куртці, сумноока шатенка з тонкими по-дитячому пальцями.
У номері ти схопився за голову і вперше в житті заплакав.
- Що з тобою?
- Я занапастив тобі життя.
- Припини, я сама у всьому винна. Поводилася як повія, хоча насправді...
- Насправді ти така ще дитина.
- Можливо.
- Хочеш бути щасливою?
- А хто не хоче?
-...
- Я щаслива - у мене є ти.
- Ні, розумієш, братва ніколи не дозволить бути з тобою, не по поняттям це.
- Завжди ці поняття. Я ж тобі потрібна.
- Ні.
- Чому?
- Якби була потрібна - мої друзі б тебе не гвалтували.
І враз мені згадалося... Це булотак принизливо й огидно. Я дістала безліч синців, а ти - прощення боргу. Виявляється, я коштую аж п'ять тисяч гривень.Що ж, круто. І навіщо тільки я рятувала твою репутацію і безповоротно губила свою? Заради чого?
- Мені набридло так жити, чуєш! Я не хочу бути повією, не хочу трахатися з тими, кого не знаю, не хочу!!!
- А тебе ніхто й не примушує, не кричи, суко.
- Я буду кричати, буду!!! Скажи, скільки, бля, можна мовчати, скільки?!! Я вже не та школярка, що боїться батьків, я повнолітня, і мені начхати, що ти можеш їм розповісти! Бо я теж моу багато чого розповісти!
- Заспокойся, я не хотів.
- Не треба твоїх поцілунків і обіймів теж не треба. Любила я, розумієш, любила сліпою любов'ю. І не бачила, а може, не хотіла бачити, що ти затягуєш мене в болото. Але тепер сескінчилося, я буду щасливою, в мене все буде добре без тебе.
- Ти хвора.
- Так, хвора, бо бігла до тебе, як навіжена, бо марнувала своє тепло. І що вийшло? Що? Ти мене зруйнував, обезчестив і кинув напризволяще.
- Ну і що з того? Усі ви, порядні, носитесь із собою, як дурень з писаною торбою. Я скотина, так, я підсовував тебе кентам, але ти ж в поряді, так? Подивись на мене, ти плачеш? Дурненька...

XXVI
... і жили б вони довго й щасливо, якби їхні долі поєднав небосхил.
Я ходжу на лекції; замовляю у фастфудах бульйон, гарнір, салат, сік; п'ю той самий коктейль у тому самому арт-кафе; протираю джинси на тому самому місці; рву колготи здебільшого по середах; перевіряю електронну скриньку щосуботи о сьомій ранку; розсилаю друзям sms-повідомлення; подеколи трохи депресую. Словом, усе так само, як і раніше, коли я думала, що кохатиму тебе завжди.
НАЗАВЖДИ - від цього слова тхне штучністю. Усе, що мало початок, матиме й кінець - це знають навіть школярі. Нема нічого незмінного, і всі ми рухаємось, від першої сторінки до останньої, від альфи до омеги.
Можливо, я виправлю свої помилки й знову буду гарною дівчинкою в рожевій сукні, як солоденька американська лялечка.
Можливо, якби я знову повернулася в дитинство, я б ніколи більше не прогулювала уроків математики.
Можливо, ми просто забудемо один одного, як забувають хіт минулого тижня, але пам'ять, любий мій, пам'ять, не допустить цього.
Epilogue
Я більше не шукатиму приводу до зустрічі,
не зазиратиму у бездушні вітрини,
не бігтиму за чорними автівками, ламаючи підбори.
Я більше не прагну стати літаком, щоб написати в повітрі твоє ім'я
Я більше не тремчу від кожного телефонного дзвінка.
Я маленька,
я грайлива,
я відчайдушна.
І якщо - років через десять - ми знову зустрінемось,
то підемо далі.
Не разом.

... колись ти приїдеш в одне похмуре місто, набереш номер мого мобільного, а у відповідь почуєш лише металевий голос електронного оператора, який відплюнеться заяложеною фразою про недоступність абонента.
GAME OVER
P.S. Наше життя чимось нагадує загальний зошит, з якого учень вириває аркуші - один за одним...Спочатку це непомітно, але в якийсь момент замість зошита він знаходить саму лише обкладинку, і це розчарування неможливо передати словами...
Утім, кожен має право розпоряджатися своїм зошитом так, як йому заманеться. Я свій подарувала...

Аліна Сваровскі. Полтава. 2005 рік.

читати