ 20 тисяч, після чого генерал загримів на нари. А полковник, час від часу всує поминаючи Луценка, а заодно – всіх українських політиків, збирає команду для незалежного розслідування. Тобто, хороші міліціонери кидають виклик поганим.

Але автор, якому 80 років, має право так думати. Те, що ненормально для, скажімо, 30-50-річного прозаїка-детективщика, для ветерана війни, офіцера і взагалі – немолодої вже людини є абсолютною нормою. Бо, якщо відкинути слабеньку інтригу, повну відсутність яскравих персонажів та лише один ефектний сюжетний поворот, і той – під фінал, то все одно лишається світлість розуму, вправне володіння словом, вміння динамічно розповідати навіть завідомо провальну історію та адекватне розуміння того, що і з якою метою пишеться. Ці якості здебільшого відсутні у багатьох сучасних авторів, які годяться панові Царинсьому і в діти, і в онуки.

Ну, а провальність історії про справжніх та вигаданих перевертнів у погонах визначається кількома основними пунктами. Перший: полковник української міліції не кинеться рятувати генерала. Не тому, що дружба в міліції нічого не варта – просто генерала не посадять. Такі вже наші реалії: навіть справжнього «перевертня» в кращому разі відсторонять від роботи на деякий час, аби потім призначити чиїмось заступником, у гіршому – відправлять на пенсію, і тоді він спливе начальником служби охорони якогось бізнесмена. Другий: генерала взагалі не шкода, так само, як і полковника. Рятувати треба капітанів, лейтенантів, сержантів – тих «солдатів», хто справді ще йде в міліцію, аби спробувати принеси реальну користь, і кого починає ламати система, залежна не від генералів, а від солдатів. Першими почнуть ламати незгодних ті самі генерал Уманець з полковником Сєдих. Третій: навіть якщо вже підставляють генерала під хабар, то що це за сума для генерала – двадцять нещасних штук баксів… Навіть у 2005 році, навіть – у Полтаві для генерала міліції така сума рівноцінна тисячі доларів у гаманці Рената Ахметова. Тобто, сума, на яку генерал міліції просто не зверне увагу.

Коли не віриш у задані обставини головної інтриги, читати навіть добре написаний детектив не цікаво. Є в тексті трошки про полювання за злочинцями, котрі ріжуть здорових людей і продають на органи, ось цю б сюжетну лінію основною зробити…

Оцінка *** (+)

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику