Топ-книги від Yakaboo

---

• Джон Грэй. Мужчины с Марса, женщины с Венеры
• Джон Грэй. Мужчины с Марса, женщины с Венеры

---

Чому така назва? Річ у тім, що одним з головних образів роману є „секрет”, у який часом бавляться малі дівчата – колаж з усіляких цікавих предметів, накритий скельцем і присипаний землею в місці, відомому тільки двом. Такий „секрет” стає ніби символом забутої чи прихованої історії, так само захованих культурних артефактів, просто емоцій і думок інших людей, про які нам буває часто непросто здогадатися.

Герої Забужко займаються, власне, тим, що такі секрети вишукують.

Отож, сюжет „Музею покинутих секретів” значною мірою детективний. Чи, краще сказати, з певного кута зору його можна прочитати як детектив.

Успішна, але чесна журналістка Дарина Гощинська та її коханий Адріян Ватаманюк намагаються розслідувати дві таємниці. Перша – життя й загибель Олени Довган, далекої родички Адріяна, що воювала в УПА. Друга – загибель приятельки Дарини, художниці Владислави Матусевич в автокатастрофі на тому ж місці, де колись розбився Чорновіл, та зникнення її картин, що були в машині.

Паралельно з-під землі викопується чимало інших секретів на тлі штрихової, але вельми масштабної картини української історії від сорокових років до першої половини 2004-го. Втім, у цього роману зовсім не детективне саме письмо – чого варте лише те, що одним з головних методів розслідування для наших героїв є… перегляд снів!

Здається, вже сказане про „Музей покинутих секретів” може викликати величезний скепсис у багато кого з потенційних читачів. І це не випадково. Книга-бо виразно розрахована на емоційних і не надто скептичних за суттю людей.

Не думаю, що це варто вважати перевагою чи недоліком, просто так є.

Вже навіть сам набір імен головних персонажів, численні приклади цілеспрямованого позитивного пафосу, наївне менторство декого з героїв, цікаві зразки пестливої „домашньої” мови – всі ці речі навряд чи вповні приймуть прихильники іронічного письма. Але ж не може бути вся актуальна література однаково іронічною і відстороненою! В тім і полягає одна з важливих речей, яку маніфестує роман Забужко: сучасна якісна українська література успішно долає ще один комплекс, вона вже не боїться бути не-іронічною. А заразом перестає лякатися слів і реалій, затаврованих у дев’яності й двотисчяні роки смисловим зв’язком із “шароварщиною”, „просвітянством” і т.п.

У чи не першій розлогій рецензії на роман Ростислав Семків натякає на певну „невчасність” книги – мовляв, маємо складний модерний роман, час на які вже минув. Не знаю, мені видається, що якраз широка стилістична варіативність, прийнятність різного письма і стилізацій є однією з головних особливостей теперішньої епохи, тож підстав перейматися вчасністю чи невчасністю проявів культури не бачу сенсу.

До речі, якщо вже зайшлося про стиль.

Письмо Оксани Забужко в цій книжці на диво реалістичне. Не Образи (вони часто дуже метафоричні, фантасмагоричні й химерно плутані), не сюжет, а саме виклад – він навіть у випадку внутрішніх монологів нагадує радше не модерністичний потік свідомості, а сумлінний переказ, такі собі „миттєві мемуари”. Можливо, саме завдяки цьому „Музей покинутих секретів” вийшов дуже жвавим і цілком читабельним.

А роль художнього викривлення і зміщення на себе значною мірою взяла мова – як і завжди в Забужко, вона цікава: виразно експериментальна, десь археологічна, десь діалектна, сленгова чи суржикова. Втім, функціонально грамотному читачеві це не перешкодить, а навпаки зробить текст багатоплановішим, об’ємнішим.

Іноді, правда, така „мовна політика” спричиняється до всіляких шорстких побічних ефектів (особливо в перших частинах – „залах” – книжки) на зразок того, що чи не всі особи, про яких ідеться, одержують характеристику на зразок „сердешний”, дещо нав’язливо й недоречно виглядає і надмірна кількість усіляких вигуків та вставних слів підкерслювального характеру.

Як уже говорилось, історія – важлива частина „Музею покинутих секресів”. Бойові дії за участю УПА, радянський застій, події 1990-1991 років, перша половина двотисячних та інші, менш підкреслені історичні епохи й події постають детально прописаним тлом особистої та сімейної долі героїв.

Як чомусь часто трапляється з книжками Забужко, напевно, варто чекати на звинувачення в історичній недостовірності.

Десь, може, не досить реалістично виявиться відтвореним повстанський побут або раптом не підтвердиться історія з київським палацом „Україна” (за сюжетом, батько Дарини бере участь у створенні його першої, гарної версії, котру потім, за наказом влади, доводиться спростити і з цього починаються його митарства, що закінчаться психушкою й смертю – насправді, важко уявити, як цей палац міг бути „ще красивішим”). Хтось зверне увагу на непевну географічну локалізацію місця загибелі Чорновола чи не повірить, що там і справді ховали жертв Голодомору. А втім, те, що книжки Оксани Забужко сприймають не розрізняючи художній вимисел від рального життя – напевно, непоганий комплімент авторці.

Але історичний контекст тут не зовсім для того, щоб розповісти нам про забуті сторінки недавньої минувщини. Передусім саме історія контролює, зрадив герой себе й інших чи ні. Зазвичай зрада супроводжується зреченням історії, відмовою від пошуку знань про минуле, небажанням „доробляти за предками недороблене” і штучним накрученим цинізмом. Натомість, зберегти себе в цій книжці означає також і пошук „секретів” минулого, прагнення втілити недовтілене.

Леонід Плющ пише, що „Музей покинутих секретів” – роман про те, як зберегти себе, не зрадити. Але значною мірою – це й роман про зраду, всі його герої, навіть найпозитивніші, так чи інакше зраджують, у тім числі й історію. І в цьому, крім житейської мудрості – суто текстуальна здорова противага пафосній риториці „Музею…”.

Хай як кумедно-героїчно виглядають порядними принциповими інтелігентами та заразом палкими прихильниками шмоток з брендовими наліпками деякі персонажі на початках, неможливість до кінця твердо пройти випробування на вірність собі й іншим різко й переконливо збиває той пафос. А ще „впокоєнню” пафосу служить і те, що під кінець книги різні сторони барикад символічно дістають шанс на примирення – хлопчик, якого взяв у львівському дитячому будинку енкаведист, що вбив Олену Довган і якого виховав пересічним гебістом, виявляється сином упівського партизана.

Але історія – не лише випробування пошуком.

Це ще й звичайнісінька цікавість такого пошуку. Те, що останнім часом просто висить у повітрі сучасної української літератури, недостатньо використані мегатонни цікавого матеріалу родинних та інших історій. Зрештою, просто бажання, всупереч українським традиціям, історію цінувати.

Усілякі родинні саги та інші тексти подібного характеру в концептуальному виконанні починають у нас активно з’являтися (згадати хоч би й Санченкове „Весілля з Європою”), відомо й те, що багато хто з письменників планує ближчим часом щось таке написати, тож роман Забужко безумовно тільки підсилить та надихне цю тенденцію. Хоча декому з авторів після виходу „Музею…” доведеться переосмислити свої задуми.

Олег Коцарев