ПРОВАЛ

 

Скільки лежить їх в сьому провалі!
Не полічити.
Поверх один одного, перекриваючи
один іншого,
скільки лежить їх тут!

Впавши, вони стали легкими.

Скільки найлегших лежить в сім провалі!
Не розглядіти.
Як подув, що літає над ними,
вони легкі.

Дивись, ми йдем ледве вище,
Їх не торкаючись стопами.

Дивись, ми співаєм ледь далі,
Ніж вони здатні почути.

Ми стомлюємось і знаходим
рятунок в нутрі дерев:

вони – наші рідні тверді.

Ми також вросли
в сей провал
всім корінням
по саме горло.

Ми також лежимо,
вкриті відчаєм,
як одні одним
по саме тім’я.

Ми, ніби ті, що лежать,
тягнемось навстріч подуву,

і випадаємо зі свого дупла.

 

ВЕЖА

 

Гляди, опускається булава, падає молот.
Валиться вежа.
Змішуються слова.

Чи ти чув
тріск всередині каменя
за мить до того,
як він буде розколотий,

чи ти бачив
як будівля буравить подих
прямостоянням
за мить до краху?

Промінь стоїть у вулиці, собою повен.

Ось – камінний гігант,
роз’їдений ізсередини,
приречений впасти.

Ось – червоне каміння неправди,
тріщинами вкривається.
Всяку несправжність
пронизує промінь.

Ось, все, що тобі не належить –
це вежа.

Промінь пронизує всякий її атом.

Стрибок в промінь,
сяючий путь
по його прозорому тілу,
власна прозорість.

Стрибок, за спиною
летять камені-бомби, здіймається,
обертаючись, велика курява,
валиться вежа,

несправжність стикається
з неминучістю.

 

 

КІМНАТА

 

***

Ось ключ. Його поворот,

як тіло,

знайомий.

 

Дзвін, клац.

Скрип.

 

Ось діл. Його дерев’яне дно,

як шкіра,

рідне.

 

Шелест, стук.

Скрип.

 

Ось кімната. Її пустоту,

як внутрішність,

знаємо ми.

 

Як дихати без повітря,

як дивитися в темноті й бачити,

як чути невідомих тварюк

 

знаємо ми.

 

Як шукати неіснуюче вікно,

лобом притулятися до стіни,

поглиблювати морщини –

 

знаємо ми.

 

***

Я відкрив двері, тиньк обсипався на моє лице.

Я побачив, як пустота повниться новим повітрям.

 

Я тримав у руках тремтячих бджіл,

й жодна з них не жалила мої долоні.

 

Вони гуділи, були волохато-м’якими,

я приніс їх здалеку,

я впустив їх сюди.

 

Я побачив, як вони обліпили нутрощі стін

килимом, що гудів,

як вони кликали мене за собою:

 

ввійди, ввійди,

ми зробимо тобі тепло,

ми зробим тобі приємно.

 

Живи в нас,

живи,

дивися,

 

як ми смугасто-щільно змикаємось над тобою,

як ми звужуємось, вкриваємо, зливаємося з тобою.

 

Лобом притулившись до м’яко-живої стіни,

розкривати назустріч їм кожну впадинку тіла,

котрій вони підходять, як ключ до замка.

 

Дзвін, клац.

Скрип.

 

Шелест, стук.

Скрип.

 

Вони знають, як це.

 

***

Вийміть звідси мене, ви: шуме вулиці, суєто офісів,

зблиски висоток, геометріє урбанізму.

 

Я один,

я переповнююсь,

я витікаю із себе.

 

Час влучає в мене точною стрілою.

Я прибитий до стіни нею,

я обертаюсь на ній,

ніби колесо.

 

Небо цілиться в мене блакитним променем.

 

Я бачу промінь у темноті,

я дихаю, обертаючись,

я чую.

 

Промінь й стріла, що вміщувала усе,

вони знають.

 

М’які бджоли живі,

вони знають.

 

Ми знаємо, як це.

 

Дзвін, клац.

Скрип.

 

Шелест, стук.

Скрип.

 

Слово,

слово, слово.

 

 

СІРНИКИ

 

В глибоке глузування дай не впасти нам,

не провалитися в сирість.

 

Згори нам махають, прикликаючи.

 

Дай витримати нам поклик.

Дай вибудуватись сірниками прямими.

Дай спалахнуть по команді.

 

Ви, що бачите, наступає наближення з темряви.

 

Великий вогонь! Ми

хочем

світіння

повсюдного.

 

Наша закинутість

у картон

нестерпна.

 

Голови наші

створені для черкання.

Вони зелені й червоні.

 

Ми думаємо про прикликаних,

тих, що взялись вогнем і шипінням,

що чорніють потроху,

стають схожі на кому,

осипаються,

кришаться,

вбирають небо і землю,

що так дивовижно продовжуються.

 

Нема нічого дивнішого й бажанішого

за само продовження речей

в іншому,

 

продовження самого себе,

снігу, що продовжується,

вогню й зору,

 

продовження приближення.

 

 

 

ПЛІД

 

За столами вечірніми жебраки глина суха їх шкіра

Місця всім нестає

Жебраки труться боками стукають як пусті дзбани

Плечі їх гострі пальці указки з криці.

 

Мені страшно, повсюдний мій, дай встати й піти.

 

Бік, торкаючись боку, тріщить

Тріщини в саму порожнечу йдуть

Тріщини – ниті часу

Ниті минулого ниті

 

Кінця їм не видно в майбутнім найглибшому

 

Мені здається ніби всередині клубок заплітається

Страшно мені дай же встати й піти

 

В мене таке є в нутрі

Коли його називають

Воно виходить як плід й дарує й дарує

 

Й дарує й дарує й дарує

Докіль називають

 

А після іде в можливість в самому мовчанні дише

Щоб вийти й відданим бути

 

Дай же мені віддати цей тихий чільний і мовчазний

Його дарував я й раніше

 

Тому що ось – недарувальники: жебраки пуста глина

Гострі плечі пальці указки з криці

Павутинням набиті тріскаються від удару

Вказівною сталлю

Безслідно

 

Мій повсюдний, дай же встати й піти.

 

Ось – плід мій, в мовчанні дише.

Назви ж його.

 

РУКА

 

В блакитнім цвітінні руку свою знаходжу.

Такою пропажею була!

Безрукий ходив і збентежений відсутністю я

Неповноцінністю п’ятипалою

Вбраний ніби вологим стидом.

 

Таким ось я був, й таким більше бути не хочу.

 

В цвітінні блакитному знайшов він руку свою.

Так йому неставало!

Без тіла лежала я в світлі квітковім

В окремість тюремну

Замкнена мов помер час

 

Такою я була й такою більше бути не хочу

 

Залишений циферблат,

Просочена земля,

Чорна, ніби небо, ніби земля,

Розвернись:

 

Зіниці обертання відбивають блакитне.

 

Значить, тривка течія,

Як десять пальців дворукого,

Відображення у зіниці,

Цвітіння блакитне.

 

Хай же, знайшовши руки свої,

 

Йдучи за течією,

Цілісні неймовірно,

Безстидні й вільні,

 

Хай же вони,

Хай же вони –

будуть.

РЮКЗАК

 

Чи це так, -

ти питала, - чи так це?

А я лиш повітря згущував німотою.

 

Я ні звуку не міг і ні жесту:

я глядів вгору,

витріщався на стелю, ніби на рифлене біле небо,

вивчав її візерунки,

завмерши над величезною ямою.

 

Я готувався зрушитись з місця,

й рюкзак за моєю спиною сяяв червоно,

ніби небачений мак.

 

Я готовий був провалитись чи полетіти

понад дном ями, неодмінно всміхаючись,

ніби безстрашний блазень,

хоч зі мною ні крил не було, ні парашуту.

 

Тільки рюкзак був зі мною – червоний, як мак,

тільки маківка – чорна, мов його серцевина.

 

І я стискав в кулаку його пряжку до білих пальців,

я повторював:

urbi, orbi,

urbi et orbi,

до міста й до світу

я йду,

 

нічого не боячись,

нічого не проголошуючи.

Переклав Тарас Федірко

читати