У шостому, найновішому і поки що останньому романі про бреславського борця зі збоченцями, поліцейський комісар, тепер уже – працівник абверу Ебергард Мокк шукає маніяка, котрий полює на цнотливих жінок, ґвалтує та відгризає ще в живих половину обличчя. Його прозвали Мінотавром, і сліди ведуть до Львова. Проте тут треба зупинитися: саме спосіб убивства і персона збоченця тут наглядно демонструє: за десять років, від першого до останнього поки що роману, Марек Краєвський як автор «чорних» романів позитивно змінився.

Вихід «Кінця світу в Бреслау» (2003) у 2007 році в українському перекладі, будемо відверті, був не надто помітним. А книжка загубилася не лише серед інших книжок видавництва «Факт», а й взагалі – серед іншої перекладної літератури. Нині ж, коли минулої осені в Україні вийшли відразу дебютний роман Краєвського «Смерть у Бреслау» (1999) та найновіший – «Голова Мінотавра» (2009), шанувальники та гурмани справжнього європейського нуару мають змогу порівняти ці тексти в своєрідному стрибку. Тобто, перестрибнувши в читанні прірву між початком, коли письменник лише намацував шлях, не будучи певним, куди ж, власне, рухається і чи треба рухатися саме туди, в ніч та морок, та проміжним фінішем, коли автор уже розуміє: обрано вірний шлях. Отже, можна перестати експериментувати і лякати читача більш реальними історіями.

Як на мій суб’єктивний погляд, «Смерть у Бреслау» - таки експеримент. Події в ньому відбуваються здебільшого тому, що так хоче сам автор, а не через те, що подібного злочину та подібної кари вимагає логіка оповіді та логіка реального життя. Насамперед – картина вбивства в цьому романі: розпанахане молоде жіноче тіло з напханими в рану скорпіонами. Красиво, запам’ятовується – але, прошу панство, не має аналогів у реальному житті. Тоді як «чорний» роман, особливо – європейський, славний оспівуванням жахів нашого повсякдення, збоченців наших міст, котрі ховаються в наших скверах, під’їздах, проникають у квартири, живуть поруч із нами, сидять за столиком навпроти. І «всього-на-всього» погризене обличчя цнотливиці – не авторська вигадка, навіть не ретро-хроніка, а сучасні телевізійні та газетні повсякденні новини.

Тому, коли Мокк і його львівський колега і приятель, лисий поліцейський Попельський починають рутинний пошук маніяка, методично просіюючи крізь поліційне сито дитячі будинки, богемні кола, єврейські громади, борделі тощо, по ходу викриваючи ще купу збоченців, у це розслідування мимоволі втягується і сам читач. Бо одне діло – мертві скорпіони, таємні послання, уривки рукописів та апеляція до різних легенд, до чого мій сусіда-маніяк ніколи не вдасться, і зовсім інше – банальне постачання жертв психопату без амбіцій, яким займається психопат із амбіціями. Все це ми бачимо довкола себе. Спростивши передумови злочину, Марек Краєвський тим самим позбавив детективну історію елементів відвертої вигадки та театралізації – того, за що детективи не люблять сноби, лементуючи: «Так не буває!» Те, про що пише автор у «Голові Мінотавра», справді буває. Власне, це є…

Окрема удача – людська драма, яку переживає Попельський. Якщо у «Смерті в Бреслау» всі ці байстрюки, котрі вбивають або заради котрих убивають, трохи схожі на героїв Болівуду, то тут одруження доньки Попельського на психопаті з вищого світу – справжня грецька трагедія. Взагалі, вся лінія львівського поліцейського та його родини – те саме рідкісне «людське», відсутність якого коли даремно, а коли й справедливо закидають детективним та кримінальним романам.    

Ну, і головне: в Україні, на жаль, дуже мало справжніх шанувальників «чорної» літератури. Сумую з цього приводу щиро, бо саме цей жанр, або, швидше, піджанр художньої прози має всі перспективи для розвитку саме в нас, на нашому грунті, і буди затребуваним нашим розгубленим суспільством. Проте «Голова Мінотавра», за моїм спостереженням, являє собою виняток. І не тому, що українські філологи раптом полюбили читати про відкушені щоки та жінок, зґвалтованих тростинами. Просто дія роману польського письменника відбувається у Львові. Нехай це кінець 1930-х років, нехай Львів у ті часи ще територіально польський – але ж це Львів, тобто, Україна. А значить – історія, придумана Мареком Краєвським, близька нам, і не лише – львів’янам, як ніколи.

Мені пояснили: «Голову Мінотавра» у нас читають, підсвідомо керуючись принципом «свій до свого по своє». Вкотре хочеться, аби «свого», тобто, «нашого про нас», було б трошки більше… Але тепер на моїй книжковій полиці поруч стоять два сучасні романи про львівських маніяків: «Кривава осінь у місті Лева» Наталі та Олександра Шевченків і згаданий вже твір Марека Краєвського…  

Оцінка тексту не дається в силу того, що автор не зможе її прочитати.

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику