тоді побачити, - ти ж так боявся моєї цноти.
Ти стояв на східцях магазину побутової техніки, палив "Монте-Карло" і тримав у руці два червоні тюльпани. Що це - символ приреченості? Онде воно, боженківське кладовище з похмурою маленькою капличкою. Полиняла вивіска "Дешеві ритуальні послуги". Катастрофічна нестача місць для поховань. Мабуть, це тому, що там ховають не тільки людські трупи, а й людські надії.
- Не стрибай у калюжі.
- Я ж хочу скоріше підійти до тебе!
- Не поспішай.
- О'кей, буду дивитися під ноги. Та під ногами лише земля...
- Ха-ха-ха, земля, а ти чого хотіла? Під ногами у всіх земля, не тільки в тебе.
- Можливо.
- Ха, ха-ха-ха, ха-ха.
- Що смішного?
- Та нє, нічо. Просто я планчика курнув, перш ніж до тебе прийти, і дещо пригадав. А, тримай, я ось тюльпанчики тобі приніс, із повагою. 
Я жбурнула їх у калюжу - і досі не розумію, чому, здається, парних чисел не боялася. Що ж, бодай зараз пробач мені ту похибку, бо я стомилася себе картати за необачний вчинок часів раннього розквіту мого тіла.
- Отак ти мене поважаєш, да?! - обурився ти.
- Не ображайся, я просто ненавиджу квіти, в мене на них алергія, - вже вкотре в своєму житті збрехала я.
Коли янголи помирають, вони починають безбожно брехати.
- Та нє, я ж нічо.
Я стояла коло тебе. Я зазирала в твої кавові очі, я хотіла бути твоєю, в моїх думках було забагато тебе.
- Знаєш, а я кохаю тебе з самісінького дитинства.
- Гм, хіба ми зустрічалися раніше?
І я нагадала тобі про дощ на Фурочці, про твій чорний спортивний костюм і про свої ненафарбовані вії.
А ти почав розповідати мені про:
- місцевих лярв, яких ти встиг узути у свої сімнадцять;
- батечка - начальника шостого відділу податкової міліції;
- матір, братика, вітчима і їхній двоповерховий будинок;
- et cetera, et cetera.
Ти, виявляється, минулоріч вступив до київського Суворовського училища, але попався на егких наркотиках, і тебе відтіля поперли зі скандалом. Зрештою, батькові гроші все владнали, ти обійшовся без великих пригод, але мусив повернутися до Полтави. З твоїх описів випливало, що повії - нещасні дівчата з розбитими серцями, а злодії - справжні лицарі, які за даму серця ладні перебити половину району, а за зраду прострілити їй череп. Я думала: ось це і є справжня велика любов...
Ні.
Банальна хіть - це ще не справжня любов.
Справжня любов не має нічого спільного з дешевими емоціями.
Справжня любов усім пробачить, усе пробачить.
Справжня любов ніколи не кличе до вбивства. До самопожертви - так. Те, на що пішов Христос заради нашого спасіння, - ось це справжня любов. 
Утім, ми на неї начхали.

VI
Дурнуваті були часи, дурнуваті й веселі. Дев'ятий - випускний - клас. Екзамени, та мені байдуже. Ти отримував сотні моїх sms'ів - і мовчав. Я страждала, отже, я жила.
Та якось ви з пацанами перестріли на вулиці Макса й накидали йому по самі вуха.
Ти ненавидів його. Не через мене, ні. Ти заздрив йому - гарненькому синочкові батьків-бізнесменів, який мав усе те, чого не вистачало тобі. Його любили. Про нього піклувалися.
- Усі ви, порядні, носитесь із собою, як дурень із писаною торбою, - просичав ти крізь зуби й вилаявся.
Іншого разу я подзвонила тобі й попросила твоєї допомоги. Наді мною збиткувалися дівчатка з мого класу. Вони хотіли... Утім, ти пам'ятаєш, чого вони хотіли.
І ти допоміг. Певне, не міг вчинити інакше: так велів вуличний кодекс честі. Пам'ятаю ту юрбу грізних пацанів, що відстоювали мою честь... Вражало.
Коли все закінчилося, я підійшла до тебе й подарувала прозорий поцілунок у щоку.
Але тобі було по фіг. "Амфетамін - найкращі ліки проти дійсності".
А я...
Якщо хочеш знати, я кохала не тільки тебе - я кохала й того наркомана, який сидів у тобі, який ставав сильнішим за Людину в тобі - Людину, яку створив Господь.
Ти наркоман, а я хіба ні? Коли я тільки те й роблю, що повторюю твоє ім'я, мов мантру.
А втім... ні, не можна. Ім'я - це табу. Згадаймо старожитніх юдеїв.
Ти - мій наркотик.
Я плачу. Я кохаю тебе до божевілля, як же я кохаю тебе!
О моя згубна мріє, грішна, вульгарна, брудна.
Господи, якби тільки можна було щось змінити.

VII
Усе починалося з нічого. Він вибіг зі свого авта, наздогнав мене, розпочав розмову, ми обмінялися номерами. Адже мої подруги говорили: якщо ти у п'ятнадцять не маєш хлопця, то у двадцять і поготів будеш нікому не потрібна.
Осінь 2004 року, моя найбезглуздіша осінь...
Іван. Яким він був? Аж соромно згадувати. Незугарний, до того ж трохи застарий для мене. Довготелесий, недбало одягнений, якось вже дуже нагадував гопника - спортивні костюми made in China, дешеві светри, голена голова, пом'ятий фейс і порожнеча в кишені. Купа комплексів щодо власного довгого носа, кепського одягу й низького соціального статусу. Від нього пахло дешевою туалетною водою, коноплею, тютюном, пивом, рибою, мастилом і потом. Я ненавиджу цю суміш запахів, тому коли ми їхали його автом, я завжди відслонювала віконце.
Утім, він силкувався вдавати з себе інтелігента: поводився чемно, говорив

читати