Re:цензії

09.12.2010|17:06|Альбін Цирик, Чернівці

Кентаври із Процюковими обличчями…

Степан Процюк. Руйнування ляльки. – К.: Ярославів Вал, 2010. – 280 с.

Я вдруге читав  текст Степана Процюка під назвою «Руйнування ляльки» (вперше в журналі «Кур’єр Кривбасу» в останніх числах 2007 року).  Так само він читався важко, і так само мені не хотілося його дочитувати.  Але перечитавши сей текст, я тверджу, що се квінтесенція досвіду Процюка-прозаїка, сиріч – сей текст є найкращим серед тих сторінок,  які написав Степан Процюк до цього дня ( до уваги не беру роман про Василя Стефаника, бо це вже спроба вийти за інші рамці, і як на Процюка, спроба вдала).

На сьогодні є декілька прочитань Процюкового тексту (я використовую нейтральний термін «текст », оскільки самі видавці не наважилися вказати жанр твору в анотації). Найпершим відгукнувся вінницький журналіст і письменник Віктор Мельник в газеті «Україна молода» (пізніше рецензія увійшла у збірник літературно-критичних матеріялів Віктора Мельника «Рефлекси». – Луцьк: «Твердиня», 2009. – С.87-90, назва «Якщо людина людині – лялька»), відтак була післямова Олега Солов’я до книжкового варіанту тексту «Безкінечна купіль печалі» (автор післямови дає жанрове визначення творові «роман», с.266-278), і сам Процюк прокоментував своє творіння в есеї «Нарцисизм і страждання» (дивися його книгу есеїв «Аналіз крові », Київ: Грані-Т, 2010. – С.48-70).

З тих друкованих інтерпретацій мені найближча Мельниківська: «Руйнування ляльки» несе на собі ознаки руйнування роману, його трансформації в інший літературний жанр» (див.: Віктор Мельник. Рефлекси. – С.89) з тією лише поправкою, що Процюк так і не наблизився до оволодіння жанрової форми роману. Себто, Процюк зруйнував Процюка, не наблизившись до самого себе…

Саме дійство тексту  з двома більш-менш виразними сюжетними лініями – життєва стезя «продажного» науковця і журналіста Василя Величка (ВВ), якого Процюк змушує покінчити самогубством та недовчителя і недопатрійота Івана Сороченка (новітнього люмпен-пролетаріята, якому дається аж 33 варіянти виходу із життєвої і світоглядної кризи – чи не забагато як на люмпена?). А між ними декілька жінок – Тамара, Тетяна, Анна, Людмила, а ще безіменна, здається, середульша сестра Сороченка, самогубця, а ще мати Анни і мати Івана такі ж мовчазні й тихо істеричні самогубці, що нібито померли своєю смертю. І, як звикле для Процюка, ще маємо алегоричне тло: боротьба двох сил в Людині чи двох сил за Людину, чи двох сил у Людині: Архе і Ляльки зі звичною текстовою процюківською абракадаброю: «Лялька боїться Архе. Архе зневажає Ляльку.

Архе – це пам´ять. Лялька – це забуття.

Якщо Архе стане забуттям, а Лялька пам’яттю, нас поглинуть води всесвітнього потопу. А якщо Архе є лише фантастичною кров ю землі, а Лялька – її легенями? Може, лялька втілює новий асексуальний досвід? пришестя трансвестита? андрогінну мрію? Архе є мрією? Лялька – це пародія на мрію?

……………………………………

Архе завжди маргінальне. Архе поза кічем і маскультом.

Лялька стара. Архе древнє.

Лялька незмінна. Архе незмінне.

Вони постійно помирають, щоб постійно відроджуватися » (с.86-87).

Щодо Процюкової спроби коментаря: «Влада Ляльки – це відмирання. Влада над Лялькою – це початок оновлення і очищення. Лялька – це символ неврозу. Зруйнувати Ляльку – це воля до зцілення» (див.: Степан Процюк. Аналіз крові. – С.64), то вона суперечлива. Виходить так, що один його герой ВВ – не справився з Лялькою (власними комплексами) і загинув, інший – Іван Сороченко – так само не справився, але не загинув.

Сей роман – дивне поєднання ідеологічної абракадабри кінця ХІХ-початку ХХ століття – досвіду імперського Достоєвського і люмпен-революційонера Винниченка (абревіатура ВВ, якою Процюк передає прізвище та ім’я героя – Василь Величко –  дуже легко може трансформуватися, при бажанні,  в ім’я Володимир Винниченко), а поява на останніх сторінках містичного Алхіміка чимось нагадує (бліда тінь або ж натяк на тінь)  Великого Інквізитора Достоєвського. Спроба знайти «золотий перетин» між тим, що взагалі не поєднане і з погляду ідеології є нічим іншим як світоглядною графоманією . І не віриш ні отим націоцентричним метанням героїв – від ненависти до ненависти; ні антиімперським випадам; ні помаранчево-голубим «філліпікам »; не віриш нічому і нікому, бо хоча Процюк пробує говорити про віру, про любов (власне, про їхню потребу), ні в автора, ні в його героїв ні того, ні іншого немає. І не може бути. Бо світоглядний флюгер флюгером і помре (тут доречними є слова Михайла Рудницького: «Поети завжди більше нагадували хамелеонів, ніж панцирних лицарів », дивись: М.Рудницький  «Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою», Дрогобич, 2009. – С.271).

А ще патологічна ненависть до Жінки. Всі ці натуралістичні сцени, сни, фантазії, мрії героїв (ВВ та Івана Сороченка) є патологічною формою сексуального збочення. Його герої так і не сподвигнулися стати чоловіками, а їхня пристрасть до орально-анального сексу із жінками лише увиразнює тезу про їхню приховано-відверту гомосексуальність (до речі, про це колись писав Євген Баран).

Всі спроби Процюка підвести під вчинки своїх героїв психоаналітичну основу є невдалим бажанням приховати свої дитячо-юнацькі травми і комплекси (Фройд би навіть не плакав), а ще відверте копіювання американського психоаналітика Ірвіна Ялома з його розкладанням побутово-психологічних і психічних ситуацій і вчинків на зримо-перверзійні коментарі, викликають огиду і втому від самого тексту.

Не можна спекулювати на тому, що не вмієш писати творів  в їхньому класично-жанровому вияві, підмінюючи це невміння натиском і бурею власної хаотичної душі.

Хоча, коли подивитися на всі творіння Процюка-прозаїка, то найкращими у його доробку є два тексти – перший  – «Горе переможеним» і останній – «Руйнування ляльки», всі інші є лише чернетками його намагання систематизувати власний досвід.

І не треба тут придумувати якийсь кіч  – «інфікований кічем» – це гарна метафора, але стосунку до Процюка вона не має (Костянтин Родик); чи намагатися це писання означити як новий варіант експресіонізму (Олег Соловей), не кажучи вже про контрастні намагання канонізувати написане Процюком (Євген Баран). Все надто простіше. І це простіше було зафіксоване ще Юрієм Андруховичем у передмові до першої книжечки «Нової дегенерації»: «Процюк володіє Хаосом. Хаос володіє Процюком». Ось тільки дивуєшся, як довго людина може бути  одержима антигармонією.  Навіть не цьому дивуєшся, дивуєшся, чому люди на це так довго купуються?..

Звичайно, що після «Руйнування ляльки» вже не може бути подібних текстів у Процюка. Принаймні у формі нібито психіатричного чи психоделічного роману. Процюк за ці роки безперечно навчився володіти ремеслом. І як людина амбітна буде пробувати вирватися за рамці усталених ним же оцінок та кліше. «Троянда ритуального болю» є першою серйозною пробою вирватися за межі власного Хаосу. Тепер, як заявляє сам же Процюк, він пробує створити психоделічну біографію Винниченка.

Виходить на те, що Хаос спостерігає, Процюк імітує. Або ж навпаки. Процес світоглядної та естетичної фальсифікації триває…

коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

10 грудня 2010, 19:40|Анна Левченко:
Олексію
якщо ви того не знаєте, то мушу вам нагадати, який критик є професійним. Був такий російський літературознавець А.Скафтимов… так от він підкреслював, що видобування смислу з тексту вимагає мислення відповідального і суворого. Інтерпретація має бути послідовно, неухильно аналітичною й іманентною твору… він ще писав, що дослідницький суб’єктивізм - річ необхідна, але «суб’єктивізм – це не сваволя. Для того, щоб зрозуміти, потрібно вміти віддати себе чужій точці зору. Потрібно чесно читати». чи можна назвати компетентним критика, який (не знаю точно) або твір не читав ретельно,або вдався до свідомого його перекручення, адже: 1) ВВ не покінчив життя самогубством (!!!), 2) у творі немає жодного описаного випадку анального сексу, 3) Іван Сороченко - не збоченець, він не ненавидить жінок, навпаки свою нещасну дружину любить і жаліє.. хочете, щоби я продовжила перелік, бо це ще не все! топро яку компетентність мова?!!!немає тут жодної наукової компетентності.лише свідома фальсифікація
10 грудня 2010, 13:19|Оля:
Олегові:
1. Цирик - охранник, надзиратель - Олександр Бойченко.
2. Цирик - солдат армії Монгольської народної республіки - Євген Баран.
3. Цирик — темное божество из мира Forgotten Realms - Ігор Бондар-Терещенко.
10 грудня 2010, 12:35|Нік:
якби з’явився жанр відгуку на рецензію,я би назвав свій "Фантомас у ролі критика".завжди аналізують психологію автора,чом би не спробувати вибудувати психологічний портрет "цирика".така нова інтелектуальна гра:відгадай автора.отже,критик-людина не впевнена в собі,бо сховався за псевдо.певно,знайомий з Процюком особисто і не хоче псувати стосунки.Про Процюка вже гостро писали ІБТ і Родик,але відверто,а не з-за рогу як дрібний шахрай.ще:автор-людина у віці-відчувається компартійний вишкіл-притягувати тверджень за вуха,виривання цитат з тексту.Вочевидь,В.В. не має нічого спільного з Винниченком;у поведінці Івана немає сексуальних збочень і він не є люмпен-пролетарем (якщо не знаєте точного значення слова-подивіться у словник);ні він,ні ВВ не гомосексуалісти,не треба видавати бажане за дійсне (якщо цікавитеся сексменшинами,то вам не Процюка треба читати).взагалі помітно, що роман критик читав неуважно або упереджено,бо пропустив окремі справді глибокі і талановиті речі в романі.
10 грудня 2010, 10:21|Олексій:
"щоб приховати власну професійну некомпетентність і підленьке єство..."

Анно, вкажіть, будь ласка, в чому професійна некомпетентність рецензента і чому у нього "підленьке єство". Бо мені, після прочитання рецензії, геть незрозумілі ваші закиди.
10 грудня 2010, 08:18|Анна Левченко:
прочитавши цю нібито рецензію, маю до її читачів принаймні дві пропозиції:
1) скинутися по гривні рецензенту, який отримав страшенну моральну травму від читання Процюкового роману, - нехай купить собі якийсь антидепресант (жаль тільки, що виникне проблема - кому віддати зібрану суму),
2)оголосити конкурс на кращий псевдонім - коли той критик наступного разу збереться щось писати, то не треба буде довго напружувати рештки мозку і щось вигадувати...
мій варіант - "єхидна малоросійська"...
те, що стаття підписана псевдонімом, - цікавий симптом. псевдо використовували письменники, щоб уникнути переслідувань влади.. а наш герой заховався, щоб приховати власну професійну некомпетентність і підленьке єство... то кому тут говорити про синдром флюгера?
09 грудня 2010, 19:50|Олег:
1. Цирик - охранник, надзиратель (Словарь воровского жаргона).
2. Цирик - солдат армії Монгольської народної республіки (Словник іншомовних слів).
3. Цирик — темное божество из мира Forgotten Realms. Его другие имена: Принц Лжи, Тёмное Солнце, Чёрное солнце. Он олицетворяет собой убийство, ложь, интригу, борьбу, обман, иллюзию. Символ церкви Цирика — белый череп на фоне взрывающейся звезды (Вікіпедія).
---
Нічогенькі, скажу я вам, критики в нас завелися)))
Цікаво, він із трьох - хто?
09 грудня 2010, 19:25|роман:
цирик,а що слабо назватись справжнім ім"ям?
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери