Re: цензії

23.02.2011|Буквоїд
Світлана Пиркало: «Записки українського самашедшого» - не прозовий дебют, а дебют полеміста чи соціального коментатора
22.02.2011|Ігор Мочкодан
Необхідність подорожі
21.02.2011|Буквоїд
Юрій Андрухович: Раджу обов’язково прочитати «Ґоттланд» Маріуша Щиґела
20.02.2011|Богдан Пастух, Львів
Траєкторія вгору від Ліни Костенко
Заїжджена пісня Оксани Пухонської
15.02.2011|Яр Левчук
Постнеогедонізм (найгірший учень Епікура) або Підліткова поезія
12.02.2011|Сандра Мост
Феномен «Записок українського самашедшего» Ліни Костенко: національна психотерапія
11.02.2011|Тетяна Дігай, Тернопіль
Вогонь – субстанція небезпечна
10.02.2011|Буквоїд
Сергій Жадан: Рекомендувати до прочитання книжки – справа невдячна
10.02.2011|Ігор Котик
«Записки…» Ліни Костенко у двох ракурсах: суспільно-політичному та літературно-критичному

Re:цензії

11.02.2011|10:39|Тетяна Дігай, Тернопіль

Вогонь – субстанція небезпечна

Раїса Плотникова. Обличчям до полум’я: Романи та новели. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2010. – 384 с.

Ув останню в часі книгу письменниці Раїси Плотникової ввійшли романи: «Обличчям до полум’я», «В яру згасаючих зірок» та сім новел, сюжети яких вихоплені з життя  попереднього  та сучасного поколінь.

У творчості письменниці нема нових для української літератури тем, але виважений досвід європейської філософської думки спонукав авторку розмірковувати над сутністю зла і оприлюднити  власне, вистраждане, виболене  ставлення до цієї проблеми.  Р. Плотникова поклала собі за мету боротьбу словом  зі злом у будь-яких його проявах. Осмислення зла з точки зору сутності та суєтності сучасного буття, свободи у широкому розумінні цього слова – це планида незалежних, мужніх, вольових художніх натур. Звідси, гадаю, помітна у  творах  письменниці галерея с тоїчних персонажів: Наумчик, Ривка («В яру згасаючих зірок»); Михайло («Обличчям до полум’я»; Жанна (новела «А дощ прав...»), художник-бомж (новела «Лабіринт для Мінотавра») та інші.    

Роман «В яру згасаючих зірок» – об’єктивна авторська розповідь про долю єврейського народу під час Другої світової війни на прикладі життя трьох поколінь жителів міста Лубни. Письменниця порушила вічні проблеми життя і смерті, злочину і кари, спадковості й виховання, батьків і дітей тощо. Творча уява  Р. Плотникової намалювала образи-портрети, драматично жертовні долі котрих, у свою чергу, створили всеоб’ємну, достовірну, художньо переконливу картину минулої трагічної епохи. Письменниця дослідила прояви духовного стоїцизму, цільності особистості за найтрагічніших обставин, коли ворожа навала робила з кожного  першого – мученика, а з кожного другого – зрадника. Слід зауважити, що у романі присутнє п евне  композиційне і/чи стилістичне  нововведення, яке справляє враження  цікавої форми-знахідки авторської ідеї: пласт історії зображено через долі окремих осіб. Кожна глава названа іменем  персонажа, про котрого ведеться-продовжується сюжетна розповідь. Виклад і осмислення перебігу подій очима кожного з героїв інтимізує акт спілкування авторки з читачем, надає текстові роману підкресленої достовірності. Превалюючі у письменниці риси чесності й максималізму, а також простота творчої манери допомагають читачеві перемогти відчуття абсурду існування і страху наглої  смерті. Авторка із середини освітила й освятила душі мучеників, життєві долі яких описала,  неймовірні зусилля людського волевиявлення, що не втратили своє ї актуальності  досьогодні. Правда, певна ідеалізація дещо послаблює переконливість образів (наприклад, Ривка – уособлення краси, що приречена в жахливих обставинах, і  своєю смертю ті обставини звинувачує), та все ж моральний німб переважує.

Роман складається з трьох частин. До кожної  слугує за  мотто  афоризм Бенедикта (Баруха) Спінози (цей єврейський філософ свого часу пропагував революційний  погляд на світ, подаючи субстанцію Бога як частину природи).  У центрі етичної проблематики Р. Плотникової лежать основні сентенції пантеїзму («Сварог – це володар світу», «Зараз вона скидалася на Мавку з довгим-довгим волоссям кольору глупої ночі»,  «так міг кохатися тільки Діоген, та й то лишень за повір&# 146;ям»).  Найважливіше місце у світовій гармонії належить вільній особистості,  доброчинність – це стан свободи, а її, свободи,  протилежністю є сваволя. Хоча кривавий досвід репресій, голоду, смерті вочевидь для людства довів протилежне. Отже, виходить, що  пропаганда  ідеалів гуманізму  знову  на часі. Використовуючи прийом  суб’єктивізації об’єктивного  (за О. Кобилянською), письменниця створила  серію сильних характерів, що  дозволило їй бути гранично послідовною ув осмисленні високої істини: «Дивіться на все з точки зору вічності» (Б. Спіноза). Перемога у цьому змаганні, без сумніву, за читачем, бо він приходить до важливого  розуміння вартості життєвих уроків, сплати совісного боргу перед поколінням, що пережило війну.

Сюжет роману «Обличчям до полум’я» (спочатку був опублікований у журналі «Дніпро», 2009) рухається по гуманістичних руїнах сучасної епохи, де панують, з одного боку,  духовна ницість, немилосердність,  аморальність, обурливе беззаконня, а з іншого – образлива байдужість, безпомилкова «мояхатаскрайність», нестерпна безсовісність, та попри все, незбагненно невичерпна потреба людського духу  відроджуватись. Головний герой Михайло – людина, котра знаходиться усередині цього потоку. Його не влаштовує стан несвободи, душевного пригнічення, невпевненості у майбутньому, але й боротьба за свої права коштує йому здоров’я, спокою, благополуччя. Усі протиріччя між партнерами розв’язуються  за допомогою револьверів, і що неприємно усвідомлювати –  читацька спільнота  до того поступово звикає. У книзі, як на екрані, відображено картину внутрішньо дозрілої політичної катастрофи, і таким чином, передбачено-попереджено нас, сучасників,  про  реальну  можливість виняткової граничної ситуації, що насувається на нашу країну. Філософська універсальність порушених у романі тем помітно підкреслена, адже універсальним є те, що завжди сучасне, завжди актуальне.   

Творчість Р. Плотнікової є своєрідним синтезом історичної і сучасної тематики.  Специфіка композиційної побудови, певною мірою експериментальної,  з асоціативними переходами від теми до теми, від епізоду до епізоду, від портрета до портрета, часто без  проміжних ланок часової послідовності, грунтується не так на звичній оповідності, як на самовияві персонажів.  Дію рухає поглиблене протистояння між ними, і це вводить читача в саму серцевину подій, у людські долі та душі, крізь які пройшла війна. Внутрішня контрастність – основний структурний принцип побудови твору, а ефектний композиційний прийом  кадрування, як у кіно, дає можливість спресувати минуле й сучасне в єдину цілість.

Є в мене й зауваження. Спрощує назагал добру мову («Цьогорічна забрьохана грязюкою й туманами весна стонадцять разів поверталася назад, щоб таки нарешті оклигати, увірватися, урізатися в холодні подихи півночі нахабним палким вітровієм і прохромити гострим промінням Ярила сіряву міжсезоння» (...) «Наум сидів у затрамбованому людом вагоні і силувався втамувати розтеліпану душу. А вона так марудила, що в усіх нутрощах пеком пекло» (...) «І знову – дід. Ніби живий-живісінький сидить коло дубового столу, обмотавши голову полотняним рушником з китицями, і, тримаючи в правиці величезне жовте, ніби сонях, блюдце, дме на гарячий чай») часте використання одних і тих самих висловів («так сам же ось ловить витрішки», ст. 21; « нічого витрішки ловити», ст. 55; «ловив витрішки », ст.131; «збіглися витрішки ловити», ст. 217;  «вичавили з мого серця всі соки», ст. 62;  виссати всі соки», ст. 62;  «висмоктало останні  сили», ст. 72; «ти з мене всі соки висмоктала», ст. 104; «висмоктують з горла пляшку на двох», ст. 110; «висмоктали до денця чотири пляшки горілки», ст. 16 2; «висмоктувало із серця останню надію», ст. 168.  Неприємно «дряпають» вуха вислови на взірець: «Антон Степанович не мав жодного відношення до медицини» ( ст.46), мало би бути – «жодного стосунку»; затерті до блиску банальності – «комар носа не підточить – цю школу вже не раз проходив» (ст. 76)  і дещо подібне інше.

Завершую висновками, хоча і не наполягаю на них.  Проза Раїси Плотникової, з одного боку, традиційно реалістична, адже вона узвичаєно змальовує  довколішнє життя («Запізніле бабине літо аж бриніло синню високого неба, прозорістю повітря, золотизною передзимного сонця, легкістю безжурного вітру. Усе довкруги милувалось останніми променями сонця й дихало благодаттю») , а з другого, сторінки її книг – яскраві взірці модерного письма, що озиваються алюзіями про блискуче письмо В’ячеслава Медвідя, Євгена Пашковського, Валерія Шевчука тощо). Відтак стиль письменниці не хибує на  перекоси (або про «що», або «як»),  і є гармонійно витриманим й у певному сенсі канонотворчим. Прикро, що регіональні видавництва (авторка проживає у м. Лубни, Полтавської області) працюють з мізерними накладами, і складається враження, що справді якісної літератури в Україні обмаль. Прозова творчість письменниці Раїси Плотникової – яскраве тому заперечення.   

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом   «Грані-Т », магазином «Читайка» , літературним конкурсом "Коронація слова"    та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».  

УМОВИ КОНКУРСУ

коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

Поки ще немає жодних коментарів, Ви можете стати першим, хто висловиться!
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери