Електронна бібліотека/Проза

Із збірки "Зміє LOVE , я Твоя"Тетяна Каплунова
Слід на снігу (повість)Йосип Струцюк
Бог задумав інакше (уривок із роману)Йосип Струцюк
Уривок із роману «Вакуум»Ігор Павлюк
TWENTY-FIVE YEARS OF UKRAINIAN POETRY (1985-2010): NEW VOICES WITH THE FREEDOM TO CREATEINTERNATIONAL POETRY REVIEW
Буба (уривок із роману)Барбара Космовська
осінь завжди робила так...Олена Михайленко
Я тихо думаю, а ти проходиш повз...Олена Михайленко
ніч притаїлася мов заєць...Олена Михайленко
витатую твій телефон на собі...Олена Михайленко
я жию у Львові...Олена Михайленко
запах меду, землі і смоли...Олена Михайленко
об неба сірий камінь точильний неба...Олена Михайленко
доторнися до мене...Олена Михайленко
серце — червона рибина...Олена Михайленко
чорніє кров у венах...Олена Михайленко
ось риба бруната....Олена Михайленко
я не аліса не лоліта...Олена Михайленко
теплі тіла дерев...Олена Михайленко
що це за видиво суне...Олена Михайленко
А містом йдуть чутки...Олена Михайленко
я — київ, я стомиласявід себе...Олена Михайленко
впала на ліжко знесилена...Олена Михайленко
жінки на високих підборах...Олена Михайленко
золоте, червоне, чорне, срібне...Олена Михайленко
важчали речі...Олена Михайленко
не граю в футбол...Олена Михайленко
iнкрустацiя ластовинням...Олена Михайленко
призначення очей — відволікати нічОлена Михайленко
тихо співає...Олена Михайленко
навіщо мені всі небесні тіла...Олена Михайленко
Випадкові віршіВіталій Квітка
З книги «Дахи» (2003)Дмитро Лазуткін
Завантажити

Після смерти матері вже минуло понад три роки, а Максим ніяк не може прийти в себе. Хоча б, здавалася, яка його в тім вина? В останні роки, коли мати почала «здавати», він просив її, і навіть не лише просив, а наполягав:

– Поїдемо до мене в місто – вже й Віта не проти.

– Ні за які гроші, – сказала, – і більше про те мови не починай!

Отак і довелося змиритися.

То було за півтора-два місяці до її кончини. А кончина та була прикрою. Бодай не згадувати.

Зараз він приїхав, аби прищепити сливку. Навіть не відає, які черенки дав йому Василь Дорош. Здається, з персикової. Врешті-решт це вже не має значення, яку прищепити, головне, аби прищепити. Приживив до яблуні аж три сорти, і прижилися вони, і вже навіть плодоносять. А плоди то які! На одній гілляці – жовті, на другій – червонобокі, а на третій – ще інші, темно-коричневі, аж синюваті. Хто не йшов коло хати, то кидав погляд убік яблуні. Дехто навіть зупинявся: ти диви і таке буває! Аж Валентина Миколаївна, сільська фельдшерка, не втрималася й попросила:

– Ви б і мені щось цікаве прищепили.

– Цікаво, а що саме? – запитав.

Не відповіла.

В селі фельдшер повинен бути універсалом: мусить усе вміти і вчасно прийти на допомогу. Такою й була Валентина Миколаївна. Хоч, може, й не все знала, але усе лікувала. Зазвичай, завжди заходила до хати зі своєю незмінною соковитою усмішкою і починала обстеження з прикладання стетофонендоскопа, потім натягувала на ліву руку кожух тонометра і вимірювала пульс. Рідко коли, встановленим нею діагнозом, опечалювала пацієнта і завжди залишала йому надію на одужання.

Погодьтеся, це немало важить.

У селі, як нікого, її поважали за покладистий характер, лагідну вдачу і повсякчасне бажання прийти кожному на допомогу.

– Все буде добре, – майже завжди казала вона. – Тільки вище носа тримайте і не всі гроші жінчині пропивайте!

Що ж до носа, то тут простіше, а ось із «грішми жінчиними» далеко не кожен у Богушівці міг розпоряджатися так, як того хотіли б самі жінки. Майже всі вони, молоді й відносно здорові, а з ними й дівчата виїхали на заробітки як не в Італію, то в Португалію, як не в Португалію, то в Грецію, дехто просто перемахнув через Буг на ближнє Закерзоння[1]. Певна річ, заробляли якісь гроші (адже заради того й виїхали) і зараз ділилися по пошті із своїми колись обраними.

Але трапилося так, що несподівано за декілька останніх століть у волинському селі вперше переважило чоловіче населення. Може б, варто було порадіти? Та ба. Ніхто (й самі жінки) не могли передбачити, що їхні обранці від цілковитого безділля й апатії до всього високого й творчого на цій землі нараз дружно зорганізуються коло сільського бару (читай буфету) і почнуть ділитися споконвічною слов’янською радістю поміж собою і з навколишнім світом, щоправда, не забуваючи при тому виголошувати вдячні здравиці за своїх тимчасово відчужених благодійниць.

Усе йшло за передбачливим сценарієм: мужики веселилися до ночі, грали в карти, давлячись цигарковим димом, співали, обговорювали чергові бездарні вибори, де для українців залишалося все менше й менше простору для самоідентифікації, а насамкінець сільських гульвіс потягнуло й до жінок. Тільки тих жінок, як виявилося, катма. У селі кілька стареньких бабусь і крамарка Ніла Притула. Позаторік розведена Ніла хоч і була доволі крижистою і неперебірливою – всіх, певна річ, обслужити не могла. Та й до вчительки Віри Панасівни не полізеш, бо то жона голови сільради. А сам голова Петро Петрович Скульський, кажуть, давно наклав лапу на сільську фельдшерку: разом їздили в райцентр, разом «возсідали» у президіях різноманітних зібрань, разом агітували за одного й того ж кандидата в президенти. Найчастіше за того, кого підказувало високе районне начальство. Але хтось їх (так же разом) уже встиг запримітити в Тетеруковому бору та ще й в такому місці, де й бувалий грибник не завжди добереться.

Відтоді й пішло:

– Наш голова голову в кущах згубив.

А фельдшерка ще відвертіше почала усміхатися до кожного і надягати на себе джинсові штани, які на неї були явно завузькі, зате надто виразно випинали всі принади неординарної жінчиної конфігурації.

Коли вона йшла, то так почергово (ліву й праву) опускала й піднімала сідниці, що Славко Лесик не витримав і висловив своє невдоволення майже вголос:

– Ти диви, як балансує! І стиду не має!

А Петруньо Семенюк аж образився:

– То не дивися в той бік.

– А як не будеш, – підкинув руді брови Славко, – як вона кожен день повз мою хату дибає?

– Ну і хай собі дибає.

– Як «хай собі»? А хіба ти не бачиш, як вона йдучи коліно об коліно тре? Вже аж штани попротирала.

– Ну і що? – не розуміє Петруньо.

– Як «що»? – дивується Славко. – Хоче клина – між ті коліна.

– Ну то й встав.

– Якби ж то, – крутить головою чоловік.

І таки не витримує, і вже ховається в бузок, що густо розрісся над дорогою коло його хати, як і уздовж майже усієї дороги. Але ховається таким чином, що коли повз нього проходить фельдшерка, одразу ж розсовує гілля з-перед носа і пильно зорить услід сільській звабниці, поки та не зникає в медпункті. Тоді він крізь рідкі жовті зуби спльовує поміж листя:

– І гріха не боїться!

Але в селі не всі були такі, як Славко Лесик. Василь Дорош, наприклад, одразу ж хапався за поперек і так, щоб усі бачили, волік ноги в медпункт.

– А що ж то воно з тобою, Василю, трапилося? – питали чоловіка.

– Гм, – посміхнувся сільський силач і красень, дружина якого (теж красуня) вже нібито підхопила якогось порохнявого італійського макаронного міліонера. – Радикуліт скрутив, – скаржився чоловік.

– І що, допомогла?

– Ще й як! Ось так! – і викидав наперед великого пальця. – Просто таки не фельдшерка, а сестра милосердя!

Якби чоловік знав, чим усе це закінчиться, то промовчав би.

А так узавтра в медпункт уже подалися, щоправда, в різний час Йосип Теребуха й Олекса Федчук, а післязавтра – аж чотирьох недужих, а там – й інші посунули до сестри милосердя, хапаючись хто за що, але не за те, що малося на умі.

Спантеличена й втомлена жінка нарешті вийшла на східці й заявила так, щоб усі чули:

– Більше, ніж двох чоловік на день, по ваших немічних справах не приймаю, зрозуміли?

Не всі, певна річ.

– А як же ж бути, як нагнутися не можна, – хтось скрушно видавив із себе?

– То не нагинайся, – порадила сестра милосердя.

– А якщо зігнути не можна?

Тільки соковито усміхнулась,

Хтось не витримав і аж вигукнув:

– Валентино Миколаївно, змилуйтеся!

Але жінка вже його слухати не схотіла і прихилила за собою рипучі соснові двері медпункту.

Все це, зрозуміло, чув Жора – чоловік сестри милосердя, але – як у рот води набрав. Він давно вже стежив за жінкою. І завидна, і переважно в потемках ховався в придорожніх бузкових заростях, поки не наткнувся лобом на Славка Лесика.

– Ти чого тут?

– А ти чого?

Ніхто нікому не відповів, одначе обидва, здається, зрозуміли один одного і мовчки розійшлися: Славко подався до своєї хати, а Жора, зазвичай, – до своєї. І більше не появлявся коло медпункту.

Звичайно, всього того Максим не міг знати, тому на прохання сільської фельдшерки, щоб щось «цікаве» і їй прищепити, нагадав:

– Так у вас чоловік є.

– Теж мені знайшов чоловіка…

Чому так сказала – догадайся. Але Максима це менше всього зараз обходило. Він уже думав над тим, якого замовити хреста і як прикріпити до надгробка матері, цебто до мармурової крихти, щоб нові нащадки прославленого в минулому комсомолу не відірвали його, як перед тим того зі сталі-нержавійки. Незаперечним було одне: якщо зробиш дорогого і гарного – обов’язково вкрадуть. Отже, вигідніше замовити простого, щоб не привернув до себе уваги. І треба замовити цієї весни, бо перед людьми незручно. Ще з минулої осені пам’ятник, як у секретаря первинної партійної організації, без хреста.

Зробив секатором розщепу, застромив туди черенок так, щоб корою зійшовся з прищепою, замазав їх садовим варом і туго обмотав ізоляційною стрічкою – хай приживається і в дощ, і під сонцем, аби лишень великий мороз не пошкодив. Але ж не повинен. Як не є – вже кінець лютого. Та й синоптики не передбачають.

Нараз щось йому торкнулося об кирзового чобота. Глянув – хто ж, як не кицька. Та ще й сіра.

– Що, Дінко, їсти хочеш?

Подивилася на нього зеленими оченятами і – знову боком до ноги.

– Пробач, що такий неуважний. Розумію, що пора й пообідати.

Попрошкували до хати.

Максим – спереду, кицька – за ним.

У хаті вийняв із тумбочки палку ковбаси, врізав шмат і кинув на підлогу.

Підійшла, понюхала й дивиться прямо в очі. Наче каже:

«Що ти мені дав?»

– То тільки ми, люди, вже невідь-що їмо, а ти, виходить, розумніша.

Витягнув бляшанку з кількою, відкрив її старим із дерев’яною ручкою ножем, поставив перед кицькою і задоволено дивився, як вона жадібно наминає.

– Їж, їж на здоров’я!

Кицька, певне, із півбляшанки з’їла, а потім підвела голову і знову втупила очі у Максима. Дивиться і, здається, надивитися не може. Тільки іноді облизується.

– Не треба дякувати, – сказав. – Я ж тебе на неї покидав, а ти, виходить, коли вона помирала, навіть води їй не подала. – Подумав, подумав і уточнив: – Але то не твоя вина, то – моя. Як і та, що я й тебе також покинув.

Щось одразу зашкребло по душі, як ота кицька по дверях, коли, пригадує, просилася надвір, аби там під кущиком присісти і потому все після себе пісочком загорнути та ще обнюхати: чути чи не чути?

– То тобі не ті, що увечері перелазять через загорожу, обтрясуть яблука чи груші і ще й попід вікнами, на найвиднішому місці, понагаджують на спомин про себе. Пробач мені, – мовив і погладив тваринку по спині – та від задоволення аж потягнулася. Узяв на руки. Ця покірлива й ніжна істота видалася йому такою наскрізь повітряною, рідною і дорогою, що він аж притулив її до свого неголеного лиця. Зараз у цій хаті нічого живого й такого близького, як ця істота, вже не було.

Хоча чи так? Якось помітив, що й сама хата, коли довго не навідується, ніби пересувається ближче до хвіртки й дороги. А коли приїжджав сюди – вночі назад поверталася в глибину подвір’я. Про це розповів Славкові Лесику – той тільки усміхнувся:

– Чого гадати? Забий у землю, навпроти причілка кілочка – і переконаєшся.

В цю ніч прямо у вікно заглядав, як сільський ловелас, своїм повним виголеним лицем місяць, а по горищі хтось ходив. Отак зробить один, два кроки – і зачаїться, потім ще крок – і тихо.

«Хто ж, як не домовик? – подумав Максим. – А може, дід Омелян? Хотів же чоловік у понеділок розібрати «свинку»[2], але неділя вже діда на війну покликала», – не раз згадувала мати, коли чула ті кроки на горищі.

«Як би там не було, а цікаво було б зустрітися з дідом», – не раз думав. Він діда бачив лише на світлинах і то дуже нечітких і жовтих. Казала мати, що дід потонув в Одері. «Мабуть, німецька куля руку прострелила… Або ж і голову».

Хто його відає?

А втім, якби й відали, то чи щось змінилося б зараз на цьому світі?

І хоч у сім’ї ніхто ніколи не згадував батька – Максим не любив його. З самого дитинства.

«Раз покинув – то й з Богом, Парасю».

Син навіть у паспорті хотів ідентифікуватися «по матері».

– А чому б і ні? Інші нації так роблять.

Але це викликало в совєтських чиновників здивування і навіть регіт, а його душа від того відразу облилася холодним потом.

Підійшов до грубки, відчинив дверцята. Тут уже не топилося добрих три, а то й чотири місяці. Тому в хаті – холодно. І в ліжку – холодно.

Підтягнув під саму шию коца і в той же час відчув, як щось вискочило (ху ти!) зверху на нього, прилягло (одразу ж так) на груди і почало монотонно заплітати в темряву таку знайому, таку рідну мелодію.

– Що, хочеш моє серце підлікувати?

У відповідь – та ж сама мелодія. Тільки та мелодія підсунулася вже трохи ближче до горла, і Максим виразно відчув, як чийсь вузький і шорсткий язичок торкнувся його неголеної бороди.

– Не варто мене задобряти, – сказав. – Я ж тебе покинув у цій хаті саму… та й, властиво, не в хаті, а під хатою: живи – як знаєш, ночуй – де бачиш. Так не робиться, Дінко. Я це розумію, але в місто тебе взяти не можу, бо вона не дозволить. Вона боїться, що ти будеш шпалери зі стін здирати. – Легенько погладив кицьку. – Не ображайся, бо так було. Пам’ятаєш, як ми тебе з села забрали, а ти назад до своєї старої хазяйки втекла? – печально усміхнувся сам до себе. – І як ти без компасу й мапи по невідомій місцині майже сорок кілометрів мандрувала?.. – Подивився кицьці прямо в очі. – Може, неправду кажу?

Та лишень потягнулася передніми лапами.

Він узяв її обережно під живіт і засунув під коца:

– Спи.

А вранці у дровітню Максим уже засунув собачу буду, напхав туди повно соломи, аби Дінці було тепліше, й подумав: «А чому ж то я цього раніше не зметикував? То ж так просто…»

Потім помилувався льодяними бурульками, що звисали з даху й барвисто мерехтіли на сонці.

Ще пообрізував зайві гілляки на деяких деревах, чомусь разів зо три обійшов кругом хати, знайшов кілочка в дровітні, «на око» приміряв до причілка, але не став забивати в землю.

Навіть не звернув увагу на першого жайворонка, що раптово, наче з його рукава, вигулькнув у небо.

І нарешті подався на автобусну зупинку.

Його проводжала Дінка.

А перед самою хвірткою кицька зупинилася, напевне, думала, що бодай би озирнеться, а він і не озирнувся. Але не тому, що не хотів, а тому, що вже не бачив її. Смерть самотньої матері знову заступила йому очі.

На вокзал приїхав рівно в 15.40.

До поїзда залишилося чекати ще майже годину.

Можна було б перейти на автовокзал (то зовсім поряд) і спробувати сісти на будь-який автобус, маршрут якого проходить через його містечко. То, напевне, було б швидше, але він не захотів. Не любив подорожувати в автобусах. Стулиш ноги і сидиш. А ще як велемовний напарник трапиться – то пиши: згаяв час. Не дасть ні про що подумати, ні на що глянути. Інша справа – потяг. У загальному вагоні (як ні в одному, то в другому) завжди можна знайти таке місце, яке хочеш. А йому є над чим подумати: і сесія на носі, а тут ще один задум засів у голові. От лишень натурщицю варто було б підшукати. Віта аж ніяк не надається: худа, як засушена тараня. Дбаючи про фігуру, сама себе до того довела.

Здавалася, кухоль «Рогані» не є невідь-що, а ним він дотягнув до самого приходу потягу. Розумів, що найменш людно буде в останньому вагоні, бо туди найдальше йти. Але в останньому найбільш кидає на всі боки. Отже, сів у передостанній.

Думок чимало, проте потяг якось одразу заколисав його, і він вирішив, як каже його сусід із під’їзду, «криху кімарнути».

У сні одразу відправив на війну царя Давида, купався в морі із його красунею жінкою, а на березі бігали і Рембрандт, і Рубенс, і Брюлов, і Хайєс, і Мемлінґ, і Сезан,[3] і десятки інших, невідомих Максимові; лише на золотому пісочку малий Соломон[4] грався із щасливою, такою знайомою сірою кицькою та, між іншим, подеколи виголошував афоризми, котрі в майбутньому відразу увійшли до знаменитої «Книги премудрости».

Не знає як, але прокинувся перед станцією, на котрій йому вже треба було виходити з вагона.

І він вийшов, зігнувши в ліктях руки і підкинувши їх догори, потягнувся і позіхнув. У роті після того пива наче кури ночували, і він послав руку за жувачкою, але не знайшов її в кишені.

«Зійде й так, – утішив сам себе, бо додому залишилося якихось сім-вісім тролейбусних зупинок, а маршруткою можна скоротити шлях і ще на кілометр-півтора».

Він уже рушив до місця, де зосереджені і тролейбусні, і автобусні, й маршрутні зупинки, як його хтось важко ударив іззаду по плечу:

– Борейку, куди спішиш?

Оглянувся – Вітька Стельмащук. До одної школи і навіть до одного класу ходили. Тільки Вітька – в «Б», а Максим – у «В». Вітька був уже «під мухою». Тому запропонував без церемонії:

– Давай перехилимо по гальбі пива!

Максим знав, що очікувати від такої зустрічі чогось цікавого даремно, але й відмовлятися не можна. Вітька все одно впійманого партнера «додавить», і тому відразу здався.

– Давай.

– Тільки в мене кишені позашивані, і я звідси не зможу нічого витягнути.

Гаяти час на якісь аргументи було даремно, і Максим сказав:

– А ми свої розпоремо.

Вітька аж потер долоні.

І відразу ж вибухнув:

– Та я ж давно знав, що ти парень-молоток! Хіба не так?! – і ще раз від серця вдарив Максима по плечу. Тільки на сей раз уже спереду і, може, більш відчутно.

У привокзальній «Корчмі» Максим замовив по кухлю пива.

– Якого? – спитала офіціантка.

– Тільки не «Рогані», – сказав Максим.

– Не пошкодуй для поліщуків ще й по п’ятдесят «Поліської»!

Максим ще раз попрямував до прилавка, а Вітька йому навздогін:

– Щоб другий раз не замовляти – візьми одразу по сто!

Вітька мав рацію, але якась шалена нудьга нараз навалилася на Максима, і він замовив по двісті.

Вітька, зрозуміло, був у захваті.

Максим знав, що при сьогоднішніх цінах закуску йому не доведеться довго вибирати, і замовив пачку картопляних чіпсів.

– Дьошево і міло! – одразу ж схвалив Максимів вихід із ситуації колишній однокласник. – Ми ж із тобою не прийшли об’їдатися.

І хоча той, хто не проти похмелитися, зазвичай біля наповненої посудини затримується недовго, однокласники в «Корчмі» все-таки затрималися. Згадували то те, то се, а найчастіше школу. Вітька не забув нагадати, якою симпатичною була в їхньому класі Віталіна Якимович.

– Мабуть, кращої од неї не було і в усіх інших десятих класах.

– Інакше, я не женився б на ній, – зауважив Максим, здається, напівжартома.

– Але ж ти мав серйозних суперників. Що тільки один Наконечний Богдан важив. І красень, і відмінник. І… – не витримав Вітька: – За що ж вона тебе вподобала, не розумію? – насамкінець запитав.

– Ніколи не цікавився тим, – відповів Максим.

– Може, за те, що ти гарно малював, а вона обожнювала живопис? Особливо отого чувака, що собі вухо відрізав.

– Я не сказав би, що вона схилялася перед Ван-Гогом. Найбільше цікавилася античною скульптурою. А якщо точніше, то тільки мармуровою фігурою Аполлона Бельведерського.

– Та вже ж! Бо вона й в тобі бачила того Аполлона.

– В мені, мені здається, вона бачила мене.

– Але ж ти тією гімнастикою накачав собі м’язи, а нашим дівчатам це дуже подобалося.

– Не буду перечити, бо не знаю, – на цих словах Максим підвівся з-за столика і сказав:

– Час додому, час, час і пора.

– Шкода, а в нас щойно зараз цікава розмова зав’язалася.

– Думаю, Бог нам підкаже, що ми не останній день на цій чудовій землі живемо.

Вітька опустив голову.

– Аби ж то вона була чудовою. А то поки п’єш, доти про все забуваєш.

– Ось, як нового президента оберемо, то, може, якось по-іншому буде.

– А мені здається, що нам уже ніякий президент не допоможе, – сказав на те Вітька.

– Чому так думаєш?

– Бо так думається.

Та не так думалося Максимовому однокласнику. Він не проти був би ще з чарку перехилити.

– Я ще, може, когось зустріну, – сказав. – По душам поговорити хочеться.

– Як знаєш, а я пішов. Мене вже давно Віта чекає.

– Передай їй вітання!

– Обов’язково.

– І обов’язково передай, що я до неї також придивлявся колись.

– Передам, – сказав Максим і потиснув на прощання однокласникові руку, котра була аж липка від холодного поту. – Думаю, вона від того дуже зрадіє, – не то передбачив, не то пожартував.

 

 

До вулиці, на котрій жив, приїхав передостаннім тролейбусом. До речі, хотів сісти на маршрутку, але коли порахував гроші – рівно тридцять вісім копійок не вистачило, щоб розрахуватися з водієм, і вимушений був чекати тролейбуса: все-таки дешевше. .

Чомусь саме зараз відчув, що почав п’яніти. Нічого дивного: українець як не «скрутить» кусень сала, то й, вважай, що не їв. Чіпси, певна річ, – це не закуска.

 

 

Довго стояв біля своїх дверей і думав: дзвонити чи ні?

Вже навіть поклав пучку на кнопку дзвінка, проте стримався. Не хотілося показувати Віті, що п’яний, і потихеньку почав мацати ключем замкову щілину.

Коли намацав, то й встромив ключа, а потому ще двічі повернув ліворуч і потягнув на себе двері – двері відчинилися. Боком зайшов у коридор і носаком правого туфля стягнув із лівої лівого, а потім пальцями босої в такий же спосіб стягнув і правого туфля. Він старався, аби не розбудити дружину, і це йому, здається, вдалося.

Після того хотів прослизнути у невеличку третю кімнату, де розміщалася його робітня, але вирішив зазирнути до Віти.

Майже навшпиньках підійшов до дверей спальні й легенько прочинив їх. Єй-право, що не повірив своїм очам і подумав: це ж треба так напитися, щоб викликати галюцинації! Навіть ударив кулаком себе по голові і протер очі. Таки так, на ліжку – його жінка і не сама, а з якимсь незнайомим йому чоловіком. Вони лежали, повернувшись спинами одне до одного. Таку Віталінину позу він розумів. Отже, жінка вже «по зав’язку сита», як любила сама висловлюватися. А тут ще й, може, п’яна. Максим хотів накинутися на квартиранта з кулаками, одначе стримався.

«Не він – вона винна», – подумав, але на жінку в нього ніколи рука не піднімалася. Тим більше, на рідну.

Причинив двері в спальню і відразу ж згадав, що обіцяв приїхати завтра. А чому приїхав сьогодні – сам не розуміє. Чи не від іншої втікав?

Зайшов у свою робітню, витягнув із шухляди пачку п’ятигривневих купюр і засунув у внутрішню кишеню піджака. Узяв під руку мольберт і так же, як заходив, потихеньку вийшов із квартири.

Ще й двері на ключ зачинив.

А тепер куди?

Можна було б зайти до Захара Ржевського, але ж не хочеться будити посеред ночі.

Можна було б до Мані. Напевне, радісно прийняла б і посеред ночі, одначе це буде нечесно. Дівчина, здається, ще зі шкільної парти його чекала, а він, як міг, так обминав її. Чудова дівчина, а ось не лягає на душу, як ота мелодія Славка Вакарчука, де виголошується, що все буде добре. Мабуть, серцю не прикажеш.

Вихід один: вернутися в село до Дінки.

Отже, – на залізничний вокзал. Там і ніч пересидіти можна.

Як на вокзал, то й на вокзал!

Усунув таксистові 20 гривень – і вже у залі чекання. Пасажири хто як прилаштувався. Якийсь старий чоловік так опустив голову, що ніби дивиться, чи до кінця ширінку застібнув? Довго дивиться і не може розібрати, що воно таке у тій ширінці?.. А може, й нічого вже нема? Якась здоровенна й широченна жінка в синіх шортах закинула догори голову і хропе, аж підсвистує. Дехто на неї вже й косоочить, а зачепити не наважується. Якийсь бомж стягнув із ніг старі, обліплені болотом і коров’ячим лайном кросівки, підсунув під лису голову облізлу заячу шапку-вушанку, розлігся сам уздовж усіх місць на лавці й тільки час од часу підкидає верхню губу і в той же час пухкає, наче собаку отого, що під лавкою, од себе відганяє. Від його давно (або й ніколи) не полосканих шкарпет несе таким смородом, що ніякий комар не зважиться заглянути в одним-одну ледь прочинену кватирку. І незважаючи на все те, якась пара зчепилася в екзальтованих обіймах і вряди-годи втомлено витягує голі ноги, аби розібратися: де чиї?

Лишень якась дівчина заховалася в глухий кут і читала якусь книжку. Здається, не звертала ні на що уваги.

Максим присів майже поруч – дівчина навіть не глянула на нього. Чомусь йому захотілося говорити, але він водночас не мав права заважати дівчині та й, врешті-решт, не відав, із чого розмову почати? Він закашляв – дівчина як не почула, голосно викресав сірника одного, другого – також ніякої уваги. Тоді він запитав:

– Невже книжка така цікава?

Підвела чоло, поправила над переніссям окуляри і не відповіла на Максимове питання.

– Повторюю, невже така цікава?

– Цікава, – нарешті сказала.

– Як називається?

– «Полковнику ніхто не пише»[5].

Максим подумав і сказав:

– Не лише полковнику.

– То правда, а що в такому разі робити? – несподівано запитала дівчина.

– Самому писати.

– Що? Романи чи повісті? – Підкинула окуляри над переніссям, повела зеленавими (принаймні Максимові так видалося) очима. – Чи, може, як ви, малювати?

– Якщо нема кого, то можна уявити.

– А якщо уявити не можна?

– Тоді треба закинути за припічок мольберт і податися за кордон на заробітки.

– А там що робити?

– Що прийдеться: креветки перебирати чи комусь сідниці підтирати.

– А звідки ти все це знаєш? – зважився на «ти» Максим.

– Якби не знала – не говорила б.

– І що, там добре?

– Там добре, де нас нема, – не задумуючись, відповіла дівчина і ще раз підкинула окуляри.

Вона мала рацію.

– Скажи, як тебе звати? – запитав Максим.

– Оксана, Ксенія, Оксенія, Оксеня, Аксиня, Ксеня, навіть Ксена. Як хочеш, так і називай.

– І тобі однаково?

– Певне, що ні.

– А як би ти хотіла, щоб тебе називали?

– А ти на свій смак вибери.

– Тоді я вибрав Оксану.

– Ти Оксану ще не вибрав, – подумала-подумала і сказала: – І не вибереш.

– Чому?

– Бо вона вже вибрана.

– Ким?

– Занадто ти допитливий. Вибрана – і все.

– Назавше?

– Назавше. А ти що, не назавше вибираєш?

– Я то ще, як сказати. А ось мене не назавше вибрали.

– Отже, не заслужив.

– Та ніби служив.

– А що, до високого чину не дослужився?

– Якщо насправді, то ні до якого.

– Тоді я тобі не можу нічого порадити, бо й сама цю проблему розв’язати не можу, – Оксана згорнула книжку і поклала її в пластмасовий пакет. – Я он їздила, їздила, заробляла, заробляла, а мій суджений в той час із бару не вилазив, а потому в іншої ночував.

– І ти йому те пробачила?

– Пробачила чи не пробачила, а з заграниці вернулася і з дому його не прогнала.

– Чому?

– Пошкодувала.

– Отак одразу.

– Одразу чи не одразу, але я сама набачилася, на що тільки наші люди не йдуть, аби підзаробити і влаштувати, приміром, дочку чи сина в університет, або й ще задля якоїсь справи.

– А якщо не задля якоїсь справи, а просто так?

– Просто так… як тебе там?

– Максимом охрестили.

– А хрестили?

– Кажуть, що так.

– То добре. Але просто так, Максиме, не буває.

І Максим задумався: може, й правду ця молода в окулярах каже. Врешті-решт її образили, певно, не менше, якщо не більше.

Спочатку він подумав: «То, може, вернутися додому і вдати, що нічого не бачив?.. Е ні, не повилазило ж тобі. Навіть випивши більше, ніж можеш, ти не був сліпнем. Ти ж бачив ті ж самі подушки, те ж саме простирадло, тільки воно лежало зібгане двома парами голих ніг … Цього він пробачити, певна річ, не може, бо якби пробачив – сам себе, як мужчину, перестав би поважати.

Як виявилося з розкладу руху потягів, у напрямку Ковеля відразу після півночі відправлявся швидкий. На нього й узяв квиток Максим.

Перед тим, як зайти у вагон, чемненько попрощався із Оксаною, на всяк випадок узяв у неї номер мобільного телефону, хоча й словом не обмовився, що буде дзвонити. Оксана попрощалася з ним також байдуже. Навіть із лавки не піднялася. Максим на це не звернув уваги і вже сидів у плацкартному вагоні на твердому сидінні коло самісінького вікна.

З того вікна небагато що було видно: фронтон вокзалу, якесь багажне відділення уздовж майже всього перону, кілька кіосків, переважно продуктових. І Максим подумав: вартувало б узяти з пляшку якоїсь, а краще мінеральної води, проте не відав, як довго тут стоїть потяг і боявся, щоб не рушив перед тим, як він, Максим, заскочить до вагона.

Побоювання були не марні. Потяг хитнувся з місця майже нечутно, і Максим одразу ж прихилився головою до стінки: добре було б зараз заснути. Він навіть притис вухо до долоні, аби не чути було жодних звуків.

Але проходив час, і він усе виразніше вловлював стукіт вагонних коліс по стиках на рейках; згодом почув, як брязнули двері, що вели в туалет, в його уяві появилася дівчина (і треба ж так невпопад) з томиком Маркеса, і Максим зрозумів, що сну вже не буде.

Не раз відчував: як засидиться за північ, – до ранку не засне вже. Врешті-решт то, може, й на краще. Зараз він на сто відсотків переконаний: якби там, у його квартирі, була дитина (не має значення, чи то хлопчик, чи дівчинка), постояв би над ліжечком, вернувся би до своєї робітні й відкинувся б на дивані до сну. Як той, хто усе своє свідоме життя виростав без батька, він, повірте, ніколи не дозволив би, щоб його дитину називали безбатченком чи байстрюком. Але ж ні хлопчика, ні дівчинки у них із Віталіною не було, їм дорогу перегородив перший аборт, який зробила його майбутня дружина наперекір йому ще в студентські роки. Отже, зараз він не має ніяких зобов’язань (так він вважає) перед тією жінкою, як і перед тією громадською організацією, від якої щойно прозвучало Звернення до Українського народу з нагоди результатів президентських виборів.

Те, про що він давно думав, нарешті почули й від вас, високомудрі панове. Нарешті й ви стверджуєте: «результати першого туру голосування показали, що колишній Президент України Віктор Ющенко став глибоким розчаруванням українського народу, підпорядкувавши свою виборчу кампанію боротьбі з Юлією Тимошенко. Саме Віктор Ющенко, закликаючи голосувати «проти всіх», проклав дорогу до влади Вікторові Януковичу та його команді». Виникає питання: навіщо було збурювати Майдан запаморочливими обіцянками, щоб так ганебно зрадити його? Як вам зараз дивитися нашій Історії у вічі?

А хіба не ви, панове, щойно закликали підтримати єдиного проукраїнського Месію, лякаючи наш сірий електорат промосковським жупелом його найближчих конкурентів? Хіба не ви обливали смердючими помиями біле плаття вишуканого європейського покрою тендітної жінки, котра хотіла врешті-решт щось зробити для своєї розтоптаної Батьківщини? А те, що обкидане брудом, як відомо, не так просто випрати. Бо народ наш, може, й мудрий, тільки електорат таким не назвеш, він без суперечки продається за звичайну торбу гречки.

«Український народе!

Уперше за дев’ятнадцятирічну історію незалежної Української держави настав час серйозних випробувань, час довести промосковській партії олігархів, хто є господарем на українській землі, час рішуче виступити на захист українських цінностей, традицій, святинь і права українських громадян на гідну людини якість життя. Не дозволимо відвертим і прихованим ворогам української самостійності й демократичного розвитку України руйнувати здобутки 1991 року, за які наш нарад заплатив страшну ціну в ХХ сторіччі».

Отак!

Чи не запізно, панове, ви спохватилися?

А якщо тепер вони вам не дозволять?

Кому не відомо, як наші націонал-патріоти б’ються по-українському за українське, а точніше, антиукраїнське до цілковитого самознищення? Після них із України-неньки залишається хіба що Дике Поле, яке до себе, сплюндрованого, уклінно попросить найрізноманітніших мастей і відповідно уподобань воріженьків.

Хіба не так?

Не раз уже так бувало.

При таких міркуваннях, дякувати Богу, потяг прибув на ту станцію, яка сьогодні була потрібна Максимові.

І хоча надворі ще було зовсім темно, стежку до села навпрошки він міг ногами і в потемках намацати.

Що там тої ходьби? Півгодини – і, вважай, вже вдома.

Не потрібно й на автобус чекати.

Він так і зробив.

Не встиг ще відхилити хвіртку, яку, до речі, треба було б давно поладити, як йому об ногу вже щось треться.

– То ти, Дінко?

А хто ж. Узяв на руки – і відразу знайомий мотив торкнувся душі.

– Заскучала? От бачиш, і я вернувся. І вернувся надовго, Дінко.

Відчинив хату і зайшов усередину.

Увімкнув світло.

Все тут – як учора.

Як позавчора.

Як рік тому.

І навіть раніше – як було ще при матері. Лишень хата не так чисто підметена і фіранки пора б давно випрати.

 

 

Всі в училищі знали, що хобі Максима Борейка – портрет, викладачі в один голос пророкували йому «світле майбутнє» саме в жанрі портрету, але зараз Максим узяв мольберт і подався до його улюбленої ще з дитинства річки. На пленері хотів відволіктися від настирливих думок і бодай би трохи забутися, загубитися поміж верболозів, торішнього очерету й ситнягу, перших несміливих бруньок на деревах і кущах, обминути біля колишньої колгоспної конюшні драговину, вдихнути на повні груди прохолодного, терпкого, але трохи гнилуватого весняного повітря.

Побіля берега, поміж очерету, він помітив кілька темних пальців чорних смолюхів[6], які гарно вписувалися в загальний пейзаж.

Виставив мольберт і порозкладав тюбики. Помацав пучками пензлика, видавив на нього світло-зелену фарбу і наніс на полотно перший мазок.

Потім другий, третій, десятий.

Він забув уже про очерет і смолюхів, його пензлик заплутувався межи спадаючими локонами чорного волосся, з-поміж якого дивилися невиразні, але такі ще недавно рідні для нього очі.

Це був, певне, найкращий портрет, який зробив коли-небудь із тієї чи задля тієї жінки! Але він узяв і вирвав із бурту віхоть зжухлоі торішньої, чи, може, ще позаторішньої трави і почав ним розтирати портрет.

І коли на полотні залишилися якісь невиразні брудні плями, нумо накидати контури краєвиду, що навпроти, потойбіч річки.

Над головою розкидало щедроти радісне весняне сонце.

Мазки на полотно лягали світло й чисто.

Домінували голубі, сині, жовті та ясно-зелені кольори в суто імпресіоністичній манері.

На палітру лягло якесь незбагненне творче озорення, і на душі було піднесено, велично! Кількома мазками у небі намітив птаха, вочевидь, жайворонка і готовий був уже надати картині звучання, як обізвався мобільний – Максим глянув на «віконечко»: дзвонила Віталіна.

Довго думав: натиснути на клавішу дзвінка чи ні?..

І таки не натиснув.

 

 

Як і можна було сподіватися, згодом у селі він відчув нестачу грошей. Ті, що прихопив із дому вночі, вже майже використав, а доходу ніякого. Та й звідки він міг бути? Тут і корінні селяни, зазвичай, ніякого не мали. Але дехто ще тримав корову, більшість годували свиней. Зрозуміло, не на продаж, а переважно для себе. У Максима, природно, не було ні корови, ні свині. Коли померла мати – все довелось, як кажуть, збувати.

Дядько Іван вже давно виготовляє березові віники, виносить на бетонну трасу і продає. Максим і собі спробував. Непоганий заробіток. Але рідний дядько без ніякого зла зауважив: «Ти в мене гроші забираєш, займися чимсь іншим».

А чим? Максим нічого не вміє. Навіть косу не поклепав тітці Марії. Навіть коня впрягти в плуга не міг, не кажучи вже, що ще треба було город виорати.

В якомусь селі йому нараяли церкву розмалювати. Поїхав, а там уже свій маляр. Щоправда, бездарний, але, як видалося йому, чесний.

– Краще було б, якби ти ікони малював, а я стіни, – сказав Андрій, якого ще прозивали Первозваним. Може, тому, що його майже завше першого звали на оформлення нової церкви в районі.

Що мав робити? Згодився. Узяв у Первозваного маленькі іконки й поперемальовував на іконостас. Не відразу, щоправда, а через півтора місяці п’ять ікон були готові: Спас, Божа Матір із немовлям, Святий Миколай, Юрій-змієборець на коні і святий Володимир-князь. Первозваний не приховав свого захоплення:

– Так ти справжній богомаз!

А після роботи витягнув пляшку горілки, шматок ліверної ковбаси і запропонував Максимові:

– Вип’ємо за успіх!

Не хотілося пити, але й відмовитися було ризиковано, бо Андрій міг би попросити з церкви і, таким чином, позбавити заробітку.

– Давай, тільки не на вівтарі.

– А де?

– Хоч би он у тій будці, де дошки лежать.

– Дурний тебе піп хрестив, ще й над тобою ногавиці спустив, – сказав Андрій. – Ми з нашим батюшкою тут не раз уже… – але таки запхав горілку й закуску в целофановий мішок, і «богомази» почалапали в «будку».

Там, одразу після першої, прозваний Первозваний, й відкрився:

– А ти б ікони малював і по селах збував. Мав би непогані башлі.

– То що, ще й по селах їздити? – запитав Максим.

– А що?

– Я не маю на чому. Навіть ровера[7] не маю.

– То я маю. Навіть машину.

Максим мовчав.

– Тільки виручкою доведеться ділитися.

Андрій другий раз розлив у пластмасові «стаканчики», а Максим і далі мовчав.

– Чому мовчиш? Ділитися не хочеться?

– Не хочеться.

– А чому?

– Бо не хочеться іконами торгувати. Таких Ісус із храму виганяв, здається, в Єрусалимі.

– У нас нема як Єрусалиму, так і Ісуса, і саме тому у нас торгаші храми будують. Подивися, довкола Ковеля скільки набудували! І, будь певен, ніхто їх звідти ніколи не вижене.

Без сумніву, в чомусь Первозваний мав рацію, але Максим торгувати іконами не згодився.

– І дурень ти, – в кінці трапези підбив підсумки чоловік, порадивши Максимові:

– Завтра на роботу можеш не приходити. Решту роботи я й без тебе виконаю.

Нічого не залишилося робити, як отримати аванс і поїхати геть із глухого поліського села.

 

 

Якраз дозрівали паперівки, і Максим довгою тичкою на кінці із забитим і зігнутим цвяхом намагався дістати гусеничні кубла. Отак зачепить за гілляку, де розміщене кубло, пригне і відріже оте кубло шкідників секатором, а вже внизу втопче кубло чоботом глибоко в землю. А їх, отих клятих шкідників, ой скільки в цьому році! Мабуть, тому, що весна та й початок літа видалися сухими.

– А що це ви робите? – нараз чує знайомий голос.

Оглядається – хто ж, як не Валентина Миколаївна.

– Добрий день!

– Доброго дня вам!

Як завжди, сільська фельдшерка цвіте.

– Може, дасте хоч одненьке скуштувати?

– А чому б і не більше, – каже Максим. – Для вас я б з корінням усю яблуню вирвав і через загорожу подав, – і, здається, вже сам тішиться, що так дотепно пожартував. Виходить же іноді!

– З корінням не треба, бо всохне і нікому не буде, – каже фельдшерка. А Максим тим часом уже яблука підносить, у кожній руці по три. Яблука – кругленькі, біленькі.

– А чому не рум’яненькі? – розтягує неперевершену усмішку молодичка.

– А тому, що Валентина Миколаївна сама – рум’яненька. То вже, погодьтеся, занадто було б.

Фельдшерка, без сумніву, задоволена.

Вже і цвіте, і пахне.

Максим перехилився через огорожу так, що й понюхати молодичку можна. Але тільки понюхати.

– Дякую. – протяла очиськами й потерла коліньми до медпункту. Перед самим медпунктом навіть оглянулася. Це помітив не лишень Максим, але й Славко Лесик з-за бузкового куща.

А Максим насунув уже на помпу кусень шланга і пустив ним воду під виноград – хай грона тугими зав’язуються.

Після обіду він уже домальовував картину про полювання.

Все вже було готове, тільки сліду від полозів саней і сліду вовків на снігу не було. Зазвичай він возив свої картини на базар, точніше, у сквер, і там їх реалізовував. Виручка залежала від уподобань покупців. На жаль, він відкрив для себе невтішну перспективу: ті полотна, в які укладав душу, стояли непоміченими, а ті, які вважав, на добру половину схалтуреними, подобалися. Він навіть вигідно продав свої, ще учнівські спроби, а високо оцінені фахівцями в училищі, чи на різних виставках привіз додому і поставив у коморі «для кращих часів».

– Не хвилюйся, – намагався заспокоїти його знайомий скрипаль, що був колись солістом у відомому київському симфонічному оркестрі. – Я теж на базарі ні Паганіні, ні Стравінського не граю. Будь певен, тут ніхто полотен Мане і Моне не купив би, а з Гогеновими таїтянками (чи хто там вони на острові були?) ніколи й напідпитку в ліжко не ліг би.

Невелика втіха від того була, але на хліб якось треба заробляти, і Максим уже відверто халтурив.

Віталіна ще не раз дзвонила, SMS підкидала – він їх, не перечитуючи, стирав. Навідатися до нього в село жінка, видно, не наважилася.

Після довгих роздумів вирішив обзавестися бджолами. Для початку в дядька Івана взяв два вулики, рамки з вощинами; а два рої трудолюбивих карпатських комах, яких дуже дешево купив на базарі, розквартирував у тих вуликах.

«І, все, – думав він, – хай збирають мед із лугу, поля, лісу, а восени доведеться поділитися збором із хазяїном».

Не назбирали і не поділилися, бо пропали. Тепер в один вулик миші забралися, все зубами перетрощили, в іншому чомусь мурах повно. І то породисті такі. Деякі, як і бджоли, навіть із крилами.

На вигоні, де найчастіше пасуться корови, появилися печериці, і Максим назбирав їх. Вдома почистив, вкинув маргарину на пательню, нарізав цибулі й усе те підсмажив. Що за смакота була!

І чоловік вирішив розвести гриби в своїй садибі. Ґрунт пустує, заріс травою, порозкидав на городі відходи від грибів, а там у шпорах, напевне, насіння, наступного року справжні печериці виростуть і не потрібно буде за ними на вигін ходити.

Але то буде наступного року. А зараз уже виноград визріває. Зірвав гроно, попробував на смак – солодке. Цього року сонця вдосталь і весною, і влітку, і осінь аж палає на сонці багрянцем. Листочки вже самі по собі зриваються з гілляк і падають, падають, падають, перед тим роблячи ще прощальні ритуальні кола в повітрі.

А повітря аж густе од перенасичених осінніх пахощів.

А трава вранці вже вкривається легкою сріблястою памороззю; і тільки іноді де-не-де зачепиться за стебло бур’яну чи кущик терену бабине літо – остання усмішка золотої осені.

Вже давно підім’яли небо крилами журавлі.

Все ближче й ближче до села почали навідуватися лісові красуні-синички, а гайворонячі крутежі в небі попереджають, що наближається негода.

Максим підставив драбину-стоячку і почав обривати виноград. Просто в балію. Бо так завжди робила мати.

І тут як тут – вона, сільська фельдшерка на роботу поспішає.

– А що будете робити з нього? – цікавиться.

– Що ж, як не вино, – відповідає Максим. Бо завжди з цього дрібного, але солодкого волинського винограду вино з матір’ю робили. Як і всі в Богушівці. А хіба Валентина Миколаївна цього не відає? Але ж хочеться запитати, бо обов’язково мусить до кожного обізватися, така вже вона, сільська фельдшерка.

– А як відстоїться – дасте скуштувати?

– Обов’язково, Валентино Миколаївно.

– Якщо забудете, то сама нагадаю, – сміється рівними, як гребінець, зубами.

– Не забуду, Валентино Миколаївно.

– Побачимо.

А Славко Лесик уже бачить, як фельдшерка заходить у свій медпункт і навіть уявляє, як одягає на себе білого халата.

«Яку б то хворобу придумати, щоб до неї, клятої, зайти?» – думає.

А Максим уже міркує, як би то ринву припасувати, щоб вода трохи вбік од дверей, що на веранді, стікала, а то виходиш з хати – і дощ прямо за комір із даху ллється.

За виноградом – літня кухня. Колись, одразу по війні, бабця Надька в ній хліб і пироги пекла, мати іноді також, але вже частіше гриби сушила. А він що в ній буде робити? Може, розвалити? Добру цеглу вибрати, а погану за старий колгоспний свинарник вивезти?

А якщо гриби треба буде сушити?

Тоді виникає питання: для кого?

Для нього одного і над грубкою в хаті можна віночків із п’ять заготовити.

Десь під кінець листопада і виноградний сік через водяний затвор (себто через гумову трубку, один кінець якої герметично вмонтовано в пластмасову покришку бутля, а другий занурено в півлітровий слоїк із водою) остаточно перебродив, про це засвідчує відсутність водяних бульбашок у слоїку і помітне висвітлення самого вина.

Максим за допомогою сифона обережно зняв напій з осадку дріжджів, що опинилися на дні бутлів і злив у чисті, такі ж самі 10-ти літрові й заніс у холодний льох, де знову встановив водяні затвори.

Тепер залишилося, щоб сама по собі виннокам’яна кислота осіла на стінках і дні бутлів і, висвітлене до кінця вино, заправити трішки спиртом, щоб продукт був міцніший. Мати завше це робила, і її вино, всі, хто куштував, хвалили. Дехто навіть казав: «Що не кажіть, а ні в кого нема такого, як у Борейчихи». Цебто Максимової матері. Але мало хто догадувався, що до його виготовлення був причетний і її син.

А тим часом листя все щільніше землю накриває. Особливо під старою яблунею-паперівкою, під каштаном, що над самою дорогою і, природно, під здоровенною і широченною липою на межі обійстя із Лесиком.

А ген за хлівом разом із листям вже почали падати і волоські горіхи. Горіхи вже на землі поміж листям, а шкаралуща їхня – на гіллі. Максим узяв відро і позбирав горіхи. Майже ціле відро з-під одного дерева. А з-під другого ще більше буде, бо воно старше, більш розлоге, а плоди крупніші.

Ще кілька разів ходив до лісу по гриби, але натрапляв лишень на синяки, козлюки та сироїжки. Знайшов десь чотири чи п’ять боровиків, однак їх сушити не будеш, бо не оплатиться заради такої мізерної кількости піч у літній кухні розпалювати. Отож, підвісив на сонце (під дашок), проте відразу вкинулися черв’яки й все зіпсували. Стільки б біди.

Він підійшов до старого ліжка з фігурними нікельованими бильцями і уявив, як самотня і, певне, вже зовсім немічна жінка потягнулася кволою рукою по воду і, не дотягнувшись, упала на підлогу… Вона ще декілька разів намагалася вхопити свіжого повітря і… нікому було їй допомогти, бо син у той час був у місті…

То було три роки тому. А тепер дядько Іван привіз дров, Максим одразу їх попиляв на козлах і окремі, товщі навіть поколов, а потім поскладав у дровітні. Дядько і мішок своєї картоплі прихопив для племінника. Сусідка Марія подарувала віночок цибулі, кілька головок часнику. А увечері ще й свіжого молока принесла. І для нього, і для Дінки буде.

Здається, все до зими готове.

І тут, як на замовлення, вже й випав сніг.

Максим аж здивувався, бо так рівненько все притрусив. Сніг ще такий свіженький, що на ньому ні слідочку. Мова не йде про зайчика, чи лисичку. Хоч би воронячий. Хоч би сорочий. Дінка вийшла на поріг і, здається, ступити боїться.

Максим згадав, що картоплю залишив у хліві. Треба в льох висипати, а в льосі – бутлі з вином. Вино вже вистоялося, посвітлішало. Пора в новий посуд зціджувати.

Так і зробив. Бутлі (аж дев’ять!) – виставив на полицю, а на спід, прямо на цемент, картоплю засипав.

Щойно вийшов на подвір’я, щоб обтруситися, – як на дорозі – ну хто ж? – Валентина Миколаївна на роботу поспішає.

– З зимою вас! – і ручкою, ніби з вікна вагона, махає.

– Вас теж! – відповів Максим, але відчув, що не все сказав. – Треба було б відмітити таку зиму.

– А вино готове вже?

– Готове.

– Тоді прийду.

Максим запитав:

– Коли?

– Сьогодні увечері.

Аж серце опустилося. Якщо признатися, то не сподівався на таку відповідь і ніби злякався.

Витягнув із льоху вино, ще раз перецідив його. Спирту, зрозуміло, не мав і тому влив у бутель пляшку горілки для міцности, потому наповнив трилітровий слоїк, а бутель виставив назад у комору.

До вечора було ще далеко, і Максим умостив на ґанок мольберт і отак прямо з ґанку почав малювати перший сніг. Здавалося б, намалювати сніг простіше всього. Розведи й розлий білу фарбу на полотно – і ось тобі сніг. Та дзуськи. І все ж, як Максимові видалося, він зі своїм завданням справився. Сніг як сніг. Намалював помпу. Намалював хвіртку коло дороги. Навіть кущик кизилу ліворуч увіткнув, але все одно чогось не вистачає. А чого? Сліду на снігу. Чийого сліду? Ворони? Сороки? Синички? Будь-який із них уніс би в картину свій підтекст, якийсь свій смисловий ракурс.

Скільки не думав – не міг добрати.

Так і залишився сніг без сліду.

Почало сутеніти, і Максим зайшов до хати.

Подивився, чи порядок у хаті. Як не є, жінка має прийти. Здається, чи не вперше за останніх два, а може й, три роки. Якщо не рахувати тітки Марії.

Ще раз підмів хату. Поправив рушничок на іконі. Виніс відро з водою в сіни і поставив у куток. І кружку біля нього на стареньку табуретку помістив. Трилітровий слоїк заховав за припічок і почав топити в грубі, щоб не було холодно в хаті.

За тим його й застала гостя. Постукала в двері.

– Заходьте!

Зайшла.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір! – відповів.

Допоміг скинути пальто.

Подякувала.

Запросив сісти – на крісло сіла й цвіте:

– То що, будемо пробувати?

Максимові стало легше, бо не відав, як запропонувати, а тут, виявляється, сама підказала.

Виставив на стіл слоїк із вином.

Тільки посміхнулася.

– А вистачить? – запитала.

– Як не вистачить – добавимо.

Видно було, що відповідь їй сподобалася.

Знайшов два старі фужери, що залишилися у спадщину від матері, і, не зволікаючи, налив у них вина. Вино було бордове і аж густе, його ще треба було розвести водою. Бодай би на третину.

– За що ж ми вип’ємо? – між іншим спитала гостя.

– Дозвольте випити за те, що цей вечір прикрасить мені жінка.

– Я згодна. Тільки засунемо занавіски, а то поназбігається сюди всіляких вельми цікавих, – і сама шарпнула ліворуч фіранку. – А тепер можна й світло увімкнути.

Це вже зробив Максим.

– А тепер можна й перевірити, який ви майстер.

Максимові було дуже незручно, що в хаті нема нічого кращого од тих старих материних фужерів. А фельдшерка тим часом без ніякого кривляння й виламування вже надпила добру половину налитого.

– Здається, непогане на смак. А яке на міць – побачимо.

– Отже, треба до дна перехилити.

Не випендрувалася, як любив казати Максимів однокурсник Савелій.

На закуску зійшли осінні яблука, грушки, плитка шоколаду. Останню гостя відразу надломила скраю і почала жувати.

– Смачне вино. Ой смачне! Аж губи злипаються!

Максим помітив, що фельдшерка на очах п’яніє і, скориставшись її неувагою, знову наповнив фужери.

– То ви ще не розкуштували. Ось давайте ще по одному.

– Не перечу, – сказала. – Бо вино таки добре вам вдалося. А червоне вино – то здоров’я.

Другий фужер вона відразу перехилила до дна.

А коли поставила на стіл порожній, то й відкинулася на спинку крісла:

– Скинь із мене кофту!

– В чому річ? – не зрозумів Максим.

– Бо в тебе дуже душно.

Скинув. Тоді вона спитала:

– Як ти тут живеш!

– А хіба я живу?

– А що ж ти робиш?

– Перебиваюся.

– Я ж бачу.

Торкнулася під столом коліном його коліна й попросила:

– Підсунься ближче.

Він підсунувся.

– Нахилися!

Нахилився.

Вона захопила його губи своїми повними й солодкими і важко видихнула:

– Вимкни світло!

– Навіщо?

– В очі ріже.

Він вимкнув.

– Тепер стягни з мене чобітки!

Він стягнув. Спочатку лівого, а потім правого.

– А тепер неси мене додому!

– Як?

– Неси додому, кажу!

– А що Жора скаже? – спитав.

– Ще подякує.

Після того він узяв її на руки і поніс у сусідню кімнату на ліжко.

Умить зірвав усе, що було на ній, – вона навіть не пручалася.

 

 

А вдосвіта, коли зайшов до неї в кімнату, вона ще лежала у всій своїй гріховній наготі й повній красі. Зіжмакане у вологих плямах простирадло валялося в її породистих ногах. Довге, гірчичного кольору волосся хвилями відкинулося на білу подушку. Щодо грудей, то Віталінині обидві вкупі своєю пружністю й зухвальством ледве сягали однієї Валентининої і зараз одверто приглядалися коричневими очима-сосками до Максима: хіба не ти збиткувався над нами вночі?

– Вірсавія! – незчувся, як вигукнув.

Жінка відразу ж підлила під довгі вії легко розбавленого ультрамарину.

– Сядь біля мене!

Сів на краєчок ліжка.

– Ближче сядь!

Підсунувся.

– Ти, мабуть, думаєш, що я з кожним отак? – і примружила очі. – Помиляєшся. Оті самці, що до мене на прийом приходять, ніколи нічого не скурають.[8] Вони готові за отаку ніч, як із тобою, заграничну місячну жінчину платню віддати, але я не йду на це. Можеш перевірити. Я в такий спосіб хочу їх провчити, аби вони поважали не лишень тяжку жіночу працю, але… – помовчала, помовчала й додала, – але й самих жінок. А ось, як із тобою в мене трапилося, – не знаю і пояснити не можу.

Максим, природно, вірив жінці й не вірив, навіть зважився на зухвальство, котре в нього рідко проявлялося:

– Може, тому, що красеня спіткала?

Бризнула вологістю й відвернулася:

– Якби ж то. Але є щось у тобі таке, – і вона знову повернулася до нього, – що заставляє до тебе ставитися з повагою.

– Цікаво, а що саме? – запитав.

– Що ти – незалежний. Ти не чіпляєшся за будь-яку спідницю.

Хотів прилягти до неї в ліжко, але вона категорично заперечила:

– Цо забардзо, то нє здрово.

Тому Максим сказав:

– Чи ти б не згодилася бути натурщицею для однієї картини?

– А що це значить?

– Будеш роздягатися, а я буду тебе малювати.

– Всього-на-всього?

– Всього-на-всього.

– При твоєму вині?

– При моєму вині.

Голосно засміялася:

– Навіть для двох картин згодна, але тільки після роботи.

Максим уточнив:

– Бажано при яскравому денному світлі.

– Тоді в неділю, – сказала. – Хоч на цілий день.

– Домовилися.

Після того вона одягнулася, він вивів її надвір і провів до самої хвіртки. На сході почало світати.

Вже з-за хвіртки вона сказала:

– Отой слід, що я залишила на снігу, викинь шуфлею за ворота!

– Навіщо?

– Щоб інші не бачили, що я до тебе вчора приходила.

– То вже я сам вирішу, що з ним робити.

Різко повернула голову:

– Не ти, а я, чуєш?

– Гаразд.

Після того, як добре розвиднилося, він виніс на веранду мольберт, розвів голубу фарбу і хотів нанести на вчора розпочату картину жіночий слід на сніг, але руки так тремтіли, що лише витер помазок од вчорашньої фарби і загорнув його в байкову ганчірку.

 

 

А в неділю під обід, як перед тим домовилися, сільська фельдшерка Валентина Миколаївна вже була у Максима. Максим виніс із комори бутля, виставив на стіл ті самі фужери й поклав яблука. Вони перехилили по дві порції і, природно, після того жінка роздягнулася так, як це завжди робить справжня натурщиця, але (краще б не задумуватися, як так трапилося) мимо волі художника і поза своїм бажанням вона відразу стала не натурщицею, а відомою вже сестрою милосердя.

– Як мені з тобою добре! – гаряче шептала.

– А мені! – признавався він.

І хоч не скажеш, що вони не працювали, – жоден, бодай би пробний мазок не ліг на підготовлене полотно.

Наступної неділі трапилось те саме.

І на третю – також.

Скільки вони не намагалися переламати той сценарій, в який несподівано потрапили, – нічого не виходило. Вона приходила, роздягалася, але відмовлялася позувати.

– Я не вірю, що ти збираєшся прославити мене, як якийсь там твій Рубенс ту царську хвойду.

Максим не перечив, бо й не збирався це робити.

Вона його щоразу занурювала в таке жіноче тепло, з якого вилізти сухим уже було неможливо, і ніяка сила не могла їх відірвати одне від одного.

І тоді Максим сказав:

– Треба переходити на вечірні сеанси, бо вдень занадто спокусливі твої форми.

І фельдшерка навідалася після роботи.

Але й увечері повторилося теж саме: замість того, щоб зваблива натурщиця потрапила на полотно, вона відразу опинилася в художникових палких обіймах.

Так було і на другий, і на третій вечір.

Зламати солодкий сценарій, поки в бутлях було вино, не вдалося. Та, властиво, його ніхто й не збирався вже ламати. Художник забув про мольберт і навіть про чарівну Давидову жінку.

А коли випорожнили останній бутель, сестра милосердя призналася:

– І на цей раз мій Жора буде вимушений мені все пробачити.

Щоправда, після того переважно раз у тиждень і переважно в суботу вона ще приходила зі своїм вином, купленим у сільській крамниці.

– То чому ж ти не малюєш? – якось спитала.

– А як у темноті малювати? – відповів. – Та й хіба тебе, сестро милосердя, можна малювати?

– А чому ж би ні?

– Тільки не мені, – признався Максим.

Вона довго мовчала і нарешті відкрилася:

– Саме через те в мене складається враження, що ти – ніякий не художник.

– А хто?

– Хіба не видно? – й голосно засміялася.

Далі в них розмова ніяк не клеїлася. Бо, що не кажи, а говорити було вже ні про що.

Якось під ранок Максим ще хотів її провести додому, але Валентина Миколаївна заперечила:

– Я й сама зайду.

І попрямувала до хвіртки.

Попрямувала якось так, що ніби про коліна свої забула.

– Па-па! – і помахала ручкою, як із вікна вагона.

 

 

Коли зовсім розвиднилося, Максим виніс полотно й мольберт із хати на веранду і побачив, що на ньому нанесено всього-на-всього два чи три бордові пробні мазки, котрі чимось нагадували пуп’янок соска на грудях, хоча про самі груди на картині ще й натяку не було.

Потому пройшовся поміж деревами і виразно помітив, що до прищепи не прижився його персиковий черенок, а йому до ноги, як звикле, не прибилася його знайома, хоча повинна була б.

І він зрозумів, що з дому, від нього, відбилася остання жива істота, котра часто не лишень торкалася його ноги, а й гріла йому душу.

Ще зайшов до хати і збагнув: усі ті постановочні сеанси із його уявною натурщицею реалізовувалися на ліжку з фігурними нікельованими бильцями…

Не замовив хрестика на пам’ятник.

Опріч того, виявляється, не встиг полагодити хвіртки.

І щось йому раптово так стисло груди, що й не вимовити слова.

А тут ще Славко Лесик перевис через огорожу.

– Бачив? – питає.

Максим підкинув догори брови.

– По дорозі додому її з машиною чекав Скульський, голова сільради, і вони разом поїхали до Тетерукового бору. Не даремно подейкували, що вони нарешті помирилися.

– Ну і що?

– А нічого, – відповів Славко.

Зачепило, але вдав, що це його зараз не обходить.

А на веранді Максим упізнав свою колишню картину зі снігом і захотів нанести на неї такий знайомий слід.

І таки зробив це, але вже, звісно, з пам’яті.

І прямував цей слід до поламаної хвіртки.

І був він … Дінчин.

Максим ще ніч переспав у старій хаті і чув кроки, чи то домовика, чи діда Омеляна.

Хотів потелефонувати до Оксани, але не мав чогось конкретного їй сказати.

Під обід до нього прийшли якихось двоє від Андрія Первозваного з проханням оформити іконостас у новій, в якомусь селі церкві якогось там патріархату.

Для нього зараз не мало значення, чия та церква. І хоч він був без копійки в кишені – навідріз відмовився.

– Чому? Ми добре заплатимо, – намовляли посланці від Первозваного.

– Церкву треба розмальовувати не такими руками, – признався.

– Так ви – чудовий художник, і у вас – золоті руки.

– А церкву треба розмальовувати не позолоченими руками.

– А якими?

– Якщо вона мене ще прийме, то таки вернуся до неї, але перед тим мені ще потрібно чимало зробити, – сказав.

Після того промив ще під помпою дев’ять порожніх бутлів, заніс їх до комори, перевдягнувся і подався в місто.

Просто так, пішки.

Не вернувся він уже в село ні на другий день.

Ні на третій.

Ні через тиждень.

Ні через місяць…

14.02. – 05.03.2010.

 

 

[1] Мається на увазі Польща.

[2] Горизонтальний димохід на горищі, що примикає до центрального.

[3] Імена мистців, котрі захоплювалися незрівняною красою Вірсавії – дружини царя Давида

[4] Син царя Давида, за правління якого іудейська держава досягла свого найвищого розквіту.

[5] Твір Габріеля Гарсіа Маркеса.

[6] Смолюх – рогіз.

[7] Велосипед.

[8] Скурати – взяти, дістати.

Партнери