Письменник, перекладач, журналіст, він уже кілька десятиліть безупинно бере активну участь у літпроцесі, а останні шість років він ще й «граючий тренер» – викладає літературну творчість в Острозькій академії.

— Говорити з Ірванцем і не згадувати про БуБаБу – нонсенс. Але я не буду тебе розпитувати про історію «ордена», — певна, читачі «ЛітАкценту» мають свою приватну міфологію БуБаБу, тож не будемо псувати їм життя корективами… А от чи бачиш ти наслідки вашої (БуБаБу) діяльності в сьогоднішній літературі?
— Як БуБаБу – те, наше - бачу… Але також – і ширше. Хтось колись написав про Андрея Хадановіча, що він виконує ту функцію в білоруській літературі, яку в українській виконало БуБаБу. Ну, Хадановіч – титан, він за трьох паше! А насправді він, дійсно, розвінчує міфи. Розумієш, після БуБаБу в українській поезії стало можливим писати все, і досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна», і воно ставало: „можна». Зараз Андрей те саме робить у білоруській літературі, там теж купа всяких фальшивих стандартів, табуйованих тем. Ми це пройшли на 15 років раніше. Десь така сама різниця між Україною і Білоруссю і в розвитку суспільства, у політичному розвитку.

Найбільш вдячним продовженням БуБаБу є, як це зухвало не прозвучить, Сергій Жадан. Він, до речі, колись ще учнем виграв олімпіаду з української мови і літератури, так от - він тоді якраз інтерпретував БуБаБу. Тут є прямий імпульс, пряме посилання.

І, крім того, в теперішніх молодих я багато бачу нашого, перетравленого, відозміненого, але нашого. Можу назвати дуже протилежні імена – Ілля Стронговський і Павлик Коробчук. І в тому, і в тому є якась зернинка БуБаБу, хоч вони між собою далеко не схожі. А ми самі надалі задаємо канон, тобто маємо писати на рівні БуБаБу.

— Ти згадав білоруську літературу, і те, що вона перебуває нині на тому ж етапі, на якому українська перебувала 15 років тому. Ти багато перекладаєш – не тільки з білоруської, але й із польської; взагалі — перебуваєш у контексті сучасної європейської літератури. Які ще паралелі ти бачиш, що цікавого, відмінного?
— О, ні, не питай, бо це все одно, що питати: «Чим океан відрізняється від калюжі?» Коли я буваю за кордоном, я ходжу по книгарнях. Минулого року, коли я був на стипендії «Ґауде Полонія», я не вилазив із книгарень, мене перед закриттям виганяли, тому що там можна просто читати, не треба купувати книжок. Якщо говорити про приємні зрушення, то за останні п’ять, може — сім років на полицях книгарень з’явилися українські імена. Коли я дивився в якомусь 1995 році – нас там практично не було. Лише видання «Чарне» - спеціалізованого видавництва, що доносило інформацію полякам про українців. За останні 10 років, заходячи у польські, німецькі книгарні, я на власні очі бачив книжки Андруховича, Забужко, Дереша, Жадана, Софійки Андрухович, Андрія Бондаря… Це «навскидку», те, що я точно бачив.  Українці з’явилися, хоча це не така проста справа. Для того, щоб проникнути на той ринок, знайти оту шпарку, щілинку в дуже щільній стіні – там стільки цікавої літератури! – що десять років тому я думав: «Якими ми маємо бути, що ми маємо написати, щоб сюди пробитися, на цей ринок»?. Але, як бачимо, щось таки вдалося.

— Ота література, яка «пробилася», впливає на те, якими нас бачать?
— На відміну від України, у тому, західному світі інтелектуали мають значно більший вплив на громадську думку. Там до інтелектуалів прислухаються. Вони там мають величезні ток-шоу – розумні, не «95 квартал», і вони справді формують громадську думку. Таким чином, наприклад, польські інтелектуали змінили ставлення до українців, яке було дуже упереджене ще п’ятнадцять років тому. А книжки читають,  відповідно, ті самі інтелектуали, і вони вже це несуть далі. Якщо середній громадянин може, сам не візьме й не прочитає цієї книжки, то коли від людини, яку він шанує, думку якої поважає, з екрана телевізора почує ім’я – він це обов’язково візьме до уваги. Він знатиме, що вийшла вже книжка кльового українського автора. І це впливає.

— А як ти собі уявляєш ситуацію тут і що з нею можна зробити? Як збільшити вплив інтелектуалів на громадську думку, на суспільні процеси?
— Це страшенно довга і важка дорога. По-перше, треба змінити роль інтелектуала в суспільстві. Що її може змінити? Хіба державна політика, якої я у нас не спостерігаю. Адже поки вчитель заробляє менше за торговця на базарі, доти не буде вчительство престижним, і дух не восторжествує над плоттю. Я коли йду містом, бачу тих, хто поповнює рахунки на мобілках, і біля них оголошення «заробіток 100-200 грн в день». От поки вчитель у нас не отримуватиме 100-200, а то й 300 гривень на день,  доти вчительство не буде в пошані, вчителі будуть погані, і готуватимуть відповідно погано своїх учнів, і це далі великою пірамідою поширюватиметься на весь народ. Ці наші погані урядовці, погані інженери, погані лікарі – вони всі вчились у поганих вчителів. Коли не думка якої-небудь Тіни Кароль буде домінуючою в суспільстві, а думка Оксани Забужко, не якого-небудь Шуфрича чи Рудьковського, а якого-небудь Андруховича або Даниленка, то тоді щось зміниться. Але треба, щоб держава сама до цього відкрилась.

— Мабуть, не найшвидшим шляхом, але одним із кроків до цього є переклади. Ти перекладаєш, ти показуєш іншу літературу, інший світ. А що переклад для тебе?
— Так, я останнім часом дуже конкретно «присів» на переклади, якщо говорити наркоманським жаргоном. Мене нещодавно спитала про це дружина – чому це так? Я подумав, і відповів, що переклад – дуже добрий замінник творчості. Ти читаєш текст, ти його розумієш, ти достатньо володієш рідною мовою, ти бачиш, як це класно, соковито можна сказати рідною. Я наразі переклав автобіографічний роман Януша Гловацького «З голови», три його п’єси, одна з них, «Четверта сестра»,  успішно йде вже два роки в Молодому театрі. Я добре знаю ситуацію в українському театрі і в драматургії зокрема – нам бракує свіжої крові. Дуже добре взяти, влити отакої свіжої чужої крові. Це от я з Ґловацького наточив три відра крові і влив у кровеносну систему українського театру (сміється). І не тільки з нього – я переклав п’єсу іншого цікавого драматурга Анджея Сарамоновіча «Тестостерон» – п’єса про шістьох мужиків, там жодної жіночої ролі, зараз її дивляться режисери, з цього теж мало б щось вийти. Зрештою, мені просто цікаво перекладати. Ту саму «Четверту сестру» я свого часу прочитав у польському театральному журналі «Діалог». І мені захотілось, щоб вона з’явилась українською. Я не мав ні театру, ні замовлення, ніхто не брався її друкувати – я просто взявся перекладати її для себе. А зараз – це дуже успішний спектакль, на нього публіка ломиться, на люстрах висить. Але мушу сам себе за шкірку відтягти від перекладів, бо треба дописувати своє. Так що на якісь півроку-рік я візьму паузу від перекладів.

— І чим займешся у перерві?
— Дописуватиму роман. Не розповідатиму про нього, єдине що скажу - за якимись загальними параметрами це теж антиутопія, як і «Рівне/Ровно». Цей інтервал я беру саме щоб його закінчити, бо воно вже мені «підперло».

— Тобто ти пишеш, тому що «воно» тобі пишеться? Тобі не йдеться про, скажімо, громадянський обов’язок, або якісь амбітні міркування?
— Про громадянський обов’язок треба говорити, певно, в останню чергу. Пишу — бо хочеться; і пишу, бо у письменника є це відчуття, що як не напишеш цього ти – цього не напише ніхто. Ось тому – пишу.

— А чим «воно» важливе, що його обов’язково треба написати?
— Важливе — як всяке нове. Кожна нова книжка, особливо якийсь сюжетний роман – це просто ти новий Всесвіт створюєш. Я не буду рівнятися до Толкієна, який ціле Середзем’я створив, населив, але все одно, кожен роман – це Всесвіт. І от я зараз «рожаю» ще один Всесвіт.

— І цей Всесвіт впливає, більшою чи меншою мірою, на той, із якого ми всі поки що нікуди не дінемось.   Як ти думаєш, «Рівне/Ровно» - вплинуло?
— Мені, по-перше, приємно, що ця книжка користується попитом, принаймні — в місті Рівному. На сьогодні цей роман уже перекладений польською, білоруською, зараз я підписав угоду із сербським видавництвом, в Німеччині вже існує переклад, зараз там шукають видавництво. Отже, трошки воно розійшлося. Значить, цей роман варто було писати.

— А багато в нас є сучасної літератури, яку варто було писати і яку варто читати?
— Повертаючись до стипендії «Ґауде Полонія»… Ми жили в одному двокімнатному номері з таким знаним редактором і перекладачем із Чернівців, Сашком Бойченком. Він має доньку-підлітка, яка в певний момент «присіла» на літературу. І тоді Сашко з жахом усвідомив, що всю цікаву сучасну українську літературу можна перечитати за десять днів. Що і зробила його донька. Тож люди, які відчитали ці десять днів безпробудно – далі живуть в очікуванні, полюють на нові книжки.

Потік літератури є, інша справа, що відслідкувати його важко, хрінова дистрибуція. Щороку у Львові на Форумі я бачу стільки класних книжок, а потім у Києві я більшої половини їх не можу знайти. Вони сюди не доходять. Що там устиг — купив, то твоє, а не встиг – все, в прольоті.

Але загалом, літератури цікавої є. Є такий Петро Кралюк, проректор Острозької академії, він видається в Луцьку, у видавництві «Твердиня» – уже три романи видав, цікавий автор, але маленьке провінційне видавництво не може пробитись у столицю з його книжками.

Є і втрати. От минулого року пішов із життя Василь Кожелянко. Я дуже хотів із ним заприятелювати, перехилити чарку. Та вже не перехилю…

От чим іще ми відрізняємось від Білорусі – там усі інтелектуали між собою знайомі, настільки їх мало. А в нас… Я можу не знати особисто якихось класних, симпатичних мені письменників. Наприклад, є такий Олександр Жовна – я його не знаю. Я його читав, він мені подобається, але в мене не було нагоди з ним познайомитись.

І це значить, що нас усе-таки достатньо багато, якщо ще є такі, з ким ти особисто не знайомий…

Олена Шарговська

Фото: Sumno.com