Інакше її невеличкий зріст, коротка спідничина, низка масивних сережок в одному вусі та нецензурні висловлювання на людях свідчать хіба про задиристу вдачу, молодечу розкутість і такий собі здоровий пофіґізм.

«Я ніколи не думаю, якою буде реакція на мої книги, а просто пишу, тому що мені пишеться… Не хочу дорослішати. Моя вроджена інфантильність – це якість, за яку чіпляюся зубами та кігтями. Страшенно не хочу в соціум, мені там нічого не подобається: усе довкола якесь пластмасове, штучне, неякісне… Не ховаюся від фотографів, які досить часто знімають мене з цигаркою чи алкоголем. Так, я курю, люблю пиво та коньяк, уголос кажу те, що думаю, не намагаюся виглядати бездоганно. А ще ніколи не співала б із Поплавським і не роздягалася б для модних обкладинок. Не тому, що цнотлива (маю купу «голих» фоток). Мене верне від того, що на цьому робиться концепція продажу продукту. Страшенно веселить антиреклама, коли про мене пишуть якусь гидоту. Я не вважаю себе письменником, а просто пишу книжки. Люблю речі з історією, з характером, а не одноразові вдяганки-презервативи, які не шкода викинути без емоцій та спогадів. Окрім дітей, усе решта, де маю хоч якісь шанси сказати «до побачення», я це кажу».
Ну як вам такі зізнання? Моя розмова з сучасною українською письменницею Світланою Поваляєвою.

– Світлано, почну ось із чого. Знаю, у тебе щодо шлюбу є власні переконання… 
– На такі запитання не шукаю пафосних відповідей, бо, як відомо, кожна істина – банальна. Я направду ціную свою сім’ю, чоловіка, дітей і …любов. Не просто кохання, а ту любов, що мене оточує, а це, передусім, – моя свобода. Я понад усе ціную власну свободу. А вона складається з багатьох речей: із творчості, бо я можу відсторонитися від будь-чого, і, звісно, з любові до родини: діти, чоловік, батьки, моя кішка.

– З чоловіком ти живеш на віру, але я переконана, що він неодноразово тобі освідчувався. Як ти на це реагуєш?
– Гадаю, немає сенсу згадувати це, бо той чоловік, який зі мною зараз… Я навіть передати не можу, як із півслова, з єдиного поштовху, погляду розуміємо одне одного. Навіть будучи в різних кімнатах, не раз водночас раптом кидаємося одне до одного, бо відчуваємо те саме. Тому говорити про якісь такі дурні, тупі соціальні речі на кшталт: а що? а чому? а пам’ятаєш, як ми зустрілися? а вийдеш за мене заміж? Наразі мені вже пофіґ. Я можу вийти за нього заміж, можу не вийти. Стосунки на такому рівні, що мені майже це не потрібно.

– І все-таки, чомусь так трапляється, що чоловіки кличуть заміж саме тих жінок, які йти туди не хочуть...
– А я ніколи не виходила заміж. Уявлення не маю, що це таке.

– Але як думаєш, чому частіше освідчуються, скажімо, не тим, хто так цього бажає?
– Та це дуже просто! Тому що так мало нормальних чоловіків, маю на увазі не отих метросексуалів (ненавиджу це слово), зараз модних, оцих гомиків у «блістящих лосинах і рубашечках». А справжні чоловіки за своєю природою самці-завойовники. Правильно? Тож доки не завоює – не заспокоїться. Але їх важко знайти.

– Кажеш, ви з чоловіком розумієте одне одного. Певно, це найперше, що єднає двох закоханих. Вважаєш, цього треба вчитися чи так судилося?
– Так відбувається, коли людина себе попускає, себто коли перестає постійно паритися, метушитися, опікуватися, хвилюватися через кожну надуману проблему… Отже, якщо вона визволить себе від оцих гемороїв, тоді, відповідно, в її енергетиці є багато місця для того, щоби прийняти любов світу в будь-яких формах: чоловіка, жінки.

– Світлано, якось ти сказала, що є хорошою мамою, мовляв, не авторитарна, не квочка...
– Так, я даю синам свободу, можливість самостійно робити вибір, помилятися. Не намагаюся прожити за них їхнє життя, не планую їхнього майбутнього і не чекаю великих звершень та успіхів. Зрештою, ось стоять мої хлопці. Запитай у них, яка я мама. У мене чарівні, космічні діти!

– Тобі часто закидають, що не додержуєшся жодних стандартів, норм…
– Чому не додержуюся?! Коли є діти, це просто нереально. Наприклад, я ходжу до школи на батьківські збори, мушу пояснювати хлопцям, що в ліцеї вони мають носити шкільну форму – і нічого з цим не вдіяти.

– У творчих людей оголені нерви. Як реагуєш на образу?
– Віднедавна для мене зникло таке поняття. Мене образити може хіба дуже близька людина, яка робить це навмисно, яка добре знає, на яку точку надавити. Але насправді останнім часом я так розпружилася, що мене взагалі дуже складно образити.

– А роздратувати тебе щось може?
– Ой, якесь рагульство дуже гучне. Мене страшенно дратують оці жиробаси, гладкі рагулі, які виходять на пляж із магнітофонами, приймачами, собакою, горілкою. Я вхопилася б за кулемет. Розумію, що треба любити людей, що всі різні – може, вони мене теж не сприймають. Але таких повбивала б. Направду...

– Світлано, окрім усіх своїх чеснот, ти ще й епатажна особистість. Вважаєш, нині в Україні, аби тебе помітили, треба бути саме такою?
– Вважаю, що треба бути таким, яким тобі бути комфортно. Хай як банально звучить, але треба просто бути собою. Якщо це набуте, якщо той епатаж навмисний, мовляв, саме так я досягну популярності, то з цього… іноді, може, щось і вийде, але ненадовго, адже треба постійно підтримувати оту цікавість.

Сини Світлани Поваляєвої Василь і Роман:

«…Наша мама дуже класна! Якось її навіть запросили в школу на відкритий урок. Вона розмовляє українською, а бабуся і дідусь, з якими живемо – російською, то ми теж говоримо двома мовами. Нам мама каже, що треба знати багато мов.» 

«…Одного разу, коли ми були зовсім маленькі й мама, нічого не підозрюючи, на кухні розмовляла по телефону, ми з Ромою начерпали відрами води, залили його ліжко й почали там пускати кораблики, вважали що це море. Потім мама, яка здивувалася, що в хаті підозріло тихо, прийшла й натрапила на потоп… Тоді трохи насварила.»

«Ким би ми хотіли стати? Я (Василь) хочу свій ресторан відкрити. А Рома, як і мама, мабуть, буде письменником…»

Жанна Куява