Топ-книги від Yakaboo

---

• Робин Шарма. Монах, который продал свой "Феррари"
• Джон Грэй. Мужчины с Марса, женщины с Венеры

---

Його твори вивчають у школах і у той же час забороняють. Його возвеличують до статусу класика літератури, а потім з такою ж легкістю опускають до рівня дебошира та гульвіси... Про те, який же насправді Олесь Ульяненко, про порнографію, віру та мистецтво у його житті, дізнавалася кореспондент «ВЗ».  

- Близько року тому ви стали першим забороненим письменником в Україні. Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі заборонила вашу книжку «Жінка його мрії», визнавши її порнографічною... 
- Це було звинувачення на замовлення. Цим романом я комусь наступив на мозоль. На злодію шапка горить, от хтось із верхів себе у «Жінці його мрії» і впізнав... Підняв бучу. А роман – не порнографія. Це містерія, яка легко читається, де нема нічого вульгарного, навіть нецензурщини, окрім слова «підарок». Термін «порнографія» походить від слова «графіка»: це намальований непристойний статевий акт. Таким може бути кіно, яке починається статевим актом і ним же закінчується, де нема ні підґрунтя, ні кохання, нічого... Література не має ж до цього жодного відношення. Якщо у творі є сюжет, намагання щось сказати, донести, якщо той же секс поданий красиво, – то чим це погано, де тут порнографія? Про мій твір так званий експерт «Нацкомморалі» Варвара Ковальська написала: «Художня майстерність і мовна виразність автора можуть спонукати негідні інстинкти читача, тому роман вважається порнографією». Де в цьому сенс? Та ще й висновок цей був написаний з орфографічними помилками і з юридичної точки зору неправильно...

Якщо далі мене давитимуть цією комісією, доведеться виїжджати з країни на рік-два, щоб усе вляглося. Немає у мене здоров’я на ці скандали. Але мушу довести, що мій роман – не порнографічний. Бо якщо дати слабину зараз, потім не одного мене, а всіх передавлять.

Теперішній закон про порнографію – спосіб маніпуляції людьми, надягання на них намордника. Вичистить комісія літературу до цнотливої чистоти – і що тоді буде? Діти у п’ятнадцять років хворітимуть на гонорею і боятимуться піти до лікаря чи сказати мамі, бо це табу? Потрібне нормальне сексуальне виховання. Якщо такого нема у навчальних закладах, воно повинно бути хоча б у літературі.

- Вас називають письменником-«чорнушником», а ваші твори не радять читати вагітним, неповнолітнім та людям зі слабкими нервами...
- Хтось придумав, що я пишу «чорнуху», і пішла ця інформація Києвом гуляти. А я просто описую життя таким, як воно є. Усі речі, про які пишу, бачив. Виконую роль художника, щось підретушовую, щось підкреслюю. Давайте Нестора-літописця назвемо «чорнушником»: він не менші за мене страхіття описував… Мені кажуть, що я від того бруду «кайфую», а я навпаки – від нього очищаю. Створюю каркас. Я – містичний письменник. Мої тексти як удари в шаманський бубен. Вони затягують. Іонеску висунув таку тезу: щоб показати жах, треба показати його втричі більшим, щоб люди відчули – це страшно. У моїх творах не чорнуха, а картинка сучасності. Молодь зараз сідає на стакан, на голку, процвітає малолітня проституція... Які зараз розваги у селі: випивка і бійка? Люди цікавляться тільки салом, ковбасою і власним шлунком. Про це і пишу. Але Україна тримається на плаву і випливе. Вірю, її любить Бог.

- Ви часто наголошуєте, що не любите мистецькі тусовки. А яке ваше коло спілкування?
- З митцями хоч-не-хоч, але мусиш перетинатися. Це – твоя майстерня. Та вони – як ті піранії в акваріумі. Кожен – геній. І кожен геніальніший за іншого. Намагаюся триматися скромніше. Не люблю з’являтися на публіку. Я – самотній вовк. Порода у мене така. Краще лапу собі відкушу, ніж на мотузці мене триматимуть. А серед мистецької тусовки є кілька справді геніїв, а решта, і їх більшість, – бездарі. Зараз модно говорити не твір, не роман, а «текст». Негативно до цього ставлюся. Слово було Бог, і Бог був слово. А називати літературу текстом – це профанація. Текст може у клозеті висіти чи на паркані. А зараз багато молодих «текстовиків». Сідають, строчать щось і виходить у них текст, а не твір. Та й що від них хотіти? Молоде покоління корінням тримається за попереднє, яке має бути чорноземом для нової парості. А наше покоління було якесь таке... Усі повиростали каліками – моральними, фізичними. Усе нам з ніг на голову ставлять. Навіть із Шевченка зробили сільського дядька. А він був денді, геніальний художник, вихований, інтелігент, знав кільканадцять мов... Нелегко йому жилося. Але це була людина Божа.

- На яку б тему не розмовляли, ви завжди згадуєте про Бога, говорите про важливість віри. У ваших книжках таких згадок і апеляцій набагато менше...
- Якщо цього не помітно, значить я обскакав самого себе або людей. Бог є скрізь. Треба просто вчитуватися між рядками. Книжку треба читати довго. От скільки я її писав, стільки ж треба її і читати, а не залпом ковтати. Бог присутній у моїх творах, але так тонко, як повітря навколо нас. Ми його не бачимо, але відчуваємо кожною клітиною тіла. Читаючи, людина повинна виловлювати ті нитки, які ведуть її до Бога.

- Вас часто характеризують як «поганого хлопця у літературі». Брутального, різкого, до певної міри вульгарного... Та у спілкуванні ви більше схожі на надзвичайно вразливу людину. Де ви справжній?
- Мені нав’язали такий образ. Навішали купу ярликів. А я не знаю, який я. Босяк, мабуть... Раніше точно таким був. Рано читати почав і писати. Тоді це було щось... А зараз діти розумніші за мене. Досі двома пальцями друкую і не так давно дізнався, що таке флешка. Пам’ятаю, малим почитав Едгара По, «Вбивство на вулиці Мор», і так перелякався, що мене мама відводила до бабки відливати переляк. Але я тоді так тої баби перелякався, що вдруге до неї вже не пішов. Вона мені видалася страшнішою за По...  

Читати-то я читав, але жив вулицею. Вона тоді вирішувала все. Якщо не вмієш битися – не виживеш. Стінка на стінку з хлопцями ходили. Сколотив свою банду. Ми, пацанва, займалися дрібним бізнесом: робили нальоти і крали яблука. А коли стали старші, половину містечка Хорол тримав мій брат, а половину – я. А потім Бог одвів мене від того. У мене було багато професій. І на шахті працював, і електриком... А зараз «працюю» письменником. Вкрай не люблю писати. Але мушу змушувати себе, бо треба. Бо щось приходить і бере тебе, гудить у голові, і ти просто маєш це писати. Це Бог. Все на Ньому побудовано. Як живу? Тяжко живу... Мене називають класиком. Свого часу дали Малу Шевченківську премію. Мої твори вивчають у школах і ПТУ… А тепер ось заборонили і назвали порнографом...

Оксана Зьобро