Літературний стаж його – понад півстоліття. Останні тридцять років писав для дітей та юнацтва. Видавався у Москві, Києві, Одесі. В. Рутківський є лауреатом премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, премії Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого. Його романи та повісті неодноразово перемагали в найпопулярніших книжкових рейтингах.

– Про що, пане Володимире, можуть поговорити нині такі «парубки», як ми з тобою? Про здоров’я? Згоден, краще цю тему не зачіпати. Від чого нині відтане твоя душа, а від чого вона посмутніє?
– Маю радість від запрошень на виступи до шкіл. Від спілкування з дітьми. Потім приходять листи, і пишуть, приміром, таке: «Крім цієї вашої книжки (“Бухтик із тихого затону”), жодної іншої я не читатиму…». Або юна одеситка надсилає присвяченого мені вірша з таким закінченням:
Писателей в мире таких не бывает,
А если бывает – так только один.

Проте є й інші «приємності». Живе, наприклад, навпроти мого будинку дванадцятирічний хлопчина. Якось я виступав у його класі. То тепер варто вийти на вулицю, як він одразу ж здіймає крик: «Здрастуйте, письменнику!»  Люди озираються на мене, мов на нові ворота.. Намагаюся якомога швидше махнути йому рукою і кудись щезнути. Але це не так легко. Школяр біжить позаду й надривається: «А що ви написали сьогодні? А про кого?» Хоч під асфальт провалюйся.

Проте коли серйозно, то я до цього часу не можу збагнути, чому ті люди, які двадцять років тому змітали з книжкових прилавків стотисячний наклад, сьогодні місяцями розкуповують нещасні п’ять тисяч. Що з ними сталося?

– Ну до цього літератори наші мали б уже звикнути. Відсутність нормального книгорозповсюдження вже не сприймається як національна катастрофа.
– І погано, якщо звикнемо до цього… Я тут, до речі, вужчу проблему маю на увазі: ставлення саме до дитячих книжок – нашого неукраїнського парламенту, уряду, залежних від них ЗМІ. Столичні бібліотекарки якось переказували мені, що один із керівників урядового гуманітарного блоку роздратовано кинув їм: «Та відчепіться від мене з ВАШОЮ дитячою літературою!». Дивина, але подібне стає вже справді чимось буденним. Найбільше ж обурює якесь зверхнє, а то й вороже ставлення до дитячої літератури з боку тих, хто безпосередньо впливає на цей процес. Як тобі подобається ліквідація в Національній письменницькій спілці комісії з питань дитячої літератури? Чи те, що Комітет із Шевченківської премії викинув номінацію «література для дітей та юнацтва». Ми, дитячі письменники, кричимо про це на всіх літературних перехрестях – проте ніхто до нас не прислуховується. Наші зверхники вперто вважають твори для дітей літературою третього сорту. Хоча є й винятки. Маю на увазі інтернет-видання «ЛітАкцент».

Фактом свого присудження першого місця книзі «Джури-характерники» «ЛітАкцент» уперше за багато років після мудрого Загребельного нагадав, що є література для дітей та юнацтва. Проте чи вистачить такого копняка для того, аби наші літературні очільники врешті-решт збагнули, що від їхнього ігнорування дитячої літератури страждає не лише вона, а й література взагалі? Бо коли людину не привчили читати з дитинства, то дорослою вона не читатиме й поготів.

– А від самих дитячих письменників нічого не залежить?
– У нашого затюканого всіма творця просто ментальність якась не така випрацювалась. Він махнув рукою на творчі пошуки, на поетики і нові теми. І через цю світоглядну обмеженість авторів дитяча література переповнена тепер Шариками, Мурчиками та іншою домашньою живністю. Звичайно, і вони потрібні, але ж не скрізь і не завжди… І все ж тішить, що попри таке ставлення до дитячої літератури, вона за останні роки якимось незбагненним чином все ж стала на ноги.

Зірка Мензатюк, Галина Малик, Марина Павленко, Леся Воронина, Олександр Гаврош, Олександр Дерманський – такі постаті не загубляться в будь-якій іншій національній літературі. А ще не сказали свого слова Всеволод Нестайко, Анатолій Качан і аз грішний. А ще все впевненіше заявляють про себе Наталка Марченко, Галина Ткачук, Катерина Штанко. Нам би лише перестати орієнтуватися один на одного, а взяти напрямок на глобальніші цінності. Нам би твердо пам’ятати, що є в світі «Вінні-Пух», «Карлсон», «Чебурашка», «Володар перстенів», «Том Сойєр», «Гаррі Поттер»…

– Вважаєш «Гаррі Поттера» вершиною світового письменництва?
– Принаймні перед тим, як критикувати цю епопею, треба щось створити на її рівні. А позаяк це найчитабельніший твір сучасності, то краще дійти до таємниць тої популярності, і вже тоді на основі запозиченого досвіду спробувати створити щось своє, альтернативне, коли вже на те пішло. «Гаррі Поттер», між іншим, з’явився не на рівному місці. До того в англійській літературі були і лицарі короля Артура, і Аліса, і Хроніки Нарнії, і Вінні-Пух, і Володар перстенів…

Узагалі я вважаю що англійська література, на відміну від нашої, стала великою у значній мірі тому, що наріжним каменем у ній була саме дитяча література. Те ж саме можна сказати і про американську літературу, і навіть про російську. У наших літературних чиновників руки стирчать кудись не туди. А звідсіля й результати.

– Відчувається, маєш на дорослу літературу якийсь зуб. Чи не тому й почав писати для дітей?
– Не на літературу, може – трохи на нашого дорослого читача. Він убив собі в голову, що знає геть усе і вчитися чи міняти свої погляди не збирається. Тож і маємо те, що заслужили. Інша справа – юний громадянин, який, на щастя, вже не застав ні червоних, ні білих. Тож треба делікатно і ненав’язливо підводити його до розуміння основ українського патріотизму, потрібно прищеплювати йому вселюдські естетичні цінності. І цю місію має виконувати саме українська
література для дітей.

– Відомо, що свій шлях у дитячій літературі, пане Володимире, ти починав з Москви. Люди старшого віку мабуть, ще й досі пам’ятають заставку популярної у 80-ті роки всесоюзної телепередачі „Лица друзей». У її центрі красувалася обкладинка з дівчинкою в українському віночку, головною героїнею твоєї повісті «Аннушка». Друга оповідь російською, «Бухтик из тихой заводи», була визнана однією з кращих казкових повістей колишнього Союзу. Чому не спробував видавати їх спершу українською мовою?
– Ще й як пробував! Але при моїй тодішній репутації то було все одно, що пробивати лобом кам’яну стіну. На мене тоді сипалося всіляке: то в закритому листі ЦК КПУ я був кваліфікований як ідейно незрілий поет, то один із моїх колег-письменників відправив доноси до КДБ та обкому партії про те, що «на одесском областном радио засела группа украинских буржуазных националистов во главе с Владимиром Руткивским». І таке даремно не миналося. Вигадувалися всілякі причини, щоб мене не видавати. Зокрема, щодо «Бухтика з тихого затону», то мені передавали, що під час її обговорення один з «ідейних» редакторів категорично наголосив: «У той час, коли весь український народ бореться з релігією, Рутківський підсовує нам всіляку чортівщину». Мені повернули рукопис, навіть не пояснивши, в чому його вади. Те ж саме було і з «Ганнусею». Тому я самотужки переклав їх російською і надіслав до «Детской литературы». Гадав, може хоч там  пояснять, у чому їх слабина. А там, нічого не пояснюючи, взяли та й видали їх.
Треба сказати, що московські редактори в ті часи були на голову вищі від українських. Саме зі спілкування з ними я виніс кілька постулатів, яким користуюся й донині.

–  І що ж то за постулати?
– Перший з них: завжди відкидай думку, яка першою запала в голову. Вона зазвичай приходить до доброї половини людства. Приглядайся до другої думки, а ще краще – до третьої. Другий: перед тим, як сісти за стіл, треба усвідомити, задля чого пишеться твір. Наприклад, коли я брався до «Джурів козака Швайки», то мав намір не просто розповісти про якийсь епізод із життя козаччини, а саме про тих наших людей, хто започаткував таке унікальне явище, як українське козацтво. Третій принцип – принцип триєдності твору: глибина задуму (бажано подвійне чи потрійне дно, аби було не нудно читати його вдруге) плюс легкість і простота викладу (для мене це та прозорість, яка лише підкреслює глибину. Якомога менше зворотів, діє- і просто прикметників, складних речень, побільше дієслів). Плюс вигадка, гра. Дитина не повинна спотикатися об усіляке стильове «каміння». Стиль для мене – як футбольний суддя. Чим його менше чути на полі – тим краще для самої гри. Проте це не означає, що він не має впливати на її хід. Навпаки – він повинен володіти такою майстерністю і авторитетом, щоб одним поглядом, жестом, а то й порухом брів вгамувати пристрасті, підбадьорити нещасного, поставити на ноги симулянта…

Проте глядач не повинен про це навіть здогадуватися, бо він прийшов подивитися на улюблену гру, а не рахувати кількість суддівських свистків. Звісно, на такому баченні стилю не наполягаю. Знаю, що для декого він асоціюється з вишуканою акробатичною вправою, з мордобоєм на рингу… Скільки людей – стільки й стилів. А взагалі, коли я сідаю за стіл, то вже трохи закоханий у своїх героїв і знаю, з чого починати та чим закінчувати. Щоправда, для цього не тиждень і навіть не місяць доводиться вслуховуватися у всіляке шумовиння у звивинах мозку. Поступово вимальовуються персонажі повісті, набирають виразних індивідуальних рис. Я їх не підганяю, а лише обрамлюю для них сюжетно-часові рамці, тоді ставлю перед ними якусь «безвихідну» ситуацію і спостерігаю, як вони викручуються з неї. Коли бачу, що в них це виходить, приступаю до, так би мовити, написання «сценарію». Це для того, щоб не так шкодувати за втраченим часом, коли написане починає не подобатися. Бо легше змиритися з втратою ілюзій на сороковій сторінці, ніж на трьохсотій… Тоді починаю нарощувати на «сценарій» «м’язи». Зазвичай твір виростає вп’ятеро чи й більше разів. А це спонукає до скорочення. І тоді, коли вже скорочувати нема чого, я відкладаю написане до шухляди на якийсь місяць, потім виймаю і скептично розглядаю: мовляв, що то за графоманія якась валяється? І беруся за правки.

О, трохи не забув: коли я всідаюся за стіл, то я пишу не для читача, а для себе. Про читача згадую лише тоді, коли написане мене більш-менш задовольняє.

– Що ще витягнеш на оглядини зі своєї робітні чи «секретів»?
–  Радий з того, що ніколи не робив любов до України своїм хлібом. Я намагаюся писати так, щоб її полюбив мій читач… Маю ще трохи прийомів, але, гадаю, що в такому стислому літературному жанрі, як інтерв’ю, про них мовити зайве.

– Є, на мій погляд ще одна важлива ознака твого методу: інтонація сили, впевненості. Твої герої, справді, часто потрапляють у скрутні ситуації, але завжди виходять з них молодцями.
— Зізнаюся, що мені ненависні ті плачі, котрі деякі лжепатріоти розводять навколо України. Мовляв, Господи, як же нас принижували, нищили! Це вже доходить до якогось мазохізму. Цього я ніколи не зможу сприйняти. Сказали, зафіксували – запам’ятали! – і досить. Як дитячий письменник я знаю, що дітям притаманний не лише позитивний ідеал, а й потяг до наслідування героїв. І яке ж тут наслідування, коли наші політики та письменники тільки те й роблять, що рюмсають та голосять? Чому вони не ставлять за приклад Байду Вишневецького, чому з битви під Берестечком роблять трагедію, коли це – найяскравіший прояв нескореності козацького духу? От би знайшовся якийсь письменник, коли б написав про це в стилі оптимістичної трагедії!

– Ото й спробуй…
– Е-е, не все одразу. Та й вік уже не той. Хоча, якби я був молодший років на двадцять, то обов’язково взявся б за тему Берестечка. І не тільки за неї. Усі чули про Грюнвальдську битву, а ніхто не береться написати про неї художнє дослідження. А її, між іншим, очолював литовський (проукраїнський) князь Вітовт зі своїми українськими ж полками. А чому ніхто не напише про те, що хан Тохтамиш, котрий зруйнував Москву після Куликовської битви, прийшов під руку того ж Вітовта? Або взяти битву на Синіх Водах. Про неї наш «електорат» практично нічого не знає. А це ж державотворча подія! Тільки чомусь ми до неї байдужі. Нагадаю, що битва на Синіх Водах відбулася – тепер ця річка називається Синюхою біля Новоархангельська — за 18 літ до Куликовської битви. Я, спираючись на скупі першоджерела, написав про це товстелезний роман «Сині Води», який кілька років тому, хоч і в скороченому вигляді, вийшов у видавництві «Зелений пес». За моїм переконанням, саме наші пращури-українці, а не Дмитрій Донськой (от же ж вигадок про нього накопичили російські історики-«фантасти»!), першими завдали фатального удару Золотій Орді. Мало того , якби не було битви на Синіх Водах, не було б і Куликовської битви. Хоча б тому, що з п’яти «куликовських» полків три билося перед тим на Синіх Водах. І взагалі, я переконаний, що наша історія нічим не поступається англійській чи французькій, не кажучи вже про російську чи американську.

– Важко не погодитися… Чи не повернутися нам ще трохи «до витоків». Писав вірші – перейшов до прози, чому?
– По-справжньому я почав віршувати років із п’ятдесят тому. Що ж до першої публікації, то це була шахова композиція, яку надрукував московський журнал «Затейник» десь у 1952-му. Я навіть подяку отримав за неї від гросмейстера Болеславського… Перше опубліковане римування в мене виникло несподівано. 2 січня 1959 року радянська ракета полетіла до Венери. Тут же в аудиторії пишу довжелезного вірша і передаю його товаришеві. Він показує великого пальця. Після занять біжимо в редакцію обласної газети «Чорноморська комуна». Якийсь чоловік в окулярах бере мого вірша, читає, тоді схвально киває головою: «Те що треба. Саме на злобу дня».

Вірш побачив світ у наступному числі газети. А ще через якийсь час отримую неймовірну, як на студента, суму – більшу, ніж стипендія! На жаль чи на щастя, то був перший і останній мій тодішній успіх, бо скільки я не писав після цього, куди не розсилав – вірші мої не друкували. Але якийсь літературний мікроб уже поселився в мені і противитися йому не було змоги. Коли ніс рукопис до видавництва «Маяк», мало на що сподівався. А треба було. Тихо й непомітно працювали в ту важку для вкраїнського слова епоху люди, що допомагали українським початківцям. Мене в «Маяку» зустрів редактор і поет Володимир Петрович Гетьман. Рукопис покритикував, але в план поставив і змусив ще цілий рік писати для нього вірші. Зрештою, вийшли книжечка «Краплини сонця» (1966), що відкрила лік моїм виданням, збірки «Плоти» (1968), «Повітря на двох» (1973) і так далі… По-різному складається літературна доля. У моєму житті настав день, коли я купив пляшку вина, усілися ми з моєю поезією за стіл, заплакали і попрощалися. Хоча після цього я ще не раз повертався до віршування, але то вже скоріше було бавляння. Справжню радість авторства я отримав від дитячої літератури.

– Перші повісті були казками. Їх, а також видані в Одесі «Канікули у Воронівці», збірку казкових повістей «Гості на мітлі», яка так драматично проходила у «Веселці» (але ж таки побачила світ усупереч старанням видавничих ретроградів!), малі читачі зачитували до дірок. Можна було б зоставатися в добре апробованому амплуа казкаря, але ти повернув до історичної теми. Чому?
–  З внутрішнього почуття необхідності. Десь у 1986 році усім живим душам стало ясно, що Україна прямує до незалежності. Кожен письменник зобов’язаний був зробити для неї бодай щось корисне. Змагання за незалежність обов’язково мали вилитись у битву за правдиву історію. То що могло бути потрібнішим за розкриття сторінок цієї історії? Тому в мене з’явилася повість-легенда «Сторожова застава», у якій розповідається про українських богатирів Іллю Муровця, Олешка Поповича та їхніх друзів. Повторюю – про українських богатирів! Цю ідею я не з пальця висмоктав, а запозичив у російських дослідників… «Сторожову заставу» прихистило в себе одеське видавництво «Друк» (2001). Наступні історичні твори виходили у столичних видавництвах «Зелений пес» і «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

– Яке нині маєш найгарячіше бажання?
– Щоби Бог дав ще трохи часу для праці.

Розмовляв Микола Суховецький

Фото: dt.ua