Кримінальне чтиво

Кримінальне чтиво в Україні. До річниці проекту

З лютого 2009 року на «Буквоїді» існує єдиний в Україні невеличкий ресурс, де робляться спроби дослідити та оглянути по можливості все, що за межами України хоч у бік Росії, хоч у бік Європи, хоч за океаном становить левову та найбільш прибуткову частину ринку художньої літератури, а в Україні практично не існує: жанрову літературу, популярну белетристику, чтиво.

У полі зору проекту – детективи, трилери, пригодницькі та історико-пригодницькі романи, кримінальні історії, бойовики, екшени, «нуари», а також – горори. До жанрової літератури належать ще мелодрама і фантастика, але ці твори, особливо – фантастика та фентезі, не просто «шоколадні», а й успішно експортуються. При цьому саме фантастики пишеться більше, ніж читається. Це, за моїми спостереженнями – не лише українська тенденція. Коло любителів фантастики порівняно з колом шанувальників детективу досить вузьке і нагадує часом тоталітарну секту чи конспірологічну групу. Але це тільки на користь фантастиці, передусім – в Україні: споживачів небагато, зате вони – стабільні та вдячні.  

Більше, ніж відcутність в Україні детектива та трилера на питомо українському матеріалі, здивувала ще більш повна відсутність українського горору. Згоден, фантастика – космополітична (де завгодно ходять із бластерами), мелодрама – інтернаціональна (він любить її, а вона кохає іншого всюди, де тільки можна), а детектив потребує ідеологічного грунту (країна мусить мати затребуваний суспільством набір цінностей, на які зазіхає злочинець і які декларує герой). Проте страшні казки – це ж наше, рідне, це плоть від плоті українського фольклору, це «Вій», врешті решт! А лякають страшними казками одиниці: Олександр Шевченко та Борис Левандовський, обоє минулого року нічого не видали, і ще – Михайло Рошко з «Потойбічною суперницею» (2009), тільки містична мелодрама – не характерний для цього автора жанр.   

І зовсім уже ні в які ворота – відсутність в Україні сучасних українських історичних романів для дорослого читача. Ні, ми свою історію, звичайно, любимо – але якоюсь дивною любов’ю. «Залишенець» Василя Шкляра – виняток, який підтверджує: історичний роман, нехай навіть такий антирадянський, читачеві потрібніший за українські переклади Кафки та Пруста. Хоча читацька затребуваність цього роману мусила б спонукати видавців вимагати від авторів подібних текстів, а авторів – засісти за них. Але поки що «Фоліо» перевидає українську радянську класику жанру. 

Та повернемося до предмету розмови – підсумків року на ниві вітчизняного кримінального чтива. Беручи для огляду тільки книжки, що побачили світ не пізніше 2007 року і є в продажу, я все ж таки віддавав перевагу новинкам. З лютого 2009 по січень 2010 року в Україні було написано і видано (свої книжки скромно не беру до уваги): 

-  детективних романів – 8 (вісім), з них 1 – детектив лише з назви, 2 – перевидання (Віктор Мельник, Олександр Вільчинский);

-  кримінальних романів – 2 (два);

-  авантюрно-пригодницьких романів – 1 (один);

-  трилерів (у тому числі – містичних) – 4 (чотири);

-  горорів – 0 (нуль).

Порахуєте без калькулятора? Чи становить одна книга на рік загрозу так званій «інтелектуальній» літературі? Чи є смисл боротися в Україні з попсою та чтивом – з тим, чого нема? Чи варто кричати: «Видавці мене не видають, бо хочуть штампувати попсу і мати на ринку прибуток?»

Мабуть, не слід порівнювати цей результат із Польщею, Росією, Францією, Америкою. Навіть із Новою Зеландією та Австралією не треба. Мені цікаво: це автори писати не вміють чи видавці від них не вимагають? Мабуть, усе ж таки автори: видавці сьогодні пропонують гонорари. Не захмарні, але вже не примірниками книжок розраховуються. Заробляти навіть такі гроші нема кому. Українські письменники не вміють писати.

З початком цього року ситуація навряд чи поміняється на краще. Виглядає, послідовним у виборі улюблених жанрів лишається тільки автор цих рядків. Саме тому, що послідовний, проект на «Буквоїді» не припиню. Бо все ж таки апелюю не до письменників, а до читачів та видавців: і перші, і другі повинні вимагати від українського автора свого, українського детективу (і решти перерахованих вище жанрів).

Попри все, жанрова література в Україні має перспективи. Хоча б тому, що від кіновиробника в нас уже вимагають власного продукту для внутрішнього користування. І тому, що сюжети для наших серіалів, у тому числі – детективних, пишуть не варяги, а громадяни України. Отже – потенційні автори не лише сценаріїв, а й книжок.

Поки цього не сталося, авторський проект Андрія Кокотюхи буде називатися «КРИМІНАЛЬНЕ ЧТИВО В УКРАЇНІ». Бо українських перекладів справжніх світових бестселерів, а не творів друзів перекладача, які змогли оплатити його роботу та друк книги, в нас теж не вистачає.

І відтепер поруч із українським чтивом я буду оглядати українські переклади. Користуючись, як завжди, винятково власним смаком і поглядами на те, яким повинен бути хороший твір для масового читача. Припускаю: детективів в Україні майже не пишуть тому, що не читають свіженькі тексти українською, а російську принципово ігнорують. Подальші мої згадки перекладених творів – не лише для шанувальників такої літератури, а тих, хто любить її, тільки не зізнається сам собі. Можна читати потай від свого вченого друга – він сам потай читає це.

Наостанок – невеличкий перелік іноземних книжок, які, на мою думку, повинен прочитати і при бажанні – законспектувати кожен, хто хоче колись писати гостросюжетну літературу. Рекомендації, знову ж таки, суб’єктивні. Хороших книжок набагато більше, але ці стоять поруч, тому просто назву десять позицій.

1. Томас Майн Рід. «Вершник без голови» (1865-1866). Пригодницький роман з детективною інтригою, замішаною на містиці – вже три в одному.

2. Артур Конан Дойл. «Собака Бакервілів» (1901-1902). Всі кращі романи того ж Бориса Акуніна пішли з історії про диявольського пса, який вив на затягнутих туманом болотах, як діти в школу.

3. Дешіл Хеммет. «Мальтійський сокіл» (1930). Не все те золото, що блищить. Істина бита-перебита, але ж народ все одно ведеться на скарби. Хоча б – у вигляді обіцяних рекламою бонусів. У «Мальтійському соколі» на пальцях розказують, звідки беруться лохи.

4. Раймонд Чандлер. «Вічний сон» (1939). Пошуки зниклого без вісті колишнього бутлегера виводять сищика, який, до речі, не просихає, на сексуальну маніячку. У своїй автобіографії Стівен Кінг доводить, що старий Чандлер, який, до речі, працював сценаристом у Голівуді разом із Вільямом Фолкнером, свій перший роман писав у перманентному стані алкогольного сп’яніння. Хай живуть письменники-алкоголіки! Українською перекладений роман Чандлера «Прощавай, кохана!», але російська версія цього перекладу – «Прощай, моя прелесть!» - мені більше подобається. «Прелесть» - це не «кохана», запитайте в Горлума…

5. Агата Крісті. «Десять негренят» (1939). Перший літературний слешер, до того ж заборонений у деяких штатах Америки через… расизм у назві. Вже цього досить, аби прочитати, як хтось на острові вбиває одного за одним десятьох буржуїв, серед яких – жодного негра.

6. Ян Флемінг. «Доктор Но» (1958). Книги про Джеймса Бонда в нас досі не прочитані як слід. А в Америці їх добре прочитали: вже понад 50 років якмпомер Флемінг, а за право зіграти Бонда і, що не менш важливо – дівчину Бонда актори змагаються. Все одно секрет – у першоджерелі. «Доктор Но», як на мене, найкращий приклад, як із какашки зробити цукерку. Про какашку я в прямому смислі: аби розкрити таємницю острова в Тихому океані, Бонд мусить подолати тунель із пташиного лайна. А ще там під кінець він б’ється з морськими чудовиськами – прямо проситься в комп’ютерну гру…

7. Пітер Бенчлі. «Щелепи» (1971). Ніби нічого такого – а не відірватися. Зовсім не схоже на знамените кіно. Перекладалося в СРСР, було бібліографічною рідкістю – журнали «Иностранная литература» крали з бібліотек, так само, як пізніше тирили примірники з перекладом роману Стівена Кінга «Та, що запалює поглядом».

8. Стівен Кінг. «Та, що запалює поглядом» (1979), «Мізері»(1987), «Зелена миля» (1996). Взагалі Кінга по можливості треба читати всього. У нього на всі смаки є, включно з фанатами бейсболу та снобами (це я про «Серця в Атлантиді»). Але якщо вже починати – то саме з цієї добірки: ранній, зрілий, пізній.

9. Жан-Крістоф Гранже. «Пурпурні ріки» (1995). Якось дивно – всюди американська чи англійська література. Власне, Гранже – це адаптація американського трилера до французьких реалій. У «Пурпурних ріках» передбачено і враховано все. Все працює на сюжет, навіть шпалери свіжої поклейки (хто читав – знає). Ну, а в кінці, коли дві кулі розплющуються одна об одну…

10. Колін Харрісон. «Форсаж» (2000), «Мангетенський ноктюрн» (1996). Краще читати в такій послідовності. Рідкісний випадок, коли сюжет переказати двома словами неможливо, але він затягує, тримає до фіналу. І, українці, ось що таке «урбаністична література»!

Читайте. І пишіть.

Додаткові матеріали

Антологія українського детективу. ТОП-10
Антологія українського детективу. Вбивчі парочки
Антологія українського детективу. Військові пригоди
Антологія українського детективу. Український нуар
Антологія Українського Детективу. Кращі помилки на зламі епох
Антологія українського детективу. Вступ
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

09 березня 2010, 19:51|Юра:
А цікаво премію імені Кокотюхи за найдурніший відгук на книжку Олег Соловей у своєму альманасі "Кальміус" ще присуджує?.. Цікаво, чи є ще примітивніші за Кокотюху рецензенти. За Кокотюху із рівнем технікуму готельного хозяйства?.. Хто ті лауреати? Може сам Какотюха назве конкурентів?
28 лютого 2010, 12:47|сашко:
лучу, оця галіматья про юлю є українською мовою. я читав: на політичне замовлення не схоже, бо надто вже доступна там інфа, аж дуже ніяке як для заказухи. тому навряд заказуха. а крім того він написав десь два десятки художніх книжок. ви все одно не будете читати, а тм є кілька навідь дуже... чи вам тільки про юлю цікаво?
27 лютого 2010, 20:50|лучу:
Кокотюха? А що він написав окрім якоїсь галіматьї про Юлю, на замовлення. Та й то по кацапськи. Примітив ще той, щось там вибріхує з чуток тільки й того. Рівень технікуму готельного господарства
24 лютого 2010, 14:24|кокотюха:
книгу треба не "скачувати", а купляти в магазині чи на базарі і читати, тримаючи в куках апетитний затишний паперовий томик. "менгетенський ноктюрн" у магазинає є, на базарі - теж. також - "Кубинський зала" (сцена міньєту - просто прекрасна!) і "Знайти в Нью-Йорку". читайте книги.
24 лютого 2010, 10:53|Нік:
А де можна скачати «Мангетенський ноктюрн»? Читав Форсаж, гарна штучка. І знову російською шукати і купляти... Набридло купляти
23 лютого 2010, 14:43|читач:
а ще? тільки для дорослих, а не для дітей та підлітків.
23 лютого 2010, 13:57|михась:
ще вийшов історичний роман Ю. Логвина "Танці шайтана"
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери

Культреванш - Богемний Вісник
Захід-Схід
Грані-Т
ЛітАкцент
Нора-Друк
Кріон
Видавництво Жупанського
Книгоспілка - всі українські книги і видавництва
BookLand.net.ua
teatre.com.ua :: сучасний театр в Україні
КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книжкових магазинів
Видавництво ТЕЗА
NiceDay | Все про кіно, музику, книги
УкрВидавПоліграфія
Часопис української культури
Прокат книг
Видавництво Фоліо
Всесвіт
Оsтаnnя Барикада
Молода Література
Молода Література
Публікатор
ArtVertep
Коронація Слова
ЛИТФЕСТ
Українськa літературнa газетa
Интернет-голосование «Лидеры нации»