• Джон Грэй. Мужчины с Марса, женщины с Венеры
• Справочник здравомыслящих родителей. Часть 2. Неотложная помощь

Днями в пресі з’явилися повідомлення, що знана українська письменниця Люко Дашвар підготувала до друку свій четвертий роман, який має вийти у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Виступаючи у книгарні «Є», авторка заявила: «Як і всі мої книги, вона про любов, про життя. Можу сказати, що це історія одного нещастя, яке ніколи не могло б стати щастям».

Читачеві, який знайомий із попередніми її романами, ці слова скажуть набагато більше, ніж вони означають. Річ у тому, що всі твори Люко Дашвар трагічні й усі про любов, переважно нещасливу. От тільки постає запитання: яка ж причина того, що її героям ніяк не вдається поєднати свої тіла в спопеляючому оргазмі, а душі – в натхненному коханні?

А причина дуже проста – неприродна і геть нелогічна поведінка тих героїв. Уже в першому романі, котрий зветься «Село не люди», Люко Дашвар зав’язує сюжет на ситуації, котра виходить за межі будь-якого глузду. Посудіть самі: двоє парубків вирішили розкрутити своїх однокласниць на секс. І що ж вони для цього зробили? Може, купували дівкам цукерки, обіцяли золоті гори чи бодай урочисто клялися, що візьмуть після того заміж? Ні, вони вдалися до іншого способу: призначили їм побачення опівночі в занедбаній сільcькій хаті, а самі впорснули розігрітого парафіну в свої… як би це висловитися культурніше… одне слово, в чоловічі органи. От заходять дівки до тієї хати, а хлопці простирало відкинули – і постало перед їхніми однолітками щось таке, як дві грубелезні ковбаси-кров’янки…

Тьху та й годі! Уже з цієї сцени мимоволі зароджується підозра про те, що джерелом усіх нещасть у книгах Люко Дашвар є сама Люко Дашвар. Схоже на те, що авторка нехтує елементарною логікою людських учинків, а змалювання неприродних стосунків завдає їй неабиякої втіхи. Не відступилася вона від цього уподобання і в другій своїй книжці – «Молоко з кров’ю». У ній теж пишеться «за любов»: хлопець кохає дівчину – вона виходить заміж за іншого, – але його зобов’язує любити її, – тому він не кохає свою дружину (ото вже бідолашна жінка!) – врешті все закінчується смертю… «Та це якийсь театр абсурду імені Ежена Йонеска»! – вигукнув один мій друг-міліціонер, якому я дав прочитати цю книжку. Немотивованість учинків так і пре з цього тексту. А в сердешного читача очі лізуть рогом від подиву: чому герої поводяться в такий спосіб, що ламають одне одному життя, чому таким безнадійною і спотвореною постає людська доля в цьому світі? Урешті, загальний пейзаж цього роману теж сірий та убогий: село лежить у степу, степ безбарвний і плаский, ні трава там не росте, ні квіти, якщо судити з тексту… Схоже, це свідчить про те, що Люко Дашвар просто не вміє змальовувати пейзаж, що вона байдужа до кольорів і не звикла бачити світ в об’ємному форматі, – але заразом таке бачення цілком укладається в її світоглядну концепцію, котра знаходить чіткий вираз у всіх її романах. А концепція ось яка: нічого доброго в цьому світі немає, життя – це непосильний тягар, люди примітивні, підступні й заздрісні, тож і платити їм треба тим самим… Світогляд цей притаманний усій жіночій прозі в Україні, але, як на нашу думку, випливає з обмеженості й невміння бачити далі свого носа. Більше того, така концепція цілком укладається в рамки пострадянського бачення світу, згідно з яким Бога не існує, зате існує Сатана… Тим-то й стосунки поміж героями Люко Дашвар здійснюються переважно у вигляді силового (фізичного й психологічного) протистояння, а жертвами такого стилю поведінки стають, як правило, найближчі люди.

Водночас помічаєш, що написаний цей роман газетярем, себто людиною, котра ганяється за «смаженими» фактами. Аж пальці знати: авторка будує свої сюжети на готовому матеріалі, який бере просто «із життя». Суконна газетна мова, поверхове ставлення до «матеріалу», дешева сенсаційність – усе це набиває оскому вже перших сторінках роману. Невід’ємними атрибутами цього стилю видаютьс  редакторські огріхи – у тексті деколи подибуються такі слівця, як «пришепкуватість», «полінитися», «хряк», а одного з героїв зовуть Льошка (хоча зазвичай словом «льошка» в Україні називають свиноматку). Та й із совєцькими реаліями вЛюко Дашвар не дуже клеїться… Дія відбувається за радянської доби, тож героя на ймення Стьопка (!) за звинуваченнями в антирадянщині запроторюють до місцевої психлікарні й «лікують» там понад десять років. Може, воно й несуттєво, та все ж таки авторці варто було б знати, що дисидентів відправляли на лікування за вироком суду й тримали в спеціальних психв’язницях (Дніпропетровська, Казанська), а не в місцевих диспансерах…

Попри все не можна не визнати, що твори Люко Дашвар популярні й видаються чималими накладами. І причина не в тому, що, як вважає дехто, книги ці дуже недорогі, а в специфічній психології читача, якому до вподоби саме отаке чтиво, просте й без претензій. Пам’ятається, наприкінці 80-х років, коли стало зрозуміло, що СРСР – одна з найбідніших країн світу, якийсь журналіст написав, що, мовляв, хоч економіка й кульгає, зате у нас із духовністю все гаразд – наприклад, наші люди страшенно полюбляють читати книжки…

Минуло два десятиліття, й ми бачимо, що міф цей розвіявся. Тобто люди, звичайно, читають, але переважно газети, причому обирають такі, де чимбільше «смаженини»: щоб писалося про статеве життя кінозірок або про те, як один популярний співак напився й зацідив кому-небудь у в пику…  За таким самим, «смаженим» принципом обирають і книги. Тож не дивно, що твори Люко Дашвар набули такої популярності, що романи її відзначені преміями конкурсів «Коронація слова» та «Книжка року» Бі-Бі-Сі, – з абсурду людського існування авторка зуміла витворити продукт, який користується стійким попитом на читацькому ринку в Україні.

Леонід Кононович