Re:цензії

27.02.2011|06:45|Ярема Чекалюк

Духовний заповіт «Короля-сонце»

Антуан де Сент-Екзюпері. Твори в 4 т. / Антуан де Сент-Екзюпері; з фр. Пер. П.Терещук. – К.: Вид-во Жупанського, 2009. – Цитадель. – Т.2 / скороч.вид., підгот. М.Кенель. – 2010. – 272 с.

Є книги, які дивним чином впливають на тебе. Ніби нічого не сталося, світ не перевернувся,  але щось змінилося. Ти ще не можеш усвідомити що саме, але розумієш, що вже дивишся на світ дещо іншими очима. І причина такої непомітної зміни проста – книжка. Так було у мене, коли читав декілька років тому «Арістоса» Джона Фаулза (в перекладі Віктора Мельника), так сталося й тепер після прочитання «Цитаделі» Антуана де Сент-Екзюпері (в перекладі Петра Таращука).

Люди впливають інакше. І це закономірно. Вони або підносять, або знищують уяву про самих себе. З книжками все простіше і складніше водночас. Вони підносять планку твого розуміння і сприйняття світу, й мовчки спостерігають за тобою, – осилиш чи ні…

Я не кажу, що осилив планку Фаулза чи Екзюпері, я просто втішений, що сеї планки не проґавив, і вона мене переслідуватиме, поки мого сприйняття себе як світу, який пізнаю і не впізнаним полишаю…

Антуана де Сент-Екзюпері (1900-1944), якого рідні в дитинстві називали Король Сонце – за біляве волосся, – залишив після своєї загибелі декілька книг і красиву легенду про Маленького Принца, що покинув цю Землю в пошуках невідомої Планети. Але мало хто знає, що останні вісім років свого життя письменник працював над книгою, яку так і не встиг завершити, але яка не давала спокою і змушувала поспішати, бо його час був обмежений і ніхто краще за нього цього не розумів: «... Хочу дописати свою книгу. Ось і все.   Я змінюю себе на неї. Мені здається, що вона вчепилася в мене,  як якір. Там,  у вічності мене запитають: «Як ти справився зі  своїми талантами, що зробив для людей?» Оскільки я не загинув на війні, змінюю себе не на війну, а на щось інше. Хто допоможе мені в цьому, той мій друг… Мені іншого не потрібно. Ні грошей, ні задоволень, ні товариства друзів. Мені життєво необхідний спокій. Я не переслідую жодної корисливої мети. Не потребую згоди. Я перебуваю у добрій згоді із самим собою. Книга появиться, коли я помру, тому я ніколи не зможу її дописати ». Це фрагмент із листа до пані Н. (тієї таємничої жінки, з якою він спілкувався до самої загибелі,  і якій були передані всі права на публікацію його творів – пізніше ця жінка опублікувала спогади про Екзюпері під псевдонімом П´єр Шевріє ), при тому що офіційною дружиною Екзюпері з 1930 року була така собі  Консуела Сунсін, шлюб з якою, попри подружню вільність (довільність), теж виявився тривалим  і міцним.  І з цього ж листа: «… Якби смерть була кращим, на що я сьогодні здатен,  я готовий вмерти. Але я відчуваю в собі покликання до того, що видається мені кращим… Тепер я на усіх дивлюсь з точки зору своєї  праці і людей поділяю на тих,  хто за мене і хто проти мене. Дякуючи  війні і дякуючи Гійоме я зрозумів, що рано чи пізно помру. Мова йде не про абстрактну поетичну смерть, яку ми вважаємо сентиментальною пригодою і закликаємо в нещастях. Нічого подібного. Я маю на  увазі не ту смерть,  яку уявляє собі шістнадцятилітній юнак, що «втомився від життя». Ні, я говорю про смерть чоловіка. Про смерть серйозно. Про життя, яке проминуло… »

Роман «Цитадель», а саме над цією книгою Екзюпері працював з 1936 по 1944 рік, вийшов друком вже в 1948 році. Українською мовою ми її можемо читати тільки сьогодні, в 2010-му. І то до самого перекладу можна ставити деякі запитання (знаючи про загальний перекладацький принцип, де правда оригіналу не завжди є правдою іномовної інтерпретації, зрештою, сам Екзюпері весь цей процес перекладацької інтерпретації знав і про нього теж писав у своїй книзі: « Я не вдавався до марних дій, бо добре знав, і то протягом усього мого життя, що люди відрізняються одні від одних, дарма що відмінності спершу невидимі тобі, і їх годі пояснити, зберігаючи їх, бо ти користуєшся послугами тлумача, і його завдання – перекладати слова іншого, тобто шукати для тебе в твоїй мові те, що найкраще нагадує те, що було висловлене іншою мовою » (с.175).  А читаючи, можемо думати про Життя, яке є нічим іншим, як нашим неусвідомленим пошуком Смерті. Чи про Смерть, яка є нічим іншим, як початком Життя. Словом, Екзюпері вивів той Закон, який є загальним для всіх при умінні й готовності індивідуального проростання кожного із нас до нього…

Що тут можна брати? Все. Якщо під оцим займенником « все » сприймати інший, в цьому контексті майже синонімічний займенник  « ніщо ». І навпаки. Сприймати світ розумом, аби зрозуміти, що світ, ота непорушна фортеця (цитадель) розумом сприйняти неможливо. А якщо неможливо сприйняти розумом, то потрібно шукати ту відправну точку, яка дозволяє тобі віднайти осердя Твого проминання у проминальному і вічному світі. Як сказала мені одна знайома на чергових похоронах незнайомця: «Я боюся смерти!». А все тому, що не знайдена основа і сенс твого – мого чи як там у Шевельова: я-мене-мені (і довкруги…) –  буття:

1.     « Мудрий той, хто зміг би відокремити добро від зла. Ти шукаєш у житті певного сенсу, тоді як сенс полягає передусім у тому, щоб стати самим собою, а не здобути жалюгідний мир, який пускає суперечки в небуття » (с.83);

2.     « Адже ніщо не має сенсу в собі, зате в усякій речі справжнім сенсом є структура » (с.90);

3.     «(…) ти тримаєшся за життя передусім як за нагромадження днів, натомість, якби храм мав чисті лінії, ти був би божевільним, шкодуючи, що він не зібрав більше каміння » (с.221); « Отже, не перераховуй, щоб засліпити мене, число каменів твого дому, пасовиськ твого маєтку, худоби твоїх стад, коштовностей своєї дружини, ні навіть спогадів про твої кохання. Мені байдуже. Я хочу знати, яка якість збудованого дому, яка сила релігійного завзяття в твоєму маєтку і чи весело там вечеряють після денної праці. Яку любов ти збудував, і проти кого, і то тривкішу за тебе самого, таку, щоб ти віддавав їй своє існування. Я хочу, щоб ти розвинувся. Я хочу бачити тебе в твоїй творчості, а не в використаних матеріалах, якими ти марно нахваляєшся » (с.221);

4.     « Ти шлях, засіб і перехід » (с.244);

5.     « Адже досконалість – це напрям, який годиться показати, дарма що тобі не під силу досягти його » (с.252).

Відверто кажучи, я не знаю, що цитувати, а що залишити в цій книзі не цитованим. Не знаю, бо це одна з небагатьох книг, яку я читав від слова до слова, перебігаючи окремі сторінки ще раз і ще раз, і відклав це читання аж тоді, коли тямив, що нічого не втямив.

Це варіант екзюперівського прочитання Людини як сутності світу і світу як сутності людини. Тут все і нічого. Тут немає відповідей, тільки проростання до вічної тиші запитань: « Адже мені дано зрозуміти, що весь прогрес людини полягає в послідовному з’ясуванні, що всі її запитання не мають значення, бо я радився зі своїми вченими. І йдеться, Господи, не про те, що вони знайшли якісь відповіді на торішні запитання, а про те, що сьогодні вони самі кепкують із себе, бо істина явилася їм як скасування запитань.

А я, Господи, добре знаю, що мудрість – не відповідь, а зцілення від злигоднів мови, я пересвідчився в цьому, бо бачив закоханих, що сідають, звісивши ноги, на мурець перед помаранчевим садом, пліч-о-пліч, і знають, що не отримали відповіді на поставлені вчора запитання. Але я знаю любов і те, що вже не ставлять ніяких запитань.

Мало-помалу, від однієї опанованої суперечности до другої, я йду до тиші запитань, а отже, до краси » (с.72).

«Цитадель» Антуана де Сент-Екзюпері – книга, яка пробує в центр пізнання (самопізнання) поставити пошуки Бога і  прагнення Любові: « Я не торкнувся Бога, Бог, який дає доторкнутися до себе, – вже не Бог. Не Бог і тоді, коли дослухається молитви. Я вперше здогадався, що велич молитви полягає насамперед у тому, що вона не має відповіді і що до цього обміну між людиною і Богом не входить огидність комерції. Навчання молитви – це навчання тиші. Любов починається тільки там, де вже не сподіваються ніякого дару. Любов – це передусім молитва, а молитва – це утвердження тиші » (с.106).

«Цитадель» – це книга ВЕЛИКОЇ ТИШІ взаємної Любови. Варіянт єдино можливого вростання в сакральний текст біблійного буття, в якому Бог і людина, розміщені в єдиному лабіринті Життя/Смерті, в якому один завжди шукає, а Інший спостерігає і усміхається. Бо Любов Його безмежна, як і безмежними є пошуки Вічної Тиші Буття…

коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

27 лютого 2011, 17:58|Юрко Ананко:
І то до самого перекладу можна ставити деякі запитання... - Багато ВЕЛИЧЕЗНЮЩИХ запитань.
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери