«Бардо – це тибетське слово. Цим терміном визначають послідовні стадії переживання процесу втілення і переродження» – роз’яснує цитата авторки на зворотному боці обкладинки. Здається, зорієнтуватися в новому прозовому витворі Світлани Поваляєвої «БАРДО online» буде дуже й дуже непросто…

Усе починається з блискавки, яка вбила чиюсь бабусю. Або – з розповіді про вбивство, яке відбудеться сторінок за 50 по тому. Для найсвідоміших, чи то пак для найпросвітленіших  усе почнеться з роздрукованого звідкись тексту, приліпленого до стіни бару: «Далай-лама виступив проти християнських місіонерів у Монголії». І відтак продовжуватиметься тим-таки «нав’язливим» Далай-ламою, новини про якого сунуть з непомітних героям екранів телевізора, з радіо, якого не знайти, з інтернету – звідусіль.

 «Bardo online»  – книжка для того, хто тямить у мудрощах перероджень та  в особливостях процедури ковтання людей буддами, вірить, що всі, хто нас оточують – наші мами (чи татусі, – тут немає принципового значення); згідний із тим, що «найважливіше, що тільки може зробити істота – це правильно померти». Власне, героїні нової книжки Світлани Поваляєвої це не вдається – і через якогось «обтабленого ненормального» персонажа, що «прибирає свідків» ,«адекватні», не перевантажені особливостями східного бачення сенсу життя читачі вимушені слідом за авторкою досліджувати особливості світовідчуття привидів, уявляти собі «відстань» між тим, як почуває себе медуза серед риб, а як – «музика, що чує сама себе», і часом губитися між перетіканням Юри в Електру, в Божевільну Юру, у веселку, у схожу-на-ворону, у… Чесне слово, жоден, хто збагнув, або принаймні вважає, що збагнув, розставив усі події у правильному порядку, безпомилково вписав у схему дві зустрічі із ламою, переконався, що авторка полюбляє «закільцьовувати» події, але «не до кінця» – жоден з таких уважних і тямущих  читачів або критиків під страхом смертної кари не поділився б  тим, що саме він збагнув, навіть з найліпшим другом – нехай, мовляв, і собі погарує.

Але підсолодити пігулку таки варто: якщо не надто заглиблюватися у нетрі філософії,  «Бардо online» – ідеально зрозуміла для молодої авдиторії книжка. У ній вистачає усіх неодмінних атрибутів такого-роду-літератури. Себто, наприклад, конфліктів між поколіннями, коли на один бік стає молода-красива-жагуча, а  на інший – бабця, спрагла до «екзорцизму над трусами» й дуже войновничо  налаштована проти закоротких спідниць. Або – довгих балачок про дивакуватості цього світу, страшно-комічні пригоди якихсь  знайомих та власні навкололітературні роздуми. Або іншого юнацького брухту, усього того, що вивалюється на тебе звідусіль – із якісних текстуальних смітників, із не надто якісних текстуальних смітників, із смердючих аматорських текстуальних смітників, і, врешті-решт, із твоєї ж пам’яті – усі ці закоханості й ревнощі,  тести на вагітність та ігри-розмовлялки про чиїхось скелетів у шафі, гарячий абсент у спекотний день (перед сексом), цигарки у спекотній день (після сексу), доречні й недоречні сексуальні фантазії (звісно, якщо вони таки можуть бути доречними або недоречними)…

Усе це є, і, напевне, все це таки просто нодмінно має бути бути у кожній книжці, аби врівноважувати «розумний  мотлох», над яким  «треба трохи подумати». Такий собі «буфер». До якого додається трохи «соціального піску» – «піску» аморфних, проте вдало окреслених героїв на кшталт Женщени в Поліетиленовому Кульку, постраждалої від сімейного алкоголізму, «піску» з одвічної суперечки між ревними християнами та атеїстами і досить влучного зауваження, що «бог – продукт споживання: якщо його не використовувати, він зіпсується»,  «піску» інтернету, без якого складно уявити собі будь-який сучасний твір. Над «піском»  нависає містика – містика трохи поетизована, трохи еротизована, містика, яка завжди буде магнетичною, незалежно від того, містик ви, буддист, або просто жертва «фільму, у якому – нуль екшну».

А поза всім цим – чи то привід задуматися над тим, що ж відбувається з людиною після фізичної смерті, чи то просто чудова нагода поблукати між реальним та ірреальним, вгрузаючи у фантазію Поваляєвої, у мову Поваляєвої та, звісно ж, у самого себе. Насправді, нічого складного. Головне – не думати «про тьотку в бордовому» – відволікає…

Наталія Полянчук

На фото: Світлана Поваляєва