Назва першої з них складнопідрядна, як і в решти проектів цієї серії. «АЗ, два, три… дванадцять. Лист у пляшці» значиться на титулі цієї антології українського зарубіжжя, яку надалі означуватимемо «АЗ». «Від Джойса до Чубая» називається друга, і тут уже автор зекономив у назві на самому собі, оскільки складається ця ну дуже «приватна» антологія з власних текстів Ґабора.

АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці: Антологія Авторського Зарубіжжя. – Л.: Піраміда, 2010. – 312 с.

Ідея зібрати під однією обкладинкою українську творчу еміграцію останніх років цікава як статистичною складовою проекту, так і етнокультурним ракурсом оповіді про «наших за кордоном». Про художні особливості творів говорити якось не випадає, бо вірші в «АЗ» мало чим різняться від того краму, яким заповнені антології «материкової» поезії. Здебільшого це верлібри, зазвичай присутні твори з екзотичною тематикою – «У рожевих садах Вашінгтону» (Тарас Девдюк), «Я поспішаю крізь сіднейський China Town» (Вікторія Їхова), «Я – афінянка» (Оксана Луцишина), «На березі озера Мічіган» (Оксана Лущевська), «Леді Чикаго» (Оксана Максимчук), «Прощання з Брукліном» (Василь Махно), «Kreuzberg» (Тетяна Мельник), «У Лондоні холодної пори…» (Володимир Олейко), «Краків» (Дана Рудик), «Дорога на Саласпілс» (Юрій Садловський), «Кубинська пісня № 1» (Анна Хромова), «Львів – Нью-Йорк із апендиксом» (Марія Шунь).

Як потрапляють наші поети за кордон? Скажімо, з поетками, обережно названими в антології «поетесами», більш-менш зрозуміло: виїхали з України учасницями програми міжкультурного обміну, або в аспірантуру-навчання завдяки всюдисущому Мефістофелю нашого часу – славісту-спокуснику Джорджу Грабовичу – де й зустріли свого принца з аборигенів, швиденько вискочивши заміж. Через це не дивно, що старшого віку авторок в «АЗ» не значиться, так само, до речі, як вихідців з центральних регіонів України – за історичною звичкою і тавтологічним абсурдом емігрують на Захід мешканці, як правило, західноукраїнських локусів української культури, себто зі Львова-Тернополя-Ужгорода. І лише трійко дівчаток вилетіли з лона східноукраїнської поетики еміграційного жанру, а саме – Оксана Лущевська з Черкащини, Тетяна Мельник і Анна Хромова з Києва.

Таким чином, причина виїзду на Захід у наських поеток зрозуміла: власне, за цим і їхали вони з України. Але поети – як їх заносить у синю далечінь зарубіжжя? Можливо, дехто з них – на відміну від шлюбно-стурбованих поеток – втікають з України якраз від жінок? Утім, навряд, адже Василь Махно, переїхавши з Тернополя до Нью-Йорка навіть родину за собою перетяг. Тому з чоловіками наразі інакше, і не дивно, що їх в антології «АЗ» усього четверо – Тарас Девдюк, Василь Махно, Володимир Олейко, Юрій  Садловський – і всі вони старшого віку, оскільки виїхали на Захід у пошуках кращої долі, а не з міркувань шлюбу, який здебільшого лишався вдома.

Хай там як, але саме з уваги на побутово-вікову градацію антології «АЗ» лише щодо чоловіків можна з певністю сказати, чим вони займаються в еміграції насправді, а не у своїх віршах. Бо, скажімо, більшість юних учасниць «АЗ» сьогодні продовжують навчання-стажування, у них змінюються уподобання, марки пива і цигарок, а Україна залишається десь далеко, виринаючи хіба що в «контрастних» віршах. Натомість чоловіки, навіть віршуючи про нове життя-буття, насправді користають зі свого старого, «українського» досвіду, чи то викладаючи у своєму закордонні мову, як Володимир Олейко і Юрій Садловський, а чи працюючи в «Просвіті», як Василь Махно. А якби до антології «АЗ» потрапив поет Семен Либонь (Олекса Семенченко) з гурту «Пропала грамота» 1980-х рр., який мешкає в Англії, то ми б дізналися ще й про «чоловічу» роботу в українській емігрантській пресі.

Василь Ґабор. Від Джойса до Чубая. Есеї, літературознавчі розвідки та інтерв’ю. – Л.: Піраміда, 2010. – 168 с.

Друга антологія назвою «Від Джойса до Чубая» – це збірка текстів самого Василя Ґабора, який уклав вищезгадану «АЗ». Чи пак, своєрідна інсталяція автора себе самого у львівський дискурс сучасної літератури. Адже Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника, в якій працює Ґабор – це окрема лакуна в контексті тамтешніх культурно-історичних артефактів, серед яких і львівська Політехніка, і Високий Замок, і мистецький центр «Дзиґа». І тому слово автора-книжника і безперечного бібліофіла, який на початку 1990-х років наважився запровадити «приватний» формат розмови про літературу, поза всяким сумнівом, важливе. Згадаймо, як багато років поспіль Василь Ґабор сумлінно відбирав, компонував і пропонував нашій увазі твори сучасних авторів з власними передмовами – спочатку на шпальтах львівської газети «Просвіта», а потім на сторінках криворізького журналу «Кур’єр Кривбасу». У такий самий, «приватний» спосіб від того часу Ґабором було видано з півсотні книжок сучасних українських авторів елітарного кшталту, а вже зараз так само «авторитарно» сформована і нинішня збірка «Від Джойса до Чубая», до якої входить три розділи. У «Прозі нової генерації і моєму Львові, літературному і мистецькому» автор розглядає здобутки нової хвилі нашого письменства останнього десятиліття і пропонує ескізи до літературних портретів Ніни Бічуї, Андрія Содомори і Василя Левицького, а також художників Василя Семенюка і Михайла Барабаша. Літературознавчій тематиці, яка буде цікава історику культури, присвячений розділ «Літературні розвідки: від української Джойсіани до «Скрині», в якому поетична ретроспектива 1920-30-х років сусідує з літературно-мистецьким самвидавом 1970-х. Нарешті, до витоків культуртрегерської діяльності автора збірки читачеві запропоновано звернутися у третьому розділі назвою «Приватна колекція» і літературна творчість», який складається з інтерв’ю Василя Ґабора численним виданням. Адже «живе» життя будь-якої приватної особи завжди цікавіше за результати її праці, будучи зібране, крім того, у «колекційному» форматі авторської антології.

Ігор Бондар-Терещенко