у жовтні 2004 року я підіймався вулицею крушельницької

у спілку письменників

на дворі стояла чудова осінь і листя мов сліпі руді кошенята

із - за штахет парку франка лягали під стоптані черевики

на зустріч з тамтого боку притулившись до стін йшов

пожовтілий мов привид павло федюк

він злегка ніби знімаючи капелюха кивнув

я перейшов наче у брід

вулицю соломії крушельницької

і вже разом спускались вниз

а за якусь мить ми сиділи

в одній із смердючих ще радянських

котрих майже не позосталось у місті

забігайлівок і цмудлили горілку

точніше цмудлив павло васильович

я лише принюхувався чи то до пожовтілих

чи давно відцвілих розмальованих цитрин

а павло васильович усе розповідав

про нездійсненні плани на майбутнє

про те що після смерті йому довелося б

працювати іще неповних сто років

аби видати усе гамузом написане за життя

десь шуміли захмелілі відвідувачі

скаржились замурзані офіціантки на негречних клієнтів

а він все літав у густих наче сигаретний дим хмаровиськах

високо здіймаючись після кожного піднятого келиха

і ось я тепер гадаю

що через якихось сто років людство справді

матиме врешті нагоду перечитати його усього

такого яким не знало чи не хотіло знати

за життя

читати