Re: цензії

«На околицях приСутності» Богдани Пінчевської немає «нічого такого». Нічого такого як: епатаж, швидкий секс, кайдани надуманого сюжету. Відсутність цього і присутність іншого дали відчутний результат: кілька прочитаних речень... покидаєш реальність і заглиблюєшся у вже інший вимір.

Як вдалося письменниці вкласти магніт між палітурки книжки? Гадаю, це сталося через її відьмацькі здібності та завдяки використанню одного із ефективних інструменів для написання твору... мітлі з довгим осердям. Однак, перед тим, як на ній політати, Богдана Пінчевська повідмітала легкі шляхи до читача. Саме про це міркує героїня мізками свого автора: «Не люблю епатажних текстів; звичайно їх створюють люди, нездатні на щирість. Епатаж, маніфести, як спосіб надолужити таку нездатність - нормальна ознака становлення письменника, але у виконанні сталих літературних величин це дратує або викликає співчуття, як усе потворне і хворобливе» .

Поклавши руку на вже прочитану книжку, можу сказати: вона про зустріч віч-на-віч із болем, який більшість з нас кладе у найдальшу шухлядку підсвідомості, гадаючи, що на тій віддалі воно не турбуватиме. Наважитися дістати з шухляди біль, щоб роздивитися, вивчити його на письмовому столі... Цей зухвалий крок приніс страждання, розчарування, прийняття і... написану повість.

«На околицях приСутності» межа між текстотворцем і його героїнею досить розмита, очевидне спільне: Марта Пйонтек пише книжку і Богдана Пінчевська пише те ж саме. І мордують обидвох таємниці літературної творчості: « [ ... ] вивертатись нутрощами назовні - не значить робити мистецтво, - хоча, звісно, і це можна робити мистецьки. Зрештою, кожен автор змушений вивертатись перед публікою, стояти голим у центрі натовпу, прокидатись беззахисним, розкритим на ліжку, оточеному озброєним конвоєм... »

Автор зі своєю героїнею балансує на межі відвертості та ігнорування реальністю, намагаючись уникнути нещирості чи кинутися у протилежний бік і перетворитися на « професійну плакальницю». Сама Богдана Пінчевська (ні, то не вона, а її героїня Марта Пйонтек) зізнається у цьому перекладачеві, що відтворив написану нею повість з польської на українську.

Перекладач: Чи багато у цій повісті твого особистого досвіду?

М.: Його там взагалі немає. Або, навпаки, весь мій життєвий досвід законсервований у цьому тексті, включно з маніфестами, коментарями, вступами та післямовами. (Всміхаючись) важко сказати напевне.

Не розбиватиму на друзки текст, щоб осягнути його, бо від того в ньому Щось помре, я заплутаюся, а коли оприлюдню свої натужні міркування, введу в оману ще й інших. Вважаю, щоб сказати, що квітка гарна, не обов’язково вимикати її з корінням і обривати пелюстки... Існує, мусить існувати, якийсь інший спосіб, щоб повідомити про це.З моїм критичним методом не погодиться професійний літературний критик, але зі мною вже погодилася Богдана Пінчевська чи то Марта Пйонтек: «[ ... ] ти чиниш зло, намагаючись проаналізувати, розвінчати, розібрати на деталі речі і явища високі і неподільні, - як-ось, наприклад, кохання чи дружбу, чи природу тепла стосунків.

Незалежно від того, прагнеш ти цього чи ні, спроба деконструкції почуття приводить тебе до цілком позитивістських, але, на жаль, неживих висновків, у яких немає іскри тепла; в яких узагалі немає найголовнішого - взагалі життя.»

У структурі книжки - несподіванка. Через різні прийоми письма і способи його переказу, спочатку видається, що сама річ - то розсипане намисто малої прози. До середини твір, наче клубок ниток, який постійно хтось намотує, набуває об’єму, цілісності, то «На околицях приСутності» порядкують символи: з розділу в розділ перебігає Мамардашвілі зі своєю «Естетикою», рівномірною цівкою тече текстом міцна кава, з перших на останні сторінки перескакує чорний кіт, і остаточно зв’язує намисто твору - тоненька цупка ниточка кохання...

У Марти Пйонтек окрім залежності від текстів є ще одна, яка і займає усю повість, а в Богдани Пінчевської і цілу книжку. Це - взаємне, із перешкодами, кохання до чоловіка. Марта намагається позбутися того почуття, вилікуватися, звільнитися. Дівчина з головою пірнає у роботу - не допомагає, тоді вона розкаладає природу почуття на полички, але вбити його не може. Спроба позбутися кохання вмиканням інтелектуальних центрів, не минулася безболісно, «адже немає нічого складнішого, ніж теоретизувати почуття. Як і немає нічого небезпечнішого, ніж спроби роздивитися природу кохання за допомогою будь-якої оптики: в останню хвилю об ’ єкт пильної уваги зникає, залишаючи тебе на самоті з поламаною оптикою, розбитими дзеркалами і холодною пустелею, всипаною тріснутими об ’ єктивами марки «Цайс».

Марта створила навігатор з цитат, в яких письменники описали роздуми про кохання... Гоїла вона рани уривками з творів Д.Барнса, Р.Н. Гюнтекін, Лідії Гінзбург, Х.Кортасара, Рабі Нахмана із Браслава, П.Загребельного, М.Мамардашвілі, Агустина Блаженного, Валеріо Альбісетті, Хосе Ортега-і-Гассета, В.Шекспіра.

Наприкінці повісті Марта виводить власну цитату: «справжнє кохання ходить тихо, і хода його нечутна; у кохання більше спільного з ніжністю, ніж із почуттям власності чи жагою володіння. Воно - тихе речення, йому чужі манфіести і судомні драйви пристрастей чи інтенсивних бажань.»

Цитатник не вилікував Марту, бо навігація у океані кохання, то лише вибір оптимального варіанта руху, що не звільняє від самого океану.

Від редакції: Цей матеріал надійшов на конкурс літературних критиків.

Коментарі

05 березня 2009, 17:14|Malanka:: книжка одна з найулюбленіших. Хочеться прочитати ще щось цього автора.
05 березня 2009, 11:22|Надя:: Рецензія настільки захоплива, шо хочеться ВЖЕ ЧИТАТИ...=)))