Re: цензії

23.02.2011|Буквоїд
Світлана Пиркало: «Записки українського самашедшого» - не прозовий дебют, а дебют полеміста чи соціального коментатора
22.02.2011|Ігор Мочкодан
Необхідність подорожі
21.02.2011|Буквоїд
Юрій Андрухович: Раджу обов’язково прочитати «Ґоттланд» Маріуша Щиґела
20.02.2011|Богдан Пастух, Львів
Траєкторія вгору від Ліни Костенко
Заїжджена пісня Оксани Пухонської
15.02.2011|Яр Левчук
Постнеогедонізм (найгірший учень Епікура) або Підліткова поезія
12.02.2011|Сандра Мост
Феномен «Записок українського самашедшего» Ліни Костенко: національна психотерапія
11.02.2011|Тетяна Дігай, Тернопіль
Вогонь – субстанція небезпечна
10.02.2011|Буквоїд
Сергій Жадан: Рекомендувати до прочитання книжки – справа невдячна
10.02.2011|Ігор Котик
«Записки…» Ліни Костенко у двох ракурсах: суспільно-політичному та літературно-критичному

Re:цензії

17.02.2011|06:53|Євген Баран

Заїжджена пісня Оксани Пухонської

Оксана Пухонська. Вогонь: Поезія. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф». – 2009. – 96 с.

Розпочну з найголовнішого. Оксана Пухонська – талановита молода поетеса, яка вже видала дві поетичні збірки. Назва першої «Крізь вени Всесвіту» (2008), з передмовою Ігоря Павлюка. Друга ось ця, «Вогонь» називається. Вона вже мала захопливий відгук Петра Сороки, якого він надрукував на сторінках «Слова Просвіти» наприкінці 2010. Так розумію, Оксана отримала такий собі Новорічний дарунок від Петра. Свою захопливу оцінку Петро повторив і в книзі щоденників «На захід від спадаючого сонця» (Тернопіль, 2001. – с.134-135, «Очисний вогонь Оксани Пухонської»). Початок цієї рецензії запам’ятовується: «Поезія Оксани Пухонської свіжа й стихійна. А ще красива. Як і сама авторка. За таких поетів завжди трішки страшно. І тому, що поезія річ небезпечна, бо не відаєш, чи обійме, чи задушить (за Малишком), і тому, що талант, помножений на красу, це вже більше ніж вогонь – це вибух, бо поєднує у собі полум’я і порох ». Далі йдуть справедливі зауваги щодо впливу поезії Ігоря Павлюка на творчість Оксани Пухонської, щоправда з несподіваним висновком, що «Павлюк, і Пухонська уже прописані в історії літератури » (не зовсім зрозуміло, чим саме, – особливими стосунками, на які натякає Петро Сорока?). Петро Сорока – чудовий літератор, одна із найсвітліших постатей в сучасному літературному процесі. Але оця закоханість в Людину Петра інколи перетворює в необ’єктивного панегіриста… Хоча того ж Петра Сороку можна зрозуміти і, при бажанні, виправдати. Бо й сам Петро розуміє більше, аніж подає в самій книзі денників, хоча моментами проривається це розуміння, нехай і сказане іншими, зокрема Паскалем, і цитоване Петром в журнальному варіанті тих же денників: «Скоти не захоплюються один одним. Кінь не  захоплюється своїм товаришем. Не те, що між ними нема суперництва на перегонах, але це не тягне наслідку » (Холодний Яр. – 2010. – № 1. – С.48).

Але повернемося до Пухонської. Вона справді красива. А у вишиванці («Носімо українське!») бездоганна, як на українській іконі. Але цей вогонь української жіночої краси  поволи спалює і її… Чомусь мені так видається.

Вся книга – пристрасний монолог молодої розкутої красивої жінки. Вона страждає, але любить. Її люблять, але змушують страждати. Вона рвучка, мов Вітер; вона мінлива, мов Ріка; вона терпка, мов Полин; вона солодка, мов невинна дівоча Сльоза; вона «кровоточить Снігами»; саме вона є «печаллю Води» і «первородним Мітом»-Гріхом…

Весь цей портрет ліричної героїні чергової збірки Оксани Пухонської  є своєрідним рімейком її Первої книги і своєрідним перегуком із романтично-юним Ігорем Павлюком. Це навіть не книга, се пристрасний лист кохання з традиційним набором романтичної епістолярної атрибутики (Кров,  Душа,  Світ,  Час, Струни, Журавлі/Лелеки, Сльоза, Пісня, Зоря, Тиша, Вітер, Бунт, Вечір, Лета (Ріка вічности), Воскресіння, Журба, Полин, Гріх, Свіча, Доля (Курва, Відьма, Повія))…  Відверто кажучи, моє самолюбство  чоловіче теж би тішилося, якби хтось з молодих і красивих написав: «Ми з тобою сивіємо вдвох – // Ти волоссям, а я – душею… ».

Але при такій пристрасті й інтонаційно-настроєвій  імпровізаційности дуже обмежений світ художніх образів. Власне, не обмежений, а затертий до неможливого! Я розумію, якби це звучало в пісні (має рацію Петро Сорока, пісні Пухонської сприймалися б інакше, себто, на багато краще). Пісня – се особливий дар. Пухонська – сей талановитий вундеркінд українського романтизму, могла би стати автором справжніх пісенних шлягерів! Але – не віршів. І се вона або мусить зрозуміти, або повинна змиритися зі своєю ліричною вторинністю. Не кажучи вже про епігонство a’la Pavliuk (But ne But), себто, вона стоїть майже перед гамлетівським запитанням: «Бути чи не бути»…

Пишу сі рядки, і серце кров’ю обливається. Се ж яку я красиву жінку обідив…  Але втішає мене одне, попри зовнішню красу Жінки я вже вмію бачити внутрішню красу Поета. Я би не хотів, аби Оксана Пухонська між цим непростим вибором розгубила себе. Я просто хочу, аби вона зрозуміла, чого їй більше треба. І тоді нічого не зміниться. Краса нікуди не подінеться. Вона зазвучить, як висока Поезія. 

коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

20 лютого 2011, 16:17|nahtigal':
Профорг: Якщо можна, - докладніше... І загалом, нічо' хорошого на першій парті не буває...
19 лютого 2011, 20:28|Сват Карпа:
Не скажи, Карпо, фамілію народ просто так не присвоїть. Видно, предки заслужили.
19 лютого 2011, 20:08|Карпо:
Ну, Баранове прізвище виручало вже стількох, що нині цей прикіл не тягне навіть на трюїзм, а хіба на "дотеп" для колгоспних пастухів.
19 лютого 2011, 14:49|Пастух:
Дивиться баран на Оксану Пухонську, як на нові ворота, - і ніц не розуміє...
17 лютого 2011, 22:22|Профорг:
Ох, Нахтігаль, Нахтігаль, слідкуй за першою партою...:)))
17 лютого 2011, 19:19|nahtigal':
Євгене, може скинеш мені світлину цієї пані? У вишиванці, звісно. Заінтригував, типу. Лише вірші не скидай, із рецензії, зрештою, все ясно... :-)
17 лютого 2011, 19:16|nahtigal':
Прочитав назву й вирішив прочитати текст. На жаль, Євген Баран занадто політкоректний. Між іншим, чому немає цитат, хоча б кількох рядків? Або вже помістили б світлинку, якщо така красуня. Зрештою, це могло би переважити й поетичні рядки. А поза цим - дуже складно зрозуміти, що це за з'ява, Оксана Пухонська...
17 лютого 2011, 13:36|тетяна мельник:
прочитавши рецензію, напрошується такий висновок "про що болить, про те й пишу". Здається, рецензент переймається не стільки критичним аналізом поезії, скільки ретельним вивченням фото молодої красивої жінки:) Це епістола чоловічого шовінізму, перепрошую, а не рецензія.
17 лютого 2011, 13:35|Cogito:
Євген Баран про поезію Пухонської написав правильно - забато банальщини. За се йому честь і хвала.
Натомість оті його інсинуації на тему Пухонська-Павлюк-Сорока честі йому не роблять, як не подивись. Бо тут уже критика закінчується, а починається... тут нехай кожен сам вставить відповідне слово.
Рецензія ж бо не передбачає міжособистісного. А тут саме цим вельми відгонить.
17 лютого 2011, 11:28|Гість:
Писати про красивих жінок-поетес, справа дуже невдячна!Я щойно знайшов фото пані Оксани, вона справді дуже гарна жінка)))Красива жінка, та ще поетеса - це бомба, яка готова розірвати все на дрібні шматочки! Але ваша рецензія, пане Євгене, зразок толерантності й культури діалогу між критиком та поетом. Так тонко написати ще й не образити, на це потрібно неабияке вміння, якому потрібно вчитися і вчитися) Написано справді вміло та майстерно) Дякую за таку рецензію) Надіюсь, що пані Оксана знайде в ній "хліб" для роздумів)))
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери