Re: цензії

З 2005 року взявши на себе потрібне, мабуть, мені одному зобов’язання із принципу читати все, що пишуть громадяни України в жанрах детективу, кримінального та пригодницького романів, «нуару», екшену, бойовика та горора, тепер ловлю себе на думці: яке ж це легке зобов’язання – дуже мало пишуть. І яке ж воно одночасно важке – бо назвався грибом, то лізь у кошик, а захотів усе читати – читай, хай тобі повилазить, та не нарікай, що за звичайних обставин 90 % із цієї літератури не відповідає твоїм, старий, персональним і дуже специфічним смакам.

Але дядечко Скрудж МакДак тому й став мільйонером, що вчив своїх племінників-каченят шукати позитив навіть у незручностях. Позитив ситуації, в яку я сам себе загнав, очевидний: в книжках, які не належать до твоїх стильових та жанрових уподобань, швидше можна знайти щось нове для себе. Бо, читаючи десять книжок про жорстоких маніяків одна за одною, десь на шостій розумієш, як вони схожі одна на одну. І що це вже десь читане, книжки дві назад, не менше.

Тоді як переключившись із милої серцю жерсті, «чорної» літератури, контркультури та детективної класики типу Конан Дойла на щось зовсім протилежне, на зразок нового роману Анни й Петра Владимирських, відчуваєш себе наче на суворій корисній дієті після систематичного отруєння організму приємною на смак, але шкідливою для життя гидотною.

У вступному слові автори обіцяють в рамках одного роману і екшен, і лірику. Тобто, за їхнім визначенням, своєрідний компроміс. За кілька книжок до того прочитавши, нарешті, «Голдфінгер» Яна Флемінга, дозволив Джеймсу Бонду задовольнити мої потреби в екшені. Тому українські автори повністю компенсували витівки агента 007 лірикою. За якою, хай вони мені пробачать, швидкої дії якось мало помічалося.

У історії про викрадення п’ятнадцятирічної модельєрки (робити власні колекції Міра Ладигіна почала, за моїми підрахунками, трошки пізніше, ніж Аліна Гросу – співати) все відбувається якось буденно, само собою. Ось дівчина зникає з туалету в аеропорті. Ось вона так само легко йде від своїх викрадачів, а ті її зовсім не шукають і не замітають слідів. Ось ніби між іншим стається вбивство в редакції глянцевого журналу. Ось Віра Лученко допомагає шукати собачку, яку теж викрали, тільки тут – справді з метою викупу якісь ханурики з Осокорків. Якби неприборканий лірик вирішив написати історію з викраденнями та вбивством, вона була б саме такою – аж надто, як на мій смак, білою та пухнастою.

Поза тим, є в книзі моменти, які спонукали до роздумів. Так, нині від автора цих рядків вимагають писати щось таке, що подобалося б і жінкам. Не за сюжетом – за стилістикою. І ось такими настроями мене надихнув роман «Плата за обман». Ще одне – нові подробиці про саму Віру Лученко, наскрізну героїню циклу романів Владимирських: виявляється, вона свого часу передбачила, як завалиться Головпоштамт і ще багато різних глобальних речей. Нарешті, стосунки пані Віри з її чоловіком – ветеринаром Андрієм Двинятиним, місцями дуже нагадують стосунки іншої літературної пари – Анастасії Каменської та Олексія Чистякова з романів Олександри Мариніної. Ну і, звичайно, книжкам Владимирських формат «лайт-сторі» варто пробачити всякий раз через фінал: у кожному останньому розділі вони дають портрет та біографію чергового оригінального та неповторного злочинця. Розповідь про якого цілком може жити окремим від цілого роману життям.

Як ви вже, мабуть, зрозуміли, корисні, мов дієтичні хлібці з зеленим чаєм без цукру, твори Владимирських та їм подібні (яких десятки тисяч, і полку авторів прибуває!) я не зовсім готовий читати. Проте, дякуючи Богові, людина сама може міняти власні життєві обставини.

Те, що пишуть шановані мною автори, відверто не моє. Але це зовсім не означає, що ці романи я нікому не рекомендую. Хто не любить похмурих та напружених історій, кого лякають жорсткі трилери, від кількості крові в яких власна кров холоне в жилах – ласкаво просимо, Владимирські йдуть до вас!

Красномовна цифра «15 000», яка означає стартовий тираж їхнього нового роману «Плата за обман», просто змушує мене долучитися своїми гривнями до 15 тисяч читачів, котрі стабільно, з року в рік, чекають від видавництва «КСД» новий роман Владимирських про доволі такі безпечні пригоди київського психотерапевта Віри Лученко. Це тільки для рейтингу « ЛітАкцент » подібний тираж є культурним лихом і негативною тенденцією. Для таких же, як я, даний початковий наклад означає затребуваність і являє собою позитивну тенденцію.

Між іншим, стабільний читацький попит на художню книгу певних авторів в Україні – це моя мрія. Писати «для всіх», тобто – для мертвих, живих і ненароджених, можуть лише поети, автори-початківці та інші, як казав Філіп Філіпович Преображенський, недорізані більшовиками поміщики. Решта нормальних письменників, за прикладом Владимирських, просто займають свою нішу і якщо не розширюють її, то принаймні утримують бастіон.

Оцінка ****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:

* Жодної надії;

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;

**** Хочеться краще, але загалом поживно;

***** Так тримати!

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику