У залі очікування харківського вокзалу грає симфонічний оркестр. Для приїжджих – це музичний посил: ви потрапили у місто культурних експериментів. Такі виходи “у народ” музиканти філармонії практикують часто, навіть у метро спускаються… Молоді художники, активісти стріт-арту (вуличного мистецтва), увиразнюють обличчя міста своїми штрихами: розписали веселими сюжетами бетонні паркани та глухі стіни будівель. Завдяки їм на вулиці Гоголя нарешті з’явився Гоголь, а на Пушкінській – Пушкін. Цьогорічний Харківський стріт-арт-фестиваль та художник Гамлет Хіньківський подарували місту кілька диво-звірів Марії Приймаченко на стінах будинків. Якщо гулятимете Харковом – обов’язково побачите якесь незвичне вуличне панно, скульптуру чи інсталяцію. Вже ніхто з приїжджих не запитуватиме, як свого часу Павло Тичина, ступивши на харківський перон: “Харків, Харків, де твоє обличчя?”.

Нам би походити Харковом неспішно, але пересуваємось містом у темпі бігу підтюпцем. Від ранкового до вечірнього потяга – кілька зустрічей у різних місцях. Нас супроводжує Тетяна Терен, випускниця Харківського університету, ініціатор багатьох зустрічей із письменниками, автор телепрограми “Книжковий кошик” на місцевому телебаченні та арт-проекту “Книжкові сходини”.

Це місто з потужними, і не лише літературними, традиціями. Харків – місто Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного… А також їхніх попередників та послідовників. Це місто Сергія Жадана, батька й сина Ушкалових, потужних видавництв, які роблять погоду на літературній карті України... Харків читає багато й прискіпливо… Ми з Мілою Іванцовою презентуємо тут свої книжки (її роман “Родовий відмінок” став лауреатом цьогорічного конкурсу “Коронація слова”) і хвилюємось, як студентки: як нас сприйме освічений Харків?..

В одному з будинків у центрі міста потрапляємо на телевізійний канал «А/ТВК». Його директор Василь Третецький не приховує задоволення: рейтинг україномовного телеканалу у Харкові перевищує рейтинги російськомовних каналів. Пояснює: це тому, що намагаються робити цікаві сучасні програми, закуповують рейтингові фільми та програми, орієнтуються на сімейну аудиторію… Книжковій темі на каналі – особлива увага.

Наступна зустріч – у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна. До нього – п’ять хвилин найбільшим у Європі майданом – Свободи, який філософ Євген Сверстюк назвав пусткою, закутою у камінь. Тут уживаються пам’ятник Леніну, знаменита пам’ятка конструктивізму, а нині – офісний центр Держпром, і… гігантський гумовий ящір – забавка для дітей. Мені згадується епізод, описаний Жаданом в “Anarchy in the UKR”. Зима-2004. Помаранчевий Майдан у Харкові. До наметів під’їжджає “наворочений” джип, і чолов’яга за кермом запитує, чим допомогти. “Привези футбольного м’яча”, – звучить у відповідь. “Де ж я його знайду серед ночі?” – “На вокзалі можна купити будь-що й будь-коли”. І “крутелик” привозить м’яч, його самого теж беруть у гру, він стає на ворота і бере м’ячі весело та вправно при світлі фар свого позашляховика…

Зараз на слизькій площі посеред танучих кучугур – надувний чи то дракон, чи то динозавр…

Кінооператора на прохідній не пускають в університет. Мовляв, проводити зйомки у вузі можна лише за умови попереднього отримання дозволу ректора. Поки справа залагоджується, роздивляємось портрети у ректорській галереї. Завідуючий кафедрою журналістики Ігор Михайлин розповідає цікаві факти з історії університету. З подивом зауважую на стіні портрет з підписом — Гулак-Артемовський. Композитор? – Ні, письменник, байкар – Петро Петрович, бо Семен Семенович (автор першої української опери) тут ні до чого, хоча й – племінник Петра Петровича. Петро Гулак-Артемовський був ректором Харківського університету в середині позаминулого століття. Оратор з нього був ніякий, розповідає Ігор Леонідович, – на першу лекцію приходило чотириста студентів, на другу сорок, на третю – четверо…

Ігор Леонідович провів нам екскурсію і університетським музеєм, де серед багатьох цікавих експонатів ми побачили “Дєло” Ради університету про возведення “галіцийського ученого-дослідника” Івана Франка у ступінь доктора руської словесності… Саме у Харкові Франко став доктором!

Книгарня “Є” справила враження одного з міських центрів спілкування. Обстановка демократична, жива. Читачі охоче йдуть сюди на зустрічі з літераторами.

Жадана не було того дня у Харкові. Таня Терен жартує, що Сергій – це галерея і музей в одній особі. Унікальність Харкова, каже вона, у тому, що його культурні кола поєднані між собою. Збирають ці кола воєдино передовсім два культурні центри – літературний музей і муніципальна галерея. Кімнатами Літературного музею провела нас літературознавець Ольга Іванівна Різниченко. Літературний Харків 20-30-х років – це особлива історія. Тут навіть окремої публікації буде замало. Але навіть годинної розповіді фахівця достатньо, аби уявити собі Остапа Вишню, Володимира Сосюру, Миколу Хвильового, Миколу Куліша, Юрія Яновського та багатьох інших — не пам’ятниками, що поприпадали пилом, а живими людьми, історії про яких викликають і сміх, і сльози.

Легендарний диван Тичини “живе” у музеї своїм життям, в ореолі легенд. З нинішніх тут ночував Сергій Жадан, коли був студентом і його виганяли з гуртожитку. Юрій Андрухович, приїжджаючи у Харків, спав на цьому дивані. І Кокотюха – як свідчить фото на шпалерах кімнати – теж на ньому відпочивав. Хоча Андрій такого не пам’ятає: мовляв, може, колись і сидів із заплющеними очима “по-п’яні” (Андрій зараз не п’є, як відомо усім літераторам). Запитавши дозволу, і я прилягла на “священне місце”…

Галина Вдовиченко

Фото: Тетяни Терен

На фото: Знаменитий диван Тичини у Харківському літературному музеї.