Неллі Уварові навіки, до глибокої старості, лишиться Катею Пушкарьовою. Наш Богдан Ступка – Тарасом Бульбою, хоча він і Хмельницького грав. З рештою, кого б не зіграв у своєму подальшому житті Гью Лорі, для нас він лишиться доктором Хаусом.

Навіть якщо ці актори свої ролі хто потай, хто – явно проклинають.

Письменник – теж до певної міри актор. Оповідь від першої особи майже ніколи не означає, що автор розповідає черговий фрагмент власної біографії. Але незалежно від особи, про яку йдеться в книзі, письменник зовсім від свого героя відсторонитися не може. Він бодай на трошки, та все ж таки проживає частинку життя свого персонажа. Для цього треба бодай на мить перевтілитися. А перевтілення – вже акторство.

Нижче буде названо рейтинг книжок, які були написані українськими письменниками в 1990-ті роки, а вперше видані здебільшого в 2001-му. Завдяки саме цим творам їхні автори помилково вважаються письменниками-детективістами. Ці твори не завжди кращі, але здебільшого – візитка письменника. Після того, як хтось назвав ці романи детективними, їхні автори можуть писати – і пишуть! – що завгодно. Все одно в їхньому творчому доробку є мінімум один роман, котрий дозволяє не надто далеким журналістам і непрофесійним критикам помилково вважати кожного з цих письменників «батьком» або «першою леді» українського детективу.

Тим не менше, якщо вже так прийнято вважати, то нема потреби зовсім відкидати ці романи. У нас не так багато детективів, аби відмовлятися від подарунків і зменшувати список авторів, які так чи інакше використали форму детективу для досягнення своєї письменницької мети.  

Увага! Тут і далі будуть твори будуть називатися в алфавітному порядку! Номер перший не означає перше місце! Прошу не робити хибних висновків! 

1. Євгенія Кононенко. «Імітація»

Анонсуючи перше видання цього роману, який після того кілька разів перевидавався, Андрій Курков визначив його як «перший український детектив, від якого він отримав задоволення». За формою «Імітація» справді наближається до зразка французького психологічного детективу. Нічого дивного, Євгенія Кононенко – перекладач із французької, тож відчуває цю літературу. Правильніше буде сказати – відчувала: «Імітація» з позицій дня сьогоднішнього, коли пані Кононенко в Україні і Росії представляють мало не войовничою феміністкою - найбільш спокійний, нейтральний до жіночого визвольного руху твір. Детективна інтрига розвивається довкола з`ясування обставин трагічної загибелі під колесами електрички цинічної дами, київського мистецтвознавця Мар’яни Хрипович. В повній мірі передана божевільна розхристаність українських 90-х. Тільки бандитизм тут духовний. Для тих, хто ще не читав: особа вбивці варта окремої розмови…

2. Леонід Кононович. «Кінець світу призначено на завтра»

Втаємничені запитають – а чому не «Я, зомбі»? Справді. Роман Леоніда Кононовича «Я, зомбі» не просто перший з серії про приватного детектива Оскара, колишнього воїна-«афганця», котрий прийняв у полоні іслам, що не заважає йому хлебтати спиртне, як того вимагали традиції козацтва. Це – взагалі перший український твір такого плану часів початку Незалежності. До того ж надрукований у популярному в ті часи журналі «Сучасність» - ще до того, як українська діаспора, головний спонсор часопису, піддала його обструкції після «Рекреацій» Андруховича. Але «Я, зомбі» я б не виділяв серед кращих. Бо чистота жанру знівельована відвертою антирадянською, читай – антиросійською спрямованістю тексту. Вірю, що Леонід Кононович у своїй ненависті до комуністів, комсомольців, КДБ та імперських амбіцій Росії щирий. Тому й персонаж надто радикальний: почав мочити російські спецслужби в українських сортирах років за десять до того, як це стало офіційним політичним курсом Путіна. Тим не менше, орієнтир хорошого повноцінного детективу – пошук не зовнішнього, а внутрішнього ворога. Ворога в собі чи в своїй країні. Тому «Кінець світу призначено на завтра», історія боротьби Оскара з тоталітарними сектами в Україні (причому аналогія з «Білим Братством» в романі пряма) – те, що треба читати сьогодні, в часи торжества «Посольства Божого».

3. Андрій Курков. «Гра у відрізаний палець»

Єдиний справжній детектив Куркова – його «Пікнік на льоду» наполегливо прошу до зразків цього жанру не зараховувати. «Гра у відрізаний палець» до всього – перший і єдиний від 1991 року шпигунський детектив в Україні. Ще одна цінність твору: Андрій Курков, за його словами, написав цей роман після того, коли його остаточно дістали «звинуваченнями» в приналежності до розряду детективщиків. Написав мало не на заклад: аби знали, як виглядає справжній детектив. Спочатку на даху готелю «Москва» (тепер - «Україна») в Києві з`являється чоловічий труп, прив’язаний до повітряної кулі. Потім розслідування цього дивного і зухвалого злочину приводить героїв до вічної таємниці «золота партії». З усіх романів Куркова в Україні видавався найменшу кількість разів. Тому вважається раритетом. Як, власне, вся класика будь-якого жанру. 

4. Василь Шкляр. «Ключ»

Щонайменше десять перевидань лише в Україні, в том числі – в форматі аудіокниги. Нацкомісія з моралі не вміє читати, а то б знайшли там так званої «порнографії» більше, ніж в Ульяненка. «Ключ» Василя Шкляра визнали «своїм» українські фантасти, хоча фантастики там зовсім нема. Елементи детективу, навіть більше тяжіє до нуару. Інтрига посередня, але чеснота «Ключа» - атмосфера, а чесноти Шкляра як автора «Ключа» - стилістика і мова. Саме тому цей роман не можна вважати детективом у повній мірі: він занадто художній, занадто схожий на серйозну літературу, аби вважатися повноцінним та повноважним читанням для розваги чи відпочинку. Тим не менше, є загадкове зникнення самотнього художника з чужої квартири, є спецслужби, є вбивця-психопат, є мулатка-німфоманка… З рештою, якщо текст «веде» читача. Для чого заморочуватися, книгу якого саме жанру він тримає в даний момент. Хочеться комусь, аби «Ключ» був детективним романом – нехай собі.

(Далі буде)