Вчителька з етики й естетики не мала жодного шансу стати твоєю сексуальною фантазією. Вона була схожа на ляльку старого, совєцького ще зразка: з круглими пласмасовими щічками, чистими до блиску, великими синьо-голубими очима, широко розчахнутими у вічному здивуванні, напіввідкритим, мов у впійманої риби, ротом. Ні, ти не любив її – ні як потенційну учасницю твоїх підліткових фантастичних думок та сновидінь, ні як педагога. Про те саме вона, оця викладачка з релігієзнавства, що її схожу на стиснутий кулачок постать ти з презирством викинув би зі світу своїх чоловічих захцянок, була гідним адептом св. Лойоли. Оволодівши єзуїтською казуїстикою, пупс з гідністю давав відсіч усім твоїм найкаверзнішими питанням, екскурсам, розкопкам у царині морально-етичних проблем і апорій.

Тож, коли ти єхидним тоном задав чергове каверзне питання, водячи рукою під партою, серед сталактитів жуйок, намагаючись запхати якусь гидоту до портфеля того, хто сидів попереду – хай не відає твоя десниця, чим зайнята шуйця – вона дала ухильну відповідь. Ти згадав про неї, після того, як закінчив школу, вступив до універу, мотався по підробітках, зустрів кохання свого життя – і опинився врешті біля костьолу Бернардинів у лютому Року Божого поточного.

 

6.00. Зграя голубів та ворон з шумом та обуреним плескотом крил злетіла в повітря. Вулиці й далі були безлюдними. Запанувала тиша. Нікого.

- Ну що, як самопочуття? – знайомий голос за спиною.

Стефко. Це він. Я так і знав, що він таки залишиться зі мною. Блін, як жона декабриста, що навіть каторгу чоловікові пере… е. Мій справжній, найвірніший глюк. Dein Glück ist nicht mein Glück, ist mein Unglück.

- Сигарети маєш, чи ти знову, як вільний латиський стрілець? – беру у нього пачку «LM», не поспішаючи, витягую одну, клацаю запальничкою. Душа цигарки, міцно стиснутої у лещатах моїх почервонілих пучок, куриться вгору есенцією нікотину й смол. Вона конає, мов сухотна дама з камеліями, згоряє живцем, спішить до свого цигаркового потойбіччя. Диявол курить «LM». Це я про Стефка, не про себе.

- Диви, в тебе й руки не тремтять, - констатує він захоплено.

- В тебе тремтіли? – Я жадібно затягуюсь, відчуваючи як кінчик фільтру пощипує язика. Відчуваючи. Думаючи. Вдихаючи морозяне повітря. Я мислю, значить я Рене. Пришелепкуватий філософ-технар.

- А ще день підібрав! Навмисно, чи що?

Ага. Навмисно. Півроку чекав на цю довбану дату. Щоб прислати тобі, кохана, вітальну есемеску, залиту кров’ю, серце у келиху – попсовий середньовічний символ. Відрубане вухо. Ні, таки серце й мозок. Вольтер. Мій мозок, що згубився був уже раз на якомусь темному запорошеному горищі (підвалі) і пішов на снідання мишам. Разом із моїми творами. Саме сьогодні.

Стефко і далі сопе біля мого лівого вуха. Настирливий, мудак.

- Ти хоч записку лишив?

- Fuck off. Від… ся. Якщо так тобі зрозуміліше.

 

Я завжди питав те саме: «Навіщо?» Навіщо вся ця метушня, порпання, чвари, потуги, бруд, страждання. Мене допитувалися: «Чому?» Чому ти такий. Не схожий на нас.

Ми - я і світ – взаємно допитувалися одне в одного. Та я хоч чесно намагався відповісти. І не міг. Бо не знав чому. Бо я не бачив того в кого/хто мене запитував.

 

Я зроблю тобі подарунок. – Стефко знову щось замислив. – Диви.

Раз – я опинився у знайомому вестибулі. Швидкою ходою його минають довготелесі хлопаки, дріботять дівчата. Підступно, мов чорний кіт, крадеться доцент - не дай Боже перейде дорогу, кидайте, хлопці, каменюками. Грошей мати не будете, я його знаю. Широчезне вікно на всю стіну. На підвіконні примостилася моя група. Ви мене не бачите й не чуєте. Я по той бік дзеркала. Проте з легкістю налаштовуюсь на їхню хвилю.

- Мій тюнер, ну, він не підходить. Бачиш, він аналоговий… а тепер цифрові технології і він зчитує лише два з тисячі…

- Ні, ми нервово так ржемо перед екзаменом. А, тіпа, анекдот в тему: Вчора стрибав з парашута. Дізнався, з якого місця виділяється адреналін.

- Знаєш, мені дзвонив один знайомий хлопець. Жонатий, ну, я його раніше знала, коли він був нежонатий. Кличе на каву. Я йому: ти шо , об сосну вдарився, я з жонатим на каву.

- А в мене сьодні день народження. Звонив зранку жінці, сказав, добре вже, не треба аж так мене вітати…

- Він нас навмисне так довго тримає: тактика: час – гроші, ти тут почекаєш годину-дві, потріпаєш нерви й заплатиш йому за залік, скільки треба.

- А де Коник? Набирай Коника?

До речі. В мене сьогодні іспит. Який я мав здавати разом от з тією групою хлопців та дівчат. А раптом вони подумають, що я просто злякався сесії та ні, маразм. Мотив. Ось що людям потрібно: щоб ти все життя кожним словом, жестом, вчинком відповідав на їхні «чому» щодо тебе.

- Забери мене звідси.

- Що, набридло? Так скоро? Додому не навідаєшся? Себто до батьків?

- Ні.

- А хочеш… До НЕЇ?

- Ні! – мною сіпнуло.

- Які ми вразливі.

 

Найгірше – це коли люди притягують одне одного фізично і не можуть бути разом. А окремо теж не можуть. Я дізнався, що таке біль, сильніший за фізичний. Я б сам не повірив, що комусь може бути так боляче.

 

Коли я був маленьким, у нашій вітальні стояло велике – гігантське, як на мої тодішні розміри – трюмо. З трьох частин – окремих дзеркал, прикручених одне до одного так, що їх можна було повертати. Це була моя улюблена іграшка.

Ти залазив на тумбочку і бачив у дзеркалах три відображення. Трьох себе. Та варто було повернути бічні дзеркала всередину – і перед тобою було уже не три, а кількадесят власних відображень. З нутра дзеркала висовувалась безліч подібних тобі хлопчаків, що позирали одне на одного у анфас, профіль, корчили одне одному гримаси під турботливим наглядом Доброго батька дзеркал, покровителя облуд та ілюзій, святого патрона твого реального світу.

Тому я й не міг ніколи бачити інших.

Тому я й не чув відповідей на питання. Чи є Бог. Життя після смерті. Справедливість. Ні наука, ні релігія, ні логіка, ні емпірика, ні схоласти, ні Кант не переконають тебе. Ти починаєш вірити, що є речі у Всесвіті поза межами твого розуміння. А вони лише поза межами дзеркала.

 

До речі. Сьогодні день Валентина. Ти щойно згадав. Коли побачив біля короля Данила парубків з гордо настовбурченими догори шпичаками. Букетами. Їхніх подруг. Глянув чомусь догори – у сонні примружені вічі неба. Обрубані товсті віти дерев біля костьолу, мов покручені пальці хворого на поліартрит, розпачливо здіймались до дахів. Чудовий краєвид. Коли помирав самурай, його душа могла знайти домівку в сакурі – найодухотворенішому, значить, з японських дерев…

 

- Ні, ти дійсно придурок. Надяг «аляску» в такий теплий день.

Стріпнути б його з себе, мов попіл з сигарети. Не вийде.

 

- То розповісти тобі про свій мотив?

 

Пропустимо. Ти закохався. У людину, з якою навіть щоденна розмова ні про що завершується взаємною гризнею і оцетним присмаком в роті від останніх уїдливих реплік. Котру тобі іноді в нападі гніву, без жартів, хочеться знищити. А ти замість цього біжиш до неї на здибанку. Ні, не так. Ти прокидаєшся зранку і хочеш її бачити. Вона поруч, доки ти полощеш у ванні фізіономію, шураєш зубною щіткою по «смайлику», стоїш у клозеті. Ти знову закрив втулки дзеркала. Спершу бачив у ньому себе. Власну думку про себе. Майбутнє. Сни і уяву. Враження про світ. Стрічки новин, телевізії, інтуїтивні передчуття, школярські версифікаційні виливи емоцій на папері – ще і ще відображення. Свою думку про те, яким інші бачать тебе – себто інших. Тепер у всіх відображеннях ти бачиш її. Лише. Свій день, прожитий поруч з нею. Майбутнє удвох.

 

І раптом їй стає всього досить.

 

Не пам’ятаю, якими словами вона про все говорила. Що нам краще більше не зустрічатися. Що ми не порозуміємося. Я відвернув обличчя, очі, і злобно посміхався. Та ти мені нічого не винна. Посміхався. Не дивився на неї. Больовий шок – ось як це звалося. Я не зміг би навіть вмовляти, благати. Що відчуває людина, чиї пальці тиснуть дверима? Не дивитися. Хотілося затулити лице ліктем, відштовхнути її й утекти – так мені стало зле. Натомість – усмішка на кутні зуби. Останній вишкір вовкодава. Перед тим, як мисливець розкрає йому череп.

Тепер вона вкотре вважатиме мене за це козлом і недоумком.

 

А потім були безсонні ночі. Ти навіть не згадував про неї, лише не міг заснути. Склепивши нарешті очі десь під ранок, через півгодини прокидався/підкидався, ніби крізь тебе пропустили струм. Спочатку було безсоння.

Ні, знов не так. Спочатку була вона. Потім – безсоння, терапевт, пігулки, знання усіх нічних телепрограм. Лежиш на дивані, скрутившись у клубочок, мов ембріон, закривши руками голову. Це вже було те, про що б я нікому не розповів. Я дивився у дзеркала, сповнені перекривлених мармиз, і думав: людина завжди може щось виправити у житті. Інакше навіщо було б все це? Правда, Я? Написати їй листа і все пояснити. Розповісти, що не можу без неї жити. Що кохаю її. Що готовий змінитися, як скаже. Тільки б бути з нею. Передати все, що отут зі мною без неї коїться. Списати лист паперу і заклеїти в конверт. Надіслати. Або зайти з ним до туалету. Результат все одно був би той же, останній варіант, натомість, позбавив би мене зайвих принижень.

А потім до моєї кімнати підселився Стефко. Стефко. Уявний друг. Одне з моїх відображень, що раптом знахабніло і взяло собі забагато волі.

 

Я й досі сумніваюся в його уявності. Надто вже цей парубійко був реальним. І сліди його перебування у кімнаті – брудні чорні шкарпетки біля дивану, на якому він спав, схожі на кротів, розчавлених бульдозером, і сплющені недопалки в моєму кухлі (це замість попільнички!), брудна білизна і бритва зі змилками у ванній – все було аж занадто матеріальним. Привид лишав по собі запах одеколону, і безліч інших запахів. Легко можна було уявити, що це просто друг-однокурсник, котрого хазяйка квартири підселила в мою кімнату, чи я сам прийняв – щоб менше платити їй самому. Ну, який він фантом – з цією гопівською короткою стрижкою, лупою, кирпатим носом, потрісканими губами, рідкими лопатистими зубами, манерою постійно спльовувати й огидно сопіти?

 

Але я знав, що інші його не бачать.

 

- Від мене пішла дівчина. А я не міг жити далі без неї. Це і є справжній мотив.

Стефко голосно, навмисне голосно, в’їдливо регоче. Напівобернувшись, я невміло й незручно – не мав бо великої практики кулачного бою – зацідив йому кулаком у мармизу. Одразу ж відчуваю, як хряснув мій власний ніс, налившись черінню і червінню, і на губи й підборіддя цівкою заюшила руда. Ти, – хапаю його за бари.

- Що? Що ти мені зробиш?! Давай!!! – ми кидаємося одне на одного, однаково розлючені й незграбні. Падаємо в сніг, намагаючись на льоту врізати одне одному важкими зимовими черевиками. Уб’ю, сука! - випльовую разом з кров’ю, котра й далі тече мені в горлянку, просто в його пику. Намагаюся вхопити Стефка руками за шию, але заважає його шалик. Моя п’ятірня ковзає по стриженій макітрі; б’ю ворога головою, цілячись у брову. Не влучив. Наші лоби стукаються, мов більярдні кулі.

Я таки дістав Стефка – різонув коротким бічним у вухо. Він обм’як. Підводжуся, хоч у самого в голові джмелі. Нахиляюсь і піднімаю з мокрого губкуватого снігу в‘язану синю шапку. Made in Korea. Натягую на голову.

 

Я намагався поговорити ще раз. Все пояснити. Благати і молити навколішках. Лише побачити її і почути її голос, а далі буде видно. Вона і далі ж була поруч вранці, щойно я розплющував очі. Я і після розриву постійно згадував про неї; лише тепер ці думки завдавали пекельних мук. Я вистежував її у коридорах універу, чекаючи закінчення пари. Ведена якимсь невідомим інстинктом, тваринною хитрістю, інтуїтивним відчуттям мене, вона щоразу вислизала. Я шкрібся у двері її гуртожитської кімнати, мов пес, котрого вигнав з домівки господар. Марно. Її там уже не було. Вона переїхала звідти. До того, з ким одружилася згодом.

Так я згубив своє кохання.

 

Здається, без неї я збожеволів. А поява Стефка – підтвердження цього.

- Я просто частина тебе. В дитинстві ти брехав батькам, що це я з’їв поцуплені тобою цукерки та розбив кришталеву вазу у вітальні. Мене можна було б назвати й… Мефістофелем, містером Гайдом, Тайлером Дерденом. Кокні Шутером. – Нахаба, він зчитує перелік з одного з моїх власних відображень – відбитку прочитаних книжок. – Я роблю за таких, як ти, слабаків усю брудну роботу. Я – темна частина тебе. Хоч, знаєш, - безброве і безвійне плескате обличчя альбіноса кривиться, - я не бачу твоєї іншої частини. Чомусь ніхто з німбом і крильцями не стоїть праворуч тебе.

 

Мій батько завжди любив зброю. Він – колишній військовий, а тепер – завзятий мисливець. У батька вдома – в тому домі, звідки я забрався рік тому, траснувши дверима, мов Троцький – є чотири мисливських рушниці.

 

- Що ж, принаймні, я тепер знаю, як виглядає оця ваша вічність. І нічого особливого. Ще один рівень комп’ютерної… стрілялки. – Я рішучо підводжу голову і дивлюся вперед, на сніг перед собою. Куди раніше намагався не дивитись.

- Ні фіга ти не знаєш. – Стефко пробував підвестись, мов боксер на рингу. Йому було боляче й важко говорити розбитим ротом. Все ж таки щось у його голосі змусило мене насторожитись.

 

Коли нас ображають, ми мстимося. Якийсь покидьок, звісно, міг би всадити в людину ножа. Плеснути кислотою в лице. Вистрілити. Та якщо ти звичайна, законослухняна людина, вихована доброчесними батьками в дисципліні і традиціях суворої моралі, ТИ знаєш, що добре, а що зле. Всередині тебе безліч моральних гальм. Відображень, що скажуть тобі з глибин дзеркала: «НЕ МОЖНА!» Внутрішній закон. Більш того, злочинна думка навіть на матеріалізується на свідомому рівні – її туди не пропустять. Ти розумієш (о, безперечно!), що кожна людина має право на життя. Свободу вибору. Що на милування нема силування. Та твоя душа не може пережити цього.

І тоді приходить такий собі містер Стеф-файд. І робить за тебе брудну роботу. Чи хоче зробити. Поки ти спиш (коли нарешті вже впадеш з утоми і вимкнешся) ти/він встане і поїде до батьківського дому. В гості. По зброю.

Але ж ти не вбивця. І не хочеш, щоб люди дізналися про твоє божевілля. Тому єдиний вихід у тебе, єдиний спосіб завадити – випередити його.

 

Кажуть, лежачого не б’ють. Та я рвучко підійшов до Стефка, котрий ще не підвівся, і врізав йому носаком черевика. Збив на землю. І добивав ногами. Це був справжній садизм. Я точно зламав йому кілька ребер. Руку. І перемолов лице на фарш. Тепер диявол носитиме не “Prada”, а гіпс. Хочеться вірити.

- Ти нічого не знаєш… – Дивно, він міг говорити.

- Я нікого не вбивав, я знаю! Бо вирішив, що не зроблю цього, нізащо! І тобі не дам зробити.

- Нікого… іншого.

 

При використанні вогнепальної зброї з метою самогубства, якщо постріл виконується з близької відстані в рот, око, скроню чи лоба, в залежності від виду зброї, калібру, розміру і форми кулі, відбувається часткове або повне руйнування голови. Розмір вихідного отвору при таких пострілах виявляється значно більшим, ніж розмір вхідного отвору кулі. Так, наприклад, при пострілі в скроню розміри вихідного отвору можуть досягати десяти сантиметрів. Через цей отвір вслід за кулею величезним фонтаном вилітають бризки крові, мозку, кісткові уламки і т. ін. Якщо людина сидить біля стіни і стріляє собі в рота, розмір кривавої плями на стіні за нею може досягати в діаметрі півтора метрів. Ще більшу деструкцію голови викликають самогубства з використанням рушниць і гвинтівок. Після такого пострілу звичайно відбувається повне руйнування м’ яких і твердих тканин голови до повного її відриву.

Ось чому я намагався не дивитися на власне тіло, що лежало тут же, на снігу. Нічого цікавого.

 

Я таки приїхав до батька. І потайки викрав обріз. Котрий ніс по вулиці, одягши занадто теплу, простору «аляску». І 14 лютого, зранку, о 6.00. стояв біля костьолу Бернардинів. І саме від звуку пострілу спурхнули в небо сполохані голуби.

Чому я вибрав для смерті саме це місце – досі не розумію. Можна було б сказати, що саме тут ми вперше зустрілися з нею. Це було б з біса романтично.

 

Ти нічого не знаєш про життя після… Смерті, - булькотів-хрипів Стефко, - Ніхто не знає. Те, що ти бачиш зараз – останнє з відображень у твоєму дзеркалі. Ти ж не бачив справжнього життя. І не можеш бачити саму смерть. Чи ти думав… Придурку… Що вічно блукатимеш, мов привид, невидимий, вулицями, куритимеш фантомні сигарети і цмулитимеш фантомне пиво? Зараз… Вмирає твій мозок. Останні події – його марення. Хтось бачить при цьому тунелі, світло, іншу фігню, а ти – ось це. Це просто агонія. А біологічна смерть… Про неї ніхто не знає нічого… ТЕБЕ НЕ БУДЕ. Небуття, розумієш, повна порожнеча… Все… Що, страшно?!!

 

Боже, якщо ти мене чуєш. Я в цьому бачив свій вихід. Мені шкода, що так сталося. Вибач.

 

Наша викладачка етики й естетики/релігієзнавства все-таки вигідно виділялася з маси вчительок: замордованих життям і роботою фемін постбальзаківського віку та висохлих од літ пенсіонерок, котрих щодня жалили і переслідували, мов ґедзі афінян, винахідливі на капості й знущання учні. Освіта призначена для того, щоб формувати, а не лише інформувати.

І коли ти спитав її, як церква ставиться до самогубців… Вона, як завжди, й відповіла, і ні: «Людина дивиться на лице, а Бог бачить серце. Лише Бог може знати, що спонукало людину до такого вчинку. Ми не можемо осуджувати її, бо не знаємо, чому вона це зробила, що такого сталося в її житті. Якщо людина, наприклад, стрибнула з мосту, то, можливо, не встигнувши ще впасти додолу, вона покаялася перед Богом і попросила вибачення за свої гріхи. І Він їй простив. От і все».

читати