цими наркоманами, які щоночі залишають у клубах місячну зарплату мого батька. Що ж, їхні татусі - люди заможні.
... Ми приїхали в якесь незнайоме село за шістдесят кілометрів від Полтави. Зупинилися в двоповерховому будинку коло лісу. Влад сказав, що я можу кричати скільки мені влізе, тому що поруч немає нічого, окрім лісу, а найближчий телефон - на бензозаправній, на автотрасі, до якої йти чотири кілометри через ліс. Це була пастка. Я б на своїх "шпильках" далеко не допленталася, тож довелося мовчки зайти в дім.
У будинку панував безлад: бруд, сирість, порожні пляшки, бульбулятори, недоїдки, обгортки з-під цукерок і презервативів.
Влад підійшов до мене з кривим усміхом на нібито й вродливому , але такому огидному обличчі і запитав, що мене так бентежить. Я кажу. що все о'кей, і погоджуюся піти з ним оглянути бібліотеку, він веде мене коридором, ми спускаємося в підвал, знаходимо потрібну кімнату. Гм, це й справді бібліотека. Високі стелажі з книжками обліпили запліснявілі стіни, посеред кімнати - стіл, Влад затуляє долонею мої вуста, жбурляє мене на цей стіл і починає зривати одяг. Далі все відбувається, як у підпільних порнофільмах, я плачу від огиди і болю, а він не зважає на це, йому приємно.
Потім він мене відпустив. Наче птаху, якій перебили крила. Я кинулася було тікати. Та де там! Ігор грубо поклав руку на моє плече, я спробувала вирватися, він ударив мене, я впала. Він зачинив мене в бібліотеці, а сам кудись пішов. Я лютувала. розкидала книжки, плакала, кричала, а ці покидьки стояли пі дверима і сміялися.
Господи, ти ж бо знав, що померлі янголи стають демонами, чому ж нічого не сказав? Чому промовчав, дивлячись з висоти Свого трону на мої страждання? .. Питай - не питай, все оно будеш далі мовчати. Напевно, це насправді струйово - мовчати, коли гинуть янголята, щоб потім дивитися на них з ікон і пускати воскову сльозу. 
... Пробач, Боже, мій цинізм, пробач мою зухвалість. головне, що я таки залишилася живою і повернулася одому. Дякую бодай за це Тобі, Боже!
Усе-таки сімнадцять років - це вже не п'ятнадцять, коли будь-яка фігня може спонукати до самогубства. У сімнадцять уже вчишся любити життя хоча б за те, що воно є. І, знаєш, тепер мені було б нелегко розлучитися з ним.

ХХІІІ
... А я ж таки спершу повірила була, що тебе підстрелили й ти в лікарні.
Я віддала б тобі свою нирку, печінку, кров... аби тільки не помирав.
Живи. Будь ласка, живи. Фільтруй легенями повітря, кидай незагашені недопалки, бий пляшки, не бий пляшок, використовуй презервативи, зраджуй, обдурюй, поспішай, тікай, слухай шансон, реп, клубняк, самостверджуйся, мастурбуй, кури коноплю, купуй порножурнали, одягай adidas, підкреслюй оголошення в "Жовтій газеті", кричи в мобілку, викликай таксі, даруй комусь оберемки жовтих троянд...
Будь ласка, живи.
Адже ніхто не здатен вигадати щось цінніше за життя.

XXIV
Ще кілька місяців ми зустрічалися з тобою - зустрічалися в тому самому вбогому привокзальному кафе, пили гіркий еспресо й нудьгували, проводжаючи поглядом потяги.
Ти мовчав.
Я виявила, що найважливішими в житті є не ті слова, що ми кажемо, а ті, що їх не встигаємо сказати.
Співчутливий погляд бармена. Я силкуюся щось розповісти. Говорю багато, і в моїй мові забагато "я". Вибач, по-іншому не виходить.
Ти замовляєш собі коньяк і свердлиш поглядом брудну віконну шибу.
Я допиваю каву, залишаючи на філіжанці яскраві відбитки помади, і йду.
 А ти навіть не намагаєшся мене зупинити.
Від тих часів у мене й донині лишилося дещо: звичка страждати над філіжанкою міцної кави. 

XXV
Дізнавшись, що мене зарахували до університету, я купила квиток до Харкова. Я раділа цій втечі. Я раділа, що не муситиму більше брехати батькам, а я ж повсякчас їм брехала.
Кохання пізнається лише на відстані втрати.
... Ми таки знову зустрілися. Але та зустріч стала фіналом. Ти приїхав у посірілий від опадів Харків у новому авті, засигналив під вікнами мого гуртожитку, і я вибігла до тебе в тоненькому халатику. А було холодно. Кінець осені, дощ-мжичка, бруд прилипає до підошов кімнатних капців, і ти здаєшся таким рідним, немов привид дідуся в морському тільнику і кашкеті Північного флоту СРСР. Наші руки схрещуються і ти промовляєш, що без мене погано. Я плачу. Я кохаю тебе до божевілля, як же я кохаю тебе!
- Ну що ти плачеш, я з тобою, бачиш, я приїхав, тримай квіти.
- Без тебе так погано.
- Вірю, але ти сама цього хотіла. Так буде краще. 
- А ти змінився, не лаєшся...
- Навіщо ж лаятися? Тепер я вирішив гарно ставитися до людей. От тебе, наприклад, завжди вважав за якийсь непотріб, а ти нічого поганого мені не зробила.
- Я тільки любила.
- Чому ховаєш очі?
Замість відповіді я впала до тебе в обійми. Просто є речі, яких не можна говорити одразу, - вони лякають.
- Поїхали?
- Куди я поїду в халаті?
- А яка кому різниця?
- Тоді поїхали.
- Сідай, - і ти відчинив дверцята.
Ми поїхали до придорожнього мотелю. Ти накинув мені на плечі свою спортивну куртку. Комічне, мабуть-таки, видовище: дівчинка в капцях і

читати