Яких тільки зустрічей з читачами не було на творчому шляху письменниці Галини Пагутяк, а от зі своїми земляками “познайомитись” дотепер не виходило. Аж поки головний редактор видавництва “Дуліби” Марина Гримич не вирішила, що час провести презентацію книжок Галини в її рідному Урожі.

У цьому селі Галина виросла, тут жила майже до 35 років, аж поки не отримала квартиру у Львові. Її тут “тримають за свою”, часто бачать, коли вона приїжджає сюди на кілька днів і йде дорогою до лісу, вітаючись направо і наліво, але, мабуть, не усвідомлюють, що маленьке село Уріж стало помітним на літературній карті саме завдяки старанням Галини Пагутяк, її романам, повістям та оповіданням, як-от “Захід сонця в Урожі”, “Урізька готика”, “Двісті років тому в Урожі” та іншим.

Увесь день напередодні і до пізньої ночі наводили лад у старенькому урізькому клубі. Свіжопофарбована підлога так і не встигла висохнути як слід. 

Гості сиділи на почесному місці - “у президії”, і поки мені не надали слова, я дивилась, як односельці слухають Галину: і колишній однокласник, і бабусі, які пам’ятають Галю маленькою, і хлопчик-підліток, що сів поближче до сцени... Кому забракло місця – стояли. Я вийшла до мікрофона, відкрила “Захід сонця в Урожі” на одному з улюблених місць і почала читати: “Дні минають такі однакові, що втрачаєш їм лік…”.

Інформація про те, що в Урожі і справді був колись священик (люди згадали прізвище – Драгус), який вів записи про село та його жителів, стала для Галини Пагутяк «відкриттям дня». Адже вона нічого не знала про існування прототипа одного із своїх персонажів - отця Антонія, коли писала «Урізьку готику».

Мені цікаво було порівняти Уріж уявний (“бачила” його, читаючи книжки з урізького циклу) та Уріж реальний. “Це – гора Ласки”, - впевнено показала за вікно, коли ми лише в’їжджали у село, хоча ніколи дотепер тут не була. Бо саме так цю гору й уявляла. Після зустрічі у клубі та частування у хаті Галі (сусіди приготували для гостей урізькі страви – голубці з тертої картоплі, пісний борщ, пляцки) попросила її показати таємничі “лози”, куди без потреби не ходять, старий панський будинок, роздоріжжя, де можна зустріти “пана у чорному костюмі з блискучими ґудзиками”… 

Ми до вечора ходили та їздили Урожем. Від старого панського будинку вже майже нічого не залишилось, три грушки на роздоріжжі спиляли, але дотепер на цьому місці трапляються дивні випадки… Вкрита глибокими баюрами із зеленою водою дорога вивела нас на берег річки Бистриці, зарослої лозами так, що пройти навпростець можна, хіба прорубуючи собі дорогу за допомогою мачете. Але для чого? По той бік річки у заростях було чути чийсь сміх, комусь таки вдалося вийти майже до річки від сусідніх Винників… 

Під вечір, виїхавши додому, на Львів, розминулись на безлюдній дорозі з білою каретою, у яку були запряжені два коні – білий та сірий. Візник, побачивши, що ми вийшли з автівки і намагаємось його сфотографувати, навіть трошки пригальмував – нікого він не віз, карета була порожня – усміхнувся, і тільки ми його й бачили.


Фото автора та Оксани ПРОХОРЕЦЬ  

Галина Вдовиченко

с. Уріж, Дрогобицький р-н

На фото: На стіні у домі в Урожі побачила дитяче фото маленької Галі і згадала її слова: “Мої батьки мали три доньки. Я була наймолодшою, як у казці: дві сестри розумні, а третя – ...не така. Нікому особливо я не була потрібна, та ще й руда, чого не водилось у нашій родині. Руді люди завжди підсвідомо викликали неприязнь і підозру. І я це й досі відчуваю на собі…”.