твоїх очей:
- Чому?
- Я тебе не люблю, ти ж знаєш сама. Ліпше покажи суперклас, ти ж можеш.
Так, я могла. Я ладна була робити мінет - аби тільки не відпускати твоїх крил.
А потім кричала, що куплю клофелін.
- З віком минеться, принцесо, - сміявся ти, проводячи рукою по моєму волоссі.

ХІІ
Перефарбувала волосся на чорне й вирішила, що щастя - не для таких нездар, як я. І все в мене було чорним: думки, спідня білизна, дні...
Скільки себе пам'ятаю, завжди вимірювала свою життєздатність бажанням писати. Письмо школярки, новенька авторучка, дешевий пафос.
Учора вона пішла, щоб куди-небудь піти.
Учора повня налилася достиглим вином. І дрібні калюжі намагалися вловити повню, увібрати в себе її криваве світло.
Учора була ніч. І була пітьма.Ні, насправді пітьми не було - була тільки нестача твого світла.
Та все це було учора. А сьогодні... сьогодні в якійсь із гамірних забігайлівок померла любов, так і не дочекавшись продовження вчорашнього дня. Так і не доживши до дзвінка, до наступної трикрапки, до чергової тавтології.
Сьогодні був день. Один з тих, що приносять присмак дощу. Один з тих, що викидають з-під землі рожеві стрічки дощових черв'яків. І ці черв'яки - теж лише частина Великої Гри, яку здійснює хтось незбагненний. 
З мрією жити легко.
Іноді.
Коли немає сильного дощу.

XIII
Як могло статися, що ти - брудний, морально вбогий, вічно п'яний і обкурений - обернувся в моїй уяві на романтичного розбійника, такого собі заблудлого лицаря? Яка магічна сила спричинила таке перетворення?
ми зустрілися. Через місяць. Тринадцятого квітня. І знов поїхали на Зигіна.
- Я тебе кохаю.
- Блін, ти знову задовбуєш?- лютився. - Бери свій одяг і вшивайся на хрін, кончена.
- Вибач, якщо тебе образила, - промовила й почала одягатися.
Ти витяг цигарку. Підпалив. Затягнувся декілька разів димом. Жбурнув недопалок у кватирку.
- Ти що, хвора?
- Нє.
- Тоді на кий ляд одягаєшся?
- Ти сам наказав.
- Жарт, ха. Ходи до мене.
- Навіщо?
- С-суко! Ти що, нє в тємє, да?!
Приголомшливий удар по обличчю, я падаю на софу, кров з розбитої губи, ти йдеш до ванної кімнати, мочиш якусь ганчірку, прикладаєш до моєї губи, я відчуваю холод і пекучий біль, ти нахабно дивишся мені у вічі і...
- Я тебе теж люблю. Як сестру. Вибач, інколи зриває дах. Хоч, я тебе поцілую?
- Угу.
Поцілував, але мені легше не стало. Розумієш, фізичний біль - ніщо в порівнянні з болем душевним.
- Злато, блін, ти вже задовбала, чим незадоволена? Я тебе взув? Узув. Поцілував? Поцілував. Телефонну книгу з твоєї мобілки видалив? Видалив. А знаєш, навіщо я це зробив? Щоб ти, суко, різним фраєрам не дзвонила. Не хочу, щоб моя краля з різними гандонами жарилася.
- Немає в мене ніяких гандонів. Я тебе кохаю.
- Не вірю.
- Не віриш, що тебе можна любити?..
- Сука....
- А я таки люблю.
- Ти доросла дівчинка, повинна сама все розуміти. Я заовбався вже так жити.
- То живи інакше.
- Ти - ніхто для мене, - вирячився. - Ніхто, розумієш? Я дивлюся на тебе, а бачу порожнє місце. Тебе немає. От навіть Свєтка - є. А тебе - немає.
Отже, мене немає.
- За віщо ж так?
- За віщо? Ну... Схотілося мені так.

XIV
Чи вкоротити собі віку?
Просто так. Щоб подивитися на тебе згори.
У поетів і мазохістів - спільна насолода: насолода болем.

XV
Ти подзвонив і сказав, що чекатимеш п'ять хвилин. 
Згадую, як мерщій влізла в зелений сарафан, нашвидкоруч зробила макіяж, взула білі босоніжки на підборах, побігла до авта.
Я тобі вірила; знаєш, як це - вірити?
Мовчиш, бо ти ніколи нікому не вірив.
Я дивлюсь на тебе - закохано, як завжди, ти нервуєшся, заїжджаєш у якесь убоге подвір'ячко, обіймаєш мене, цілуєш... Цілуєш. Забувши, що таких, як я, не цілують.
Долонею по керму.
- Злато, в мене проблеми.
- ?
- Ти повинна зрозуміти. Ну, блін, пробач, я не хотів, але...
- ?
- Я тебе програв.
Мій погляд зупиняється, а з вуст зривається лише одне слово:
- Кому?
- Поїхали, покажу.
Поїхали. Показав. Ба, віддав, наче використану річ. І кому? Сорокарічному авторитетові. Зморшкувате обличчя, різкий запах парфуму, колючі блакитні очі. І немає шляху назад.
Ось тоді я вперше в своєму житті спробувала трави. Не могла ж я віддатися цьому чужакові просто так!
Господи! Чуєш, Господи! Ось так Твої діти коять гріхопадіння.
Господи! Невдячні діти Твої гублять крила, що Ти дав їм.
Безсилий твій Бог, сказав би ти мені, але знаєш, твій бог - трава - безсилий також. Я анітрохи не сп'яніла. Я пручалася, кликала тебе, а ти сидів на кухні, пив коньяк і вирізав свої ініціали на стільниці.
Олег Вікторович звичним жестом кинув на підлогу зів'ялу пелюстку презерватива й поцілував мої руки. Мовляв, дякую за сеанс.
Тоді увійшов ти й мовчки витер мої сльози.

XVI
Відчай, який врізається в душу, ніби натягнута нитка - в долоню.
І біль - нічого, крім болю.
Біль не зрадить мене, а решта - питання часу.

XVII
Нічні кошмари. Надщерблене скло, незнайомі обличчя, сморід чаклунського варива.
Піти геть? Майнути крізь двірний отвір і - бігти, бігти,

читати