Жанр: антирадянське ретро 

Ініціативу видавництва «НК Богдан» запустити детективну серію можна лише вітати стоячи та оплесками. Але видавець не винен, що з «чистим» літературним детективом у нашій літературі певні проблеми. Тому в новій «Український детектив» цього року вийшли:

- дуже посередній твір Віктора Мельника «Двійник невідомого контрабандиста», котрий за формою та змістом справді є детективом, тільки нудним;

- два романи Олександра Вільчинского «Неврахована жертва» та «Суто літературне вбивство», які можна вважати детективами за задумом та інтригою, але реалізації такого задуму в повній мірі шкодять слабенька  динаміка та певні претензії на «серйозність»;

- «Стіна» та «Осінні ілюзії» Сергія Ухачевського – яскраві, як на мене, зразки соціальної прози, наділені гострими сюжетами, котрі, всупереч своїй присутності в «детективній» серії, детективами і навіть кримінальними історіями не є, і на цьому, шановні читачі, мої зауваження до книги Сергія Ухачевського закінчуються. 

Я вже не раз вказував, причому – не лише в рамках цієї рубрики, на визначальну рису детективу в розумінні пересічного українця. У нас «детектив» - це все, що не «мелодрама» (решту вакууму жанрової літератури займають фантастика з фентезі, їх ні з чим не сплутаєш). Тобто, якщо в придуманій автором історії двоє люблять одне одного і вірші Шевченка – це мелодрама. Якщо при цьому на задньому плані когось убивають, наприклад – випадковий п`яний перехожий гине в ДТП, і цей труп бачать закохані герої – це вже детектив. Не важливо, що потім про цей труп у оповіді не йдеться: мертв`як є – значить, детектив.

Коли я вчився в школі (а було це в часи, описані Сергієм Ухачевським, тільки я вчився в Ніжині, а не в Тернополі), один двієчник на запитання вчительки української літератури: «Назви жанр цього твору» обережно відповів: «Це не вірш, бо написано прозою». Ви згодні, що «Рекреації» Андруховича – не вірш? Я теж, адже це проза. А далі? Там у одному епізоді є людина з ножем, значить – це детектив? Чи художню літературу на поезію і прозу ділять лише двієчники?

Інша аналогія: знайдеться щонайменше півсотні (!) людей з ученими ступенями і просто – з вищою освітою, які доведуть: мій рідний Ніжин – географічно не Схід України, як і вся Чернігівщина, котру історично називають Сіверщиною. Але, тим не менше, мене всі одно називатимуть «східняком» по відношенню до Тернополя, де відбувається дія повістей Ухачевського. Поділ України лише на Схід і Захід – правильний? У нас же ще Північ та Південь є…

Тому повісті Сергія Ухачевського «Стіна» та «Осінні ілюзії» - точно не мелодрами, хоча там є трошки «про любов». Але це і не детективи, хоч ріжте мене на шматки і згодовуйте собакам!

Скажу більше: в повісті «Стіна» навіть не стріляють і трупів там нема. Хіба присутні живі мерці-зомбі – вчителі українських радянських шкіл та комсомольці-старшокласники. І якщо фінальна частина «Осінніх ілюзій» наповнена стріляниною та вибухами гранат, це так само не робить згадану повість «бойовиком» у тому розумінні, в якому бойовики визначаються за сталою жанровою класифікацією.  В українській літературі ХІХ століття такі історії називали «народними романами». А їхніх героїв – народними месниками, і тут уже без лапок.

Почати з того, що «Стіна» датується 1982 роком, її авторові на той момент було 16. Не дивлячись на те, що текст потім перероблявся і навіть заборонявся з цензурних міркувань через лексику, яку кандидати філологічних наук та активісти товариства «Просвіта» і НЕК вважають нецензурною, маємо, без перебільшення, якщо не унікальний, то вже точно – оригінальний літературний пам’ятник епохи розвиненого соціалізму. Твір, якій писався по гарячих слідах, з натури, і тим цінний – бо не вигадка, а лише літературна обробка призабутої реальності.  

Сюжет «Стіни» одноплановий та не надто закручений, бо на «закрутку» нема потреби. У 1982 році представники другого покоління радянських людей по всій країні або бухали і пахали на владу, або – рвалися до влади, аби змушувати інших пахати і не заважати при цьому бухати, самі при цьому теж бухаючи ще більше за підлеглих. А їхні діти – третє покоління радянських людей – йшли або в комсомольські активісти, або – в кримінал. У «Стіні» нема так званих позитивних персонажів і взагалі – навряд чи можна назвати якогось героя головним. Проте бандити різного віку, алкоголіки різних професій та дівчата, які між добровільною проституцією і зґвалтуванням обирають панель – це ті, кого породила радянська влада і вперто не хотіла помічати.

Аж поки не прорвало – як у «Осінніх ілюзіях». Тут уже чітко окреслений герой – 17-річний Роман Василишин. Він національно свідомий, його ненависть до радянської влади – власний вибір, у цьому він бере приклад з батька-дисидента. Тільки, на відміну від тата, Роман не теоретик, а практик опору Системі. Зі зброєю в руках та пачками награбованих грошей хлопець дуже схожий на опришка. За сюжетом, Роман має «кінці» в Москві, але здавати їх не хоче, тому бандити та менти спільно починають пресувати хлопця. Він дає відсіч бандитам, тікає з КПЗ, спаливши заодно міліцейську управу, і, загний всіма, дає останній бій, стримуючи сили противника (підрозділи радянської міліції і радянської армії) більше трьох годин.

Будучи принциповим противником пафосу та чіпляючись очима за пафосні фрази в повістях Ухачевського, я ловив себе на думці: чи не вперше за багато років літературний герой, котрий, ідучи на вірну загибель, пише в прощальному листи: «Я любив Україну», а потім подумки звертається до Бога, не викликає спротиву та роздратування. Натомість коли це ж саме роблять у реалі активісти політичних партій, просвітницьких і патріотичних організацій, а заодно – письменники, котрі вирішили написати злободенні твори про Голодомор, загибель Батурина, Чорнобіль, любов і «помаранчеві» події, їм не віриш. Можливо, тому, що розбійник з повісті Ухачевського не звик кидатися словами. А за те, що промовив, звик відповідати: перед собою, Богом та людьми.

Наостанок – знову про детектив, адже це слово стоїть на обкладинці книжки. Так, творів цього жанру в Україні пишуть мало і кожен «жанровий» багнет дорогий. Але я б поставив поруч із «Стіною» Сергія Ухачевського не російські книги з серії про бандитський Петербург, а… «Пацики» Анатолія Дністрового. Порівняйте два твори, тим більше, що одне спільне в них уже є: обидва – про Тернопіль 1980-х. І якщо визнавати саме ці тексти Ухачевського детективами, тоді варто ласкаво запросити до авторів серії «Український детектив» Дністрового. А разом із ним – Олеся Уляненка з його «Дофіном Сатани» та «Сином тіні», Павла Вольвача з «Клясою»…

Якщо повернутися на початок розмови і згадати: в Україні детектив усе, що не мелодрама – це досить нормальна підборка. 

Оцінка            *****

Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику: 

*  Жодної надії; 

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу; 

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину; 

**** Хочеться краще, але загалом поживно; 

***** Так тримати! 

Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.

Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.   

Книжки з низької полиці. Введення в рубрику