Re: цензії

Ви колись блукали в темряві? Ви колись боялись? Ви колись чули про істот, породжених ніччю? Якщо так – новели Сашка Стусенка саме для вас. Залишаючись вірним собі і своєму покровителю – іронії, він творить голоси з ночі («Голоси з ночі») в форматі чорного гумору, що в свою чергу прикрашений винятковою елегантністю та елегантною злободенністю.

Книжка розрахована на широке коло підготовлених читачів, - говорить сам автор, вже в передмові, чи та пак анотації, починаючи бавитись із тим, хто за хвилину мандруватиме вірними Стусенку важкими, заплутаними, а водночас винятковими, драматичними і обов’язково актуальними сторінками.

Книжка складається із чотирнадцяти новел або, якщо завгодно, голосів, які в свою чергу звучать по-різному, але це не заважає якось цілісно сприймати цю книжку. Автор погрався із дослідженнями, подавши вкінці книжки «Рекомендовану літературу», яка показує, що і де можна знайти, творене тією чи іншою мірою рукою чи, даруйте за пафос, голосом Стусенка.

І це ще не все, що в книжці вас здивує. Всім відомий і звичний «Зміст» автор замінив словом «Оглав». Можна, звісно, сперечатись, чи правильне це слово, проте цілком своєрідне бачення і відчуття Стусенком всього і вся ще раз доведене і підкреслене… Кожна новела – це новий герой, нехай він трохи із глюками, але в тому і вся цікавинка.

Деноді цей герой геній, не стільки злий, скільки романтик («Ступінь відповідальності»), деноді цей герой алкоголік, а нам відомо, що лише уява, спотворена алкоголем, може бачити справжній спотворений (вже без алкоголю) світ («Зробили з України»), деноді цей герой совісний, принциповий, банальний, зварений, врешті решт.

Але у всіх них є одна чудова риса, всі вони - певне втілення автора в тій чи іншій мірі, по-друге, всі вони викликають симпатію як ті, що народилися не в свій час, і ті, які в своєму буденному житті є настільки іронічними (можна читати - актуальними), що залишити без усмішки хоч одну новелу було б неприпустимою помилкою. Цікаво глянути, еге ж? Хапайте впевнено книжку і дивіться на голоси. Як мінімум, вони цього варті, як максимум, вони хочуть, аби ви ними захворіли.

Тут є руки, відрізані трамваєм, що потім оживають, є, звісно, як і часто в таких випадках, психлікарня, і навіть любов (зрештою, куди без неї). Але то любов баченням Стусенка, а тому й по-своєму феноменальна. А ще багато павуків, відірвані вуха, хом’ячки, лисички, папужки. А ще письменники, які постійно помирають і «не зауважують своєї смерті», а ще хапання за їхні ніздрі. А тепер уявіть, що все це на рівні свого досвіду, тобто досвіду Стусенка, що ще веселіше, помноженого кілька разів на воістину справжню, сильну, смачну, особливу іронію.

Впевнений, така книжка варта вашої найбільш прискіпливої уваги. Клоунада, - сказав би хтось і, думаю, ні автор, ні голоси, ні книжка не образилася б. Зрештою, і так це можна назвати, але, згодьтесь, якщо клоунада вдала, то чому б її не дивитися. Але я це швидше б назвав якоюсь революцією в житті письменства.

Тут ви не знайдете філософсько роздвоєних осіб, глобальних думок про життя, любовних легенд, бойовиків, але все це тут є. Треба читати між рядків. Думаю, саме це і є той найбільший здобуток цієї справді веселої і серйозної книжки. Він ступає нечутними кроками. Напівмаревна темрява.

Хтось не боїться, хтось не має страху? Дурниці! Ха-ха! Він боїться зізнатися самому собі, що боїться… Не знаю, може, це в нас менталітет такий – сміятися із смерті, проте можна говорити впевнено, нехай яким циніком мене назвуть – це доволі приємно.

«Проси страху!» - закликав колись наш постмодерний Юрій Іздрик. Коли страх навколо людини – людина гостріше відчуває все, що її оточує. «Голоси із ночі» Олександра Стусенка вчать, як цей страх не лише помічати, а й бути його частиною, бути всередині, інколи просто впускати його в себе, але й навчає робити так, аби цей страх відступав, саме для цього й потрібно впускати його до себе.

Це важливо, це прекрасно, що є такі книги, що є такі автори, які вміють навчати. Навчати боятися і ні, навчати врешті вирівнятись і скинути буденний бруд, ту сірість, пил, що падає на нас, але, що цікаво, падає зовсім навіть не із неба, зуби зціпити і шукати, більше того, знайти той азарт до життя. І дуже приємно, коли цей азарт вміє усміхатись. Адже так набагато цікавіше, страх любить самотність, а з гумором ми не самотні.

Якщо говорити загалом, то і «Смолоскип» вельми потішив, і автор нарешті знайшовся такий, що не лише руйнує враження від молодої автури сучасності, звісно, в хорошому значенні, не тільки виводить свій, певний стиль, не тільки грандіозно володіє чорною іронією, а й чує голоси й регіт, що лунає з ночі. І це не хвороба автора, хіба що шматочок її, це хвороби суспільства, пошматаного, а тому й хвороби наші, а тому й хвороби простору, вічності, ночей та веселості.

Автора можна назвати і філософом, і містифікатором, і гумористом, і хворобливим, і людиною, в якій оселилась темрява, але тут варто зазначити і те, що нарешті в нашій літературі з’явився автор, що так класно володіє словом, іронією та бачить глобальні проблеми у суб’єктивних душах, тобто чує голоси і вміє з ними говорити, ними говорити, для них говорити, про них говорити…

Цей матеріал надійшов на конкурс читацьких рецензій, який проходить в рамках «Книги року» Української служби Бі-Бі-Сі. Портал «Буквоїд» є інформаційним партнером цього проекту.

УМОВИ КОНКУРСУ