Re:цензії

22.03.2011|07:12|Євген Баран

Побачити світ крізь інше вікно

Мар’ян Лазарук. Руки Сіяча. Поезії / Передмова Василя Герасим’юка. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 112 с.; Мар’ян Лазарук. Черн: зухвалі візії. – Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2009. – 96 с.

Я уважно перечитував ці збірки, і чогось, найголовнішого, мені забракло, аби відразу розказати про доброго молодого поета Мар’яна Лазарука, сина поета Мирослава Лазарука. В чомусь, найголовнішому, Мар’ян  програє Мирославові, маю на увазі Франкову робленість і строгість поетичної форми, яка у Лазарука-старшого, сиріч, бездоганна. Так само, у чомусь, найголовнішому, Мирослав Лазарук програє своєму синові, – маю на увазі безпосередність і легкість поетичної метафори. Себто, виходить на те, що Мирослав Лазарук і Мар’ян Лазарук, разом узяті, є майже бездоганними авторами. Але поезія – не колективна творчість, тому, хочеш-не хочеш, а розглядатиму Мар’яна Лазарука в контексті Мар’яна Лазарука.

Перша збірка, видана 2006 року, несе на собі відбиток поетичного учнівства, не дивлячись на похвальне передслово Василя Герасим’юка. Якби я писав передмову до цієї книги, то також би говорив про поетичну перспективу і меншою мірою робив зауваги. Бо Мар’ян на диво органічний у поетичному прориві і статичний в поетичній ході.

Окремі вірші запам’ятовуються вдалими метафорами, – це не означає, що вірш є слабким, просто якийсь із віршових рядків чи дворядків вибухає, залишаючи всю віршову тканину якби тлом для себе: «Посохли очі не від катаракти, // Зміліли душі від річок вина» (вірш «Ти чуєш? Чуєш? Це не запитання »); «Той, хто найменшому слову повірить, // Вранці піде непомітно» (вірш «Кожен із нас мріє бачити світло… »); «Гострий ніж до грудей притулився,  – //  Завтра знов на людей полювання» (вірш «Вже немає нічого й нікого… »); «Пролита сльозина знаменна // Уже через те, що пролита» (вірш «Інша дорога »)…

Є у Мар’яна Лазарука вірші, які своєю ритмікою, метафорикою, образністю додають своєрідної таїни авторському поетичному слову («Твій вогонь», «Приєднайся до нашої правди», «Руки Сіяча», «Воля», «Мелодія гір», «Птах», «Це – імітація», «До сходу сонця жди іще годину…»). Цікавий також своєю експериментаторською формою вірш «Я що й но був». Інші вірші збірки випадають із розмови своєю правильністю: формальною і змістовою.

Я би не зосереджувався на старозавітному контексті («Руки Сіяча»), як це зробив В.Герасим’юк у передмові. Бо попри біблійні алюзії (треба назвати ще вірші «Фосфорна дама»,  «Минулося...»), у віршах Мар’яна Лазарука домінують сучасні екзистенційні нотки-шукання: світу і себе…

 

Наступна збірка Мар’яна Лазарука «Черн: зухвалі візії», окрім тематичної прив’язки, – 600-річчя Чернівців, – є спробою екзистенційного прочитання власного життя в рамцях урбаністичної культури.

У цій збірці є більше віршів, які привертають читацьку увагу  («Віч-на-віч із містом», «Шукати Людину», «Чудернацький будинок», «Світ – передпокій чистилища», «Пролог», «Наймення» – із розділу «Візія І. Шістсотрічна твоя ксерокопія »; «Ранок збирає уламки тіла», «Світлі думки розбудили весну», «Одвічна мрія», «Гранітна грива», «Я знаю тебе, ти терпка…» – із розділу «Візія ІІ. Повернення мандрівника »; «Поетичний стриптиз», «Оптимістичне», «Стріляйте один в одного…», «День провидінь і сновидінь», «Остання людина», «Театр», «Витяг із першого послання Джона до українців», «Горицвіт» – із розділу «Візія ІІІ. Середмістя, панове »).

Чи вимальовується образ міста у цій збірці? Буттєво-містичний образ, розмитий як на картинах французьких імпресіоністів. І сам ліричний герой – безперечно, дитя міста, флегматично і розважливо фіксує настрої, кольори, відтінки запахи міста, не контрастуючи з людиною і не доповнюючи її. Так, два великі самітники, – місто і людина, – живуть впритул, інколи споглядають одне одного, але, по великому рахунку, байдужі до долі іншого. Самодостатні й велично-драматичні у своїй самоті. Інколи іронічні.

Звичайно, що на основі цих двох поетичних книжок рано пророкувати долю їхнього автора. Бо Мар’ян Лазарук із тих поетів, творчість яких треба розглядати в еволюційному поступі, аби визначити його переваги чи недоліки.

Поки що можу сказати одне: цей молодий чоловік, можливо без зовнішнього поетичного блиску та яскравої індивідуальної харизми, йде своїм шляхом, бо внутрішньо відчуває, що ця поетична дорога, – така непроста і така химерна, – є його дорогою. І чим довше він ітиме, тим більше приятелів і симпатиків зустрічатиме на ній…

коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

22 березня 2011, 17:57|Олег Соловей:
А хіба ж я не шаную? :-) Не про це мова. Просто набрид уже його текст про квазіпроблеми дурнуватої НСПУ. Чи то лише мені так здається, яко не члєну :-) тої патосної творчої спілки-сопілки?
22 березня 2011, 17:23|Евген:
Олеже, Кокотюху я шаную, хоча ніколи вголос про це не говорив.
22 березня 2011, 10:16|Олег Соловей:
Евгене, напиши щось для колонки. Дістав уже Кокотюха, який там безкінечно довго висить.
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери