У першій ж місяці своєї діяльності йому судилося зіткнутися з проблемою: бойкотуванням українським письменством книжкової виставки в Мінську. Як новопризначений чиновник бачить вирішення застарілих проблем видавничого відомства – у розмові з Олексієм Кононенком.  

«Колективні листи – пережиток сталінізму» 
 

Пане Олексію, ви нещодавно очолили департамент видавничої справи. Яким був ваш професійний і творчий шлях до цієї посади і на які зміни у політиці департаменту очікувати українським видавцям?  

Протягом двадцяти років я працював письменником. Слід визнати: бути професійним письменником важко, адже треба не тільки реалізовувати свої творчі амбіції, а й заробляти на життя. Мені це вдавалося. А з Держкомтелерадіо у мене давні стосунки. Свого часу за програмою «Українська книга» вийшла моя праця «Слов’янський світ». Одного разу під час спілкування з керівництвом комітету мені запропонували пройти стажування. Чесно кажучи, спочатку я розгубився – це ж треба чиновником ставати! Хоча в 90-х роках минулого століття у мене був досвід державної служби. Так співпало, що, коли термін стажування збіг, звільнилась посада – і призначили мене…

 

… І одним із перших заходів під вашим керівництвом стала участь України у Мінській книжковій виставці. Захід, навколо якого виникла інтрига – відкритий лист письменників із вимогою бойкотувати ярмарок із політичних міркувань. Ви це звернення проігнорували. Чому 

Це не перший ярмарок у моєму житті – я брав участь як автор у Львівському форумі та «Медвінах», а до Ашгабаду їздив уже в якості чиновника Держкомтелерадіо і придивлявся вже з точки зору професіонала. Справді, Мінська міжнародна виставка стала для мене на цій посаді першим книжковим ярмарком. І передувало йому, як ви правильно сказали, звернення українських письменників. До факту треба поставитися серйозно – адже це позиція. Не знаю, наскільки ті, хто підписав листа, продумали свою точку зору – можливо, це було спонтанне рішення, – але певний розголос подія отримала.

Яке моє особисте бачення? Я ніколи в житті не підписував колективних листів і вважаю: коли людина хоче щось сказати, мусить зробити це так, аби її почули. Або досягнувши статусу, або правильно сформувавши месидж. Традиція колективних листів веде початок із доби сталінізму, коли хотіли когось посадити чи завдати іншої шкоди. Ми чомусь про це забули. Нині ж скрізь – колективні листи.

Моя позиція повністю збігається з тим, що сказала Ліна Костенко на презентації збірки «Річка Геракліта». Звучало це приблизно так: не поїхати до Мінська – це думка, а поїхати – вчинок.

Коли ми приїхали до Білорусі, на нас там чекали. Чекали на нас українці, яких там понад 200 тисяч. Звичайно, прийшли не всі, хай 5-10 тисяч, але вони були на виставці щодня, роїлися біля стенду, наче бджоли коло вулика. Чекали на нас і білоруси – звичайні читачі, пересічні люди – які підходили і розпитували, як справи в Україні з виданням книжок?

А які книжки ви представляли в Білорусі?

Такі, які вважали за потрібне. Була, скажімо, презентація книг прес-групи газети «День», серед яких і книжка Мейса, і праця з історії України. Ми привезли газети з перекладами віршів білоруських поетів, Уладзіміра Някляєва, Людмили Рубальської. Хочу відзначити прекрасну роботу посольства – і на рівні посла Романа Безсмертного, і на рівні радника з гуманітарних питань Василя Бондара. Вони були присутні і на презентації книг, і на відкритті виставки, і на Дні України. У посольстві влаштували показ фільмів із історії України.

Є один дуже важливий нюанс. Деякі державні службовці вважають, що виставка повинна мати економічний ефект, себто прибуток. Але ж не можна порівняти виставку зброї, наприклад, і виставку книг! Тут якщо і економічний ефект, то він мусить бути між видавцем і автором, між двома видавцями. Це культурний простір, презентація, імідж держави. Мусимо показати: ми – на рівні. Над книгою видавництва «Балтія-друк» «Ґрюнвальдська битва: битва народів» працювали три автори: литовець, українець і білорус. Презентація цього проекту зібрала послів Литви та України, майже всіх присутніх на виставці видавців, представників Ради СНД.

 

Подейкують, що стенд Україні в Мінську був найменший за площею. Це правда?

Неправда. На будь-якій виставці одну з країн запрошують бути почесним гостем. Коли свого часу Україна була в Білорусі в ранзі гостя, то їй теж надали більше 100 квадратних метрів. Цього року країною-гостею була Німеччина. Вона мала більше 150 кв.м..

Але в чому ж різниця між Німеччиною і Україною? Зараз зрозумієте. Коли їде Німеччина, то задовго до виставки вони привозять своє обладнання, – аж до останнього цвяха! – свою команду, яка встановлює обладнання, робить дизайн, повністю оформлює стенд. Це великі кошти. На жаль, у нас на виставку коштів було небагато – 50 тис. грн.. На ці гроші ми мусили зорганізувати делегацію, замовити оформлення стенду, проїзд, харчування, проживання людей.

Нам виділили таку саму площу, як і всім іншим країнам-учасницям – 16 кв.м.. Хочеш мати ще? Плати. Деякі українські видавництва оплатили собі окремі стенди. Наприклад, молоде видавництво «Правда», яке видало книги «Брат» і «Брат-2», анти-Путін і анти-Обама. Між іншим, ці книжки викликали в Мінську фурор. Вони стояли поруч із нами, тож можна казати про те, що український стенд був на 6 м. довший. Венесуела, Іран, Азербайджан мали ті самі 16 метрів. Росіяни представляли багато видавництв – і кожне мало окремий стенд. Великий стенд мала й Франція.

 

Але ж можна було залучити більше видавців, які б заплатили за власні стенди.

Зв’язок із видавцями у нас відбувається через сайт. Новини на сайті з’являються постійно і вчасно. Якщо видавець хоче знати, де і коли відбувається якась виставка, коли затверджується програма «Українська книга» – досить лише подивитись на сайті. Авжеж, були недопрацювання – мабуть, найперше в тому, що й справді варто організовувати на поїздки більше видавців. Але й заможних видавництв – будьмо чесними – у нас небагато. А з деякими просто неналагоджений контакт. Оце треба вирішувати у першу чергу.

 

На які виставки у цьому році збирається їхати ваш комітет?

Найближча за часом – 19-22 травня – Варшавська. Там у нас є партнер – «Арс-Полон». Запрошуємо взяти участь усіх видавців.

 

«Книги – не м’ясо, не зіпсуються»

Другий скандал за останні півроку навколо вашого департаменту відбувся навколо програми «Українська книга». Як питання виділення коштів на програму вирішується зараз і чи будуть змінюватися умови конкурсу?

Що таке бюджетна програма? Це відповідальність службовців, які отримують бюджетні кошти і звітують щодо їхнього використання; вони мусять контролювати, аби ті кошти використовувалися за призначенням. Службовці мусять бути дуже обережними. З іншого боку, програму «Українська книга» спрямовано на видання соціально значущих книжок. Тобто це книжки, на які є стабільний читач. Книжки, які виходять за цією програмою, надходять до бібліотек – і не лише до українських, а й до культурних центрів українців за кордоном.

Ситуація минулого року склалася зле. Не було погодження між Держкомтелерадіо і Міністерством економіки з приводу тендерних закупівель. Існує виписана процедура: за певний час має бути подання, за певний час має бути розгляд, через певний час має бути затвердження і т.д. У ці терміни не вклалися. На мій погляд, винні всі.

 

І як вийти з цієї ситуації? 

Треба рухатися вперед. Цього року прийнято розумне рішення – сподіваюся, його підтримають члени експертної ради: є етичні зобов’язання перед людьми, з якими були домовленості і які подали заявки в програму минулого року. Книги – не м’ясо, вони зіпсуватися не можуть. У них вкладено гроші, виготовлено оригінал-макети, дехто вже навіть і видав – або власним коштом, або за аванс. Тому в цьому році буде повтор затвердженої експертною радою програми. Можливі зміни трьох-чотирьох позицій – не більше! – чисто з технічних міркувань. Скажімо, хтось уже видав цю книгу і пішов далі, хтось не зміг скласти угоду з автором.

На сьогоднішній день заявок на видання книг подано на 130 млн. грн.. У цьому році виділено 20 млн. – але ми виконуємо етичні зобов’язання. А як бути далі? Адже люди й далі подаватимуть заявки! Звертатимемось до уряду.

Маємо вийти на той самий рівень, що й Росія. Там книга є економічно вигідним продуктом для держави: книговидання стоїть у Росії на четвертому місці за доходами у бюджет. Тобто: чим більше коштів виділяється на книгу, тим більше податків йде до бюджету. Якщо видавець матиме більший наклад, то він шукатиме ринки збуту, створюватиме робочі місця.

 

Яка доля чекає на державні видавництва?

Після розвалу СРСР була ейфорія, всі забули, що руйнувати легко, а відбудовувати потім важко. Зруйнували систему державного книгорозповсюдження. Не збереглося жодної державної книгарні. Уся книжкова торгівля в Україні перебуває в руках приватників. А це ж один із найважливіших складників!

Є кілька поглядів на проблему державних видавництв. Одні кажуть, що треба зробити, як у Литві – одне велике державне видавництво, усі кошти спрямовувати туди, інші хай самі виживають. У майбутньому, можливо, так і буде. Нині ж існує 20 державних видавництв, які мають свої бренди – «Маяк», «Карпати», «Каменяр», інші. Там працюють люди з досвідом. «Мистецтво», скажімо, за радянських часів було єдиним видавництвом, яке друкувало книжки за кордоном. Тому уряд повинен підтримувати державні видавництва. Тому в програмі «Українська книга» приблизно 70% проектів належать державним видавництвам. Це правильно, це нормально!

Утім, тепер підхід буде дещо іншим. Інколи забуваємо, що треба видавати «Бібліотеку Шевченківських лауреатів», багатотомники класиків української літератури – Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка та інших, – словники. І це мають робити саме державні видавництва. Звичайно, є деякі державні видавництва, які пристосувалися до роботи в умовах ринку. Наприклад, видавництво «Либідь» працює з Ліною Костенко. Знайшло ж державне видавництво змогу працювати з таким майстром! Я завжди прошу видавців: шукайте привід, шукайте майстра! Навіть скандал допомагає продати книгу. Випадок з видавництвом «Піраміда» і Марією Матіос. Вигоду мали і автор, і видавець.