Коли ми починаємо говорити про нашу літературу закордоном, то, зазвичай, такі розмови не тривають довго й обмежуються кількома загальними репліками (за винятком хіба що конкретних літературознавчих зацікавлень чи спеціальних конференцій). Можливо, цього достатньо, адже охопити увесь  літпроцес надзвичайно складно, проте стежити за деякими новинками повинен навіть пересічний читач, хоча б для того, аби знання про наших літераторів закордоном не закінчувалися на творчості Нью-Йоркської групи.

У творчому доробку чиказького українця, поета Тараса Девдюка поетичних книг порівняно небагато, а точніше — дві: «Бенкет на голівці цвяха» (1993) і «Ти, три хвилини тому» (2000). Як видно, часова різниця між ними майже десяток років. Цій традиції автор не зрадив і на шляху до третьої збірки віршів «Дерево навколо птаха» (2010), про яку мова йтиме далі.

Вже з перших сторінок книжки «Дерево навколо птаха» читач спостерігатиме певну метафоричну химерність у віршах, оскільки поетичні тексти Т. Девдюка, як і більшість сучасної лірики, передовсім спрямовані на самого суб’єкта. Автор не гребує метафорами, починаючи із самої назви збірки, інтерпретація якої може бути різна у тих, хто читатиме його поезії, проте найпростіше трактування «дерева навколо птаха» може бути визначене як зображення світу, який всіх оточує, в тому числі й самого автора, адже світ завжди починається за порогом нашого дому. Проте іноді така метафорика зводиться до нанизування словосполучень, тонкої гри з можливостями слова («Самотні снайпери», «Мішколови»). Подекуди тексти виглядають незавершеними, а то й обірваними («Всі були вірні», «Колись в дитинстві вони сиділи над ставом…»), що з одного боку може провокувати на домисел читача, а з іншого — вказує на недосконалість підібраної форми зі сторони автора. Хоча коли говорити конкретно про форму, то вона значною мірою у Т. Девдюка співвідноситься із ритмом вірша, незалежно від того, присутня в ньому рима, чи ні («Білий гриб», «О віталії…», «Я…»), для прикладу:

 

Ким живе ота пишна дівчина

на варатику своїх мрій?

Нецілована,

а вже він-

ча-

на.

Недоторкана —

каже:

«Мій!»

(«О віталії…»)

 

Деяку складність у сприйманні чи розумінні, або й відчуванні віршів Т. Девдюка знімає іронія. Проте тут вона попри те, що певною мірою може «отвережувати» іноді надміру заасоційовану від метафор свідомість читальника легкою посмішкою, часто наповнюється філософським підтекстом («Щоб чули», «Задивлюся в задихання твоє…» «Якщо колись пройде реставрація раю…», «Пугач», «Цікава річ»). Навіть у своїх передмовах на початку книжки автор із певною дозою гумору ставиться до її публікації, таким чином заспокоюючи читача, який «дозволяє собі ігнорувати» його творчість, що він з ним в однаковій ситуації, адже вони обидва нічого не втрачають. Може, про мету власного писання сказано і у вірші «Щоб чули»:

 

До порогу,

до мешта

прогортаю

сніг від хати.

І не тому,

щоб прийти було легше,

а

щоб чули

скрегіт лопати

Це окрема тема, але у віршах Тараса Девдюка можна відчитати певну екзистенцій ну відстороненість і внутрішню розчахнутість ліричного суб’єкта, вкриту потрійними шарами словесного захисту.

Окрім почасти химерного для чужого ока метафоризування й іронічних відступів, автор вдається до короткотривалих медитацій («Миші залишають кораблі…», «Продовження теми», «Листя води»), які в підсумку, як і назагал сама збірка, демонструють всі примхи «зворотної сторони» віршів Т. Девдюка. Тож сподіватимемось, що пізнавання таїн цієї сторони відбуватиметься інтенсивніше і знаходитиме достатнє коло зацікавлених читачів.