і забувають – нащо жити, крізь біль наближаючись до Суті, концентруючи тягучу вічність у дзвінкій, тремтливій миті, як лінза концентрує місячне чи сонячне світло у палючій, болючій точці – енергетичній квітці Буття, яке, очевидно, з такої квітки почалося і до неї ж прагне – як душевне тіло до оргазму, як тілесна душа – стати вічним світлом чи віщим спокоєм, вічно-віщою дитиною…
Але це все нібито гола Фізика…
Ні… Біблія – це також Фізика.
Адже це книга про закони збереження і передачі ЕНЕРГІЇ, тобто ЖИТТЯ. Біблійні закони («останні будуть першими» тощо) – абсолютно фізичні, а фізичні закони, наприклад, про те, що енергія нікуди не дівається, не зникає, а лише переходить із одного виду в інший, – абсолютно біблійні. Тобто фізичне і духовне на рівні електромагнітних хвиль – тотожне.
Біблія = Фізика – і навпаки.
І нема чого сваритися немудрим лірикам і фізикам, адже ракети, що націлені у космос, так подібні на церкви!..
– То що будемо робити? – обізвався ліричний, мов журавель, Каленик Оксенюк. – Співати? Молитися? Чи матюкатися?.. Бо і спів, і матюк, і молитва – захищають людську душу. Тільки треба відчути, що коли і в якій ситуації…
– Співаємо… – розпочав хтось якусь древню, як сам осінній ліс, глибоку, як журавлева криниця, пісню – поліську народну…
Слів у тому співі майже не було, окрім «ой, мій хазяїну… ой, ковалю… люлі-люлі… ой ти, дівчино, червоная вишня… ой навколо болотечка… ой ти дубе кучерявий… ве-есна-красна, ой, убра-али куста… ой, вербо-о мо-оя, кучерява… на Івана Купала…»
Співали як пташки. Нутром. Печінками.
Коли співали – були подібні на корені, на крилаті корені. Коли затихали – на зорі.
А затихли усі, коли повз них проходив якийсь чоловік літнього віку із грибним кошиком, сивий, мов останній весняний мороз.
– То як? Є гриби?!. – поспішив затримати дядька Віктор, щоби познайомитися з ним і переконатися, чи не сексот, бува…
– Є, є… – простакуватим голосом озвався чоловік, очевидно, селянин… – Але я не гриби, я калган шукаю… корінь трави. З неї чай од жолудка роблять… в горілку додаю… До-обра горілочка виходить!.. Як лікарство! Хочете спробувати?.. чоловік дістав із кошика полотняний мішечок, а з мішечка німецьку зелену квадратову «бутельку» із золото-медовою рідиною у ній – «калганівкою».
– Та ні, ми не п’ємо, – переконливо відповів Гліб Гарун.
– А я п’ю, – ще переконливіше сказав чоловік. – Бо тіко сволочі не п’ють і больні… Ну а ви ще замолоді… ви не обіжайтесь, що я так кажу… Ви всьо равно не поймьотє ше… То й добре. Будьте молодими – доки молоді… Робіть собі сьогодні свою казку, бо я вже без горілки не можу собі казку зробити… Ідея, кохання – це також казка, також алкоголь… – сказав, перехилив «з горла» «калганівки» – і пішов собі далі, в ліс.
– Я його знаю. Це сусід мого дядька із сусіднього села, – сказала навздогін чоловікові Оля Журавська. – Був учителем малювання і трудового навчання у сільській школі. Спився. Вигнали. Тепер не знаю, що робить. Не переживайте, він нікому не скаже про наше зібрання … Не той він чоловік.
У слова Олечки всім вірилося, але відчуття якоїсь містичної конфіденційності, посвяченості, вибраності розвіювалося, як туман над озером.
Молоді монівці розходилися, домовившись зустрітися через два тижні на іншому місці, про яке буде всім таємно повідомлено окремо.
Місце молодих революціонерів повільно займав у лісі вірний поліський вечір, тихий і рідний, мов шум трави на дні лісових озер, мов стукіт риб’ячого і журавлиного сердець, коли треба покидати своє гніздо, бо такий закон природи… бо скоро кольорову осінь має замінити чорно-біла зима.

читати