Електронна бібліотека/Проза

TWENTY-FIVE YEARS OF UKRAINIAN POETRY (1985-2010): NEW VOICES WITH THE FREEDOM TO CREATEINTERNATIONAL POETRY REVIEW
Буба (уривок із роману)Барбара Космовська
осінь завжди робила так...Олена Михайленко
Я тихо думаю, а ти проходиш повз...Олена Михайленко
ніч притаїлася мов заєць...Олена Михайленко
витатую твій телефон на собі...Олена Михайленко
я жию у Львові...Олена Михайленко
запах меду, землі і смоли...Олена Михайленко
об неба сірий камінь точильний неба...Олена Михайленко
доторнися до мене...Олена Михайленко
серце — червона рибина...Олена Михайленко
чорніє кров у венах...Олена Михайленко
ось риба бруната....Олена Михайленко
я не аліса не лоліта...Олена Михайленко
теплі тіла дерев...Олена Михайленко
що це за видиво суне...Олена Михайленко
А містом йдуть чутки...Олена Михайленко
я — київ, я стомиласявід себе...Олена Михайленко
впала на ліжко знесилена...Олена Михайленко
жінки на високих підборах...Олена Михайленко
золоте, червоне, чорне, срібне...Олена Михайленко
важчали речі...Олена Михайленко
не граю в футбол...Олена Михайленко
iнкрустацiя ластовинням...Олена Михайленко
призначення очей — відволікати нічОлена Михайленко
тихо співає...Олена Михайленко
навіщо мені всі небесні тіла...Олена Михайленко
Випадкові віршіВіталій Квітка
З книги «Дахи» (2003)Дмитро Лазуткін
Прощання з Зимою-2011Віталій Квітка
Підбірка віршів та перекладівТарас Малкович
Запізнення на вічеВіталій Квітка
Багряні крила (уривок із роману)Костянтин Матвієнко
Завантажити

Хліб не надто насущний

Мати повернулася з батьківських зборів знервована, бліда й сердита.
– Бубо! – холодно кинула вона в бік доньчиної кімнати. Напружено сіла в кухні на стільці.
– Ти про англійську? – Буба вирішила послабити удар.– Я ж вам казала, що в мене проблеми. Але ж не такі серйозні?– вона перелякано дивилася на маму. Не пригадувала, щоб та виглядала такою обуреною. Хіба що, коли сварилася з батьком...
– Бубо, виставу закінчено, – мамин голос драматично переходив у плач. – Я вже давно підозрювала щось жахливе. Ти так швидко з того ліцею поверталася або так пізно йшла на уроки... Я відчувала, що ти щось приховуєш...
– Але ж ти ніколи не знаєш, о котрій я виходжу чи повертаюся. Тебе ніколи немає, або ти спиш...
– Я працюю ночами, – перебила її мати, – тому можу собі дозволити. Як ти могла мене не попередити, наразити на таку ганьбу, завдати такого сорому?! – З маминих очей ринули потоки сліз.
– Але що сталося? – Бубі вривався терпець.
– Мовчи! – закричала мати. – Тобто – розповідай! – зажадала вона. – Поясни, будь ласка, чому ти так підло нас ошукала. Ти ж не ходиш до жодного ліцею! Ти брехуха! Донька відомої письменниці з незавершеною середньою освітою! – мати витирала накрохмаленою скатертиною то очі, то носа.– Я перевірила журнали в усіх класах. Навіть у четвертих! Ніде про наше прізвище навіть не чули!
– Ну, із четвертими все зрозуміло. Мені ще до них рости й рости, – бовкнула Буба. – Але в першому «А» про мене, мабуть, щось-таки знають.
– Вони навіть не знають, як ти виглядаєш. Я показала їм фото! Ніхто з учителів тебе на очі не бачив!
– Хвилиночку, а в якому ліцеї ти була? – Буба зморщила носа й напружено дивилася на маму.
– Як це – у якому? У твоєму. Ось, будь ласка, – вона відкрила записника з календариком і підсунула Бубі під носа.– Ось адреса. Що, не твій? На площі Вашингтона. Імені, здається, 303-ї Дивізії.
– Не мій, – спокійно відповіла Буба. – У тому, що на площі, були якісь літературні зустрічі з тобою. Рік тому. Мій– імені Костюшка, двісті метрів звідси, біля бібліотеки. А з ліцеєм імені 303-ї Дивізії в нього спільного лише те, що цей ліцей, як із пташиного польоту, видно з вікна нашої кухні.
Мама завмерла.
– Справді, Бубо? – запитання пролунало драматично.– Ти розумієш, що це значить? Що я знову можу повністю тобі довіряти! Ох, дитинко! – Буба опинилася в маминих обіймах, але перш ніж її притулили й обцілували, дівчині спало на думку, що в цій ситуації не все настільки смішно, як хотілося б зараз мамі.
* * *
Пообіддя було сонне й ледаче. Навіть жвавий останнім часом дідусь впадав у зимову сплячку, про що свідчило його гучне хропіння. Мати ходила по хаті знервована, у розхристаному халаті й шукала натхнення.
– Я ніколи не закінчу книжку під такий акомпанемент, – нарікала вона під дідусевими дверима. – Через це хропіння не напишу еротичної сцени на європейському рівні, – скаржилася вона чоловікові, який виявився байдужим до галасу й спокійно вправлявся перед дзеркалом.
– И-а, и-е, о-у, – відповів він їй, викрививши губи, показуючи ледь кривуватого зуба.
– Тобі ніхто не казав, що його треба вирівняти? – мама відкопилила чоловікові губу й зацікавлено глянула на зуб. Торкнула його пальцем.
– Ау-у-у! – залементував батько, не залишаючи сумнівів, що із зубом трапилося щось дуже серйозне.
– Твій зуб – твої проблеми, – прокоментувала мама.– Але не розраховуй, що по телебаченню тебе покажуть беззубого. Ну, хіба що в рекламі неякісної пасти, – додала вона, залишаючи батька з болючим зубом та іскоркою надії.
– Бубо, – мати увірвалася до її кімнати, – рятуй польський любовний роман від повної катастрофи! Придумай, що жінка повинна сказати закоханому чоловікові в певній, так би мовити, інтимній ситуації? Але це не може бути щось банальне!
Буба глянула на маму квадратними від подиву очима.
– Не знаю, – відказала стиха, – я ще в такій ситуації не опинялася. Подзвони до Ольки. Вона таким займалася ще в ліцеї.
– Не обмовляй сестру, – обурилася мама й додала примирливо. – Олька напевне запропонує якісь заяложені фрази, а я шукаю чогось природного, чистого, нечуваної досі любовної пісні.
– Подумай про нас, – порадив матері батько. – Може, тобі спаде на думку якийсь витончений приспів. Колись, скажу я тобі, ти вміла співати.
– Колись? – у маминому голосі забриніла образа. –
А вчора?
– Учора ми співали дуетом, але це не те, – сперечався тато. – Інша річ, що ти мене дивуєш. Запитуєш у Буби про такі речі...
– Про які? – матуся вочевидь прагнула посваритися. – Буба майже доросла й настав час із нею поговорити про... ці справи, еге ж, Бубо?
– Щиро кажучи, я збиралася повчити фізику.
– А й справді, доню. Якщо опануєш її, то світ тебе нічим не здивує, – переможно заявив тато.
– Більш доречною була б філософія, бо це – королева наук, – мама не соромилася банальних фраз, коли їй кортіло докинути свої п’ять копійок. У результаті вона забувала про причину суперечки.
– А може, мамо, у цій сцені, – Буба делікатно намагалася повернути її до попередньої теми, – спробувати обійтися без слів?
– Це книжка, а не порнофільм! – обурилася мама.
– Я мала на увазі, звичайно, опис почуттів, – не здавалася Буба.
– Опис, кажеш? – мати замислилася, а тоді задоволено скинула своїми густими кучерями. – Авжеж, донечко! Це буде так незвичайно! Адже бувають миті, коли слова лише заважають, а я саме пишу про такий момент.
– Я теж! – гукнув, прокинувшись від дрімоти, дідусь.– Усе життя ніщо не заважало мені більше, ніж твої, Маріє, крики біля мого вуха! У цьому домі буде бодай хвилина спокою?
– Якщо ти знову заснеш, то звичайно, ні! Ти хропеш, як ведмідь! – не залишилась у боргу мати і, гордо піднявши голову, повернулася до свого роману.
Буба разів з п’ять проходила повз телефон, перш ніж наважилася подзвонити.
– Адась? – запитала вона спокійно. Намагалася приховати хвилювання, котре її дуже непокоїло. – У тебе є підручник з фізики? Так, я ще не встигла купити. Заскочиш?– хвилювання поступилося місцем радості. – Ну, чекаю,– закінчила вона розмову.
Миттю повернулася до своєї кімнати. Схопила відкриту книжку й крадькома віднесла до кухні. Заховала її в хлібниці. Приготувала сік і, прихопивши склянки, повернулася до себе. Вилила на голову трохи маминих парфумів і придивилася до свого відображення в дзеркалі. Три прищі лише на мить затьмарили її радість. Відкриваючи двері, вона вже була готова полинути назустріч великій пригоді.
– Я зніму черевики, – запропонував Адась.
– У нас не роззуваються, – пояснила Буба, піднімаючи погляд на висоту метра дев’яноста сантиметрів. На самому вершечку, увінчаному їжачком волосся, дівчина помітила приємну посмішку.
Здоровенні Адасеві черевики голосно протупотіли паркетом цілої квартири. Буба з гордістю відзначила, що це справило враження навіть на батька, який, задивившись на Адасеві ноги, не встиг кинути йому свого звичного «хай». Адась злегка пригнувся і, на татове здивування, вписався в двері Бубиної кімнати, які негайно зачинилися.
– Ти бачила те саме, що я? – батько недовірливо дивився на маму, увагу якої привернули звуки армійського марширування по її килимах.
– Не зовсім. Ця жердина – то хто?
– Гадки не маю. Уперше його бачу. У нього така широченна куртка, що під нею сховався б цілий кавалерійський полк. Він не озброєний, як ти думаєш?
– Це Адась, – озвався дідусь. – Малий Адась Куницький з Бубиного дитсадочка.
– Тієї Куницької, що співає?
– Ні, тієї, що грає, – пояснив дідусь.
– На чому грає?
– Не на чому, а в що! У спортлото, – дідусь схилив голову нижче, занепокоєний тим, що зацікавлення Адасем несподівано перейшло на нього. – Між нами кажучи, – продовжив він, – яка ж вона чарівна жінка, його мати! Я переконаний, що в її жилах тече не одна краплина чистої арабської крові.
– Як у коня?
– Батько мав на увазі блакитну, – пояснив Павел. – Не знаю, скільки там у ній тече блакитної крові, але здогадуюся, скільки нашої готівки протікає між її пальців.
Дідусь вороже глянув на зятя.
– Завжди ти, Павлику, про справи, навіть тоді, коли йдеться про майбутнє твоєї доньки.
– Як це – майбутнє? То все зайшло аж так далеко? – мати відчула обов’язок з’ясувати всі подробиці.
– Далеко чи ні, пильнувати треба. Ти повинна зайти до них, вигадай якийсь привід. Вони начебто фізику вчать, але доки не переконаєшся, нічого не відомо.
– Зайди, зайди! – порадив батько. – Може, якраз побачиш сцену, яка пасуватиме до твого роману. – Остання фраза пролунала погрозливо.
– Я приготую їм бутерброди й чай, – мати блискавично прийняла рішення. – Але занесемо разом, – попередила вона.– Не хочу, щоб Буба подумала, що лише я їй не довіряю.
– Я нічого не нестиму, бо в мене тремтять руки, – застеріг дідусь.
– А вас ніхто й не просить, – відказала донька.
– Звичайно. До мене тут ставляться гірше, ніж до Бартошової. Як до непотребу, – захлипав несподівано дідусь.
Татусю, допоможіть робити бутерброди.
* * *
– Ну, і що ви на це скажете? – мати тріумфувала. – Я простягаю руку по хліб, а там – підручник з фізики, яку вони саме вчать! Ха! Ми мали рацію!
– Дозволь нагадати, хто її мав, – дідусь цілковито оговтався. – Ви підете з бутербродами, а я – із книжкою, – прийняв він сміливе рішення.
* * *
– Залишся ще, – несміливо попрохала Буба. – Якщо, звісно, у тебе є час.
– Я домовився з Йолькою. Шкода, що ти не подзвонила раніше, – знітився Адась. – Але якщо матимеш проблеми із задачами, забіжу післязавтра. Йолька їде на якісь курси для модельок, і я буду вільний цілий день.
– Пробачте, – у дверях стояла вся родина. Мати тримала чашки з паруючим чаєм, батько – таріль з бутербродами, а за його спиною дідусь вимахував підручником з фізики.
– Ми тут подумали, що коли ви вчитеся, то гарячий чай вам не зайвий, – мати, усміхаючись, простягнула руки із чашками.
– І під’їсте трохи, – докинув батько, поставивши таріль на столі. – А як підживитеся, можете братися до фізики. Глянь, Бубо, що ми знайшли в хлібниці! Підручник, важкий, як буханець!
– Дуже дякую, – дурнувато посміхнувся Адась, – але мені вже треба йти. Добре, Бубо, що ти все-таки маєш цей підручник. Тоді я свій заберу.
Трьома кроками Адась подолав помешкання й зник у передпокої. А Буба сиділа над двома чашками чаю й розмірковувала, чи в її віці можна так голосно плакати.

На захисті шедевру
Маньчаки виглядали, як із хреста зняті. Принаймні так Буба уявляла собі людей, знятих із хреста. Маньчак перехнябився на лівий бік і тримався за сідниці, а його дружина ледь згорбилася й ніяк не могла випрямитися. Обоє Маньчаків були вбрані в яскраві блискучі спортивні костюми, а на додачу мали на собі веселенькі шарфики й шапочки з дитячими малюнками. На комплекті Маньчакової видніли зображення Міккі Мауса, а на шарфику Маньчака– маленькі руді білочки.
– Ми були на спуску, – з порога пояснила пані Віолетта, силкуючись обтрусити сніг зі своїх хутряних чобітків.
– Нічого собі спуск! – бовкнув дідусь. – У вас такий вигляд, ніби ви спожили всі запаси алкоголю під час сухого закону.
– Пане Генрику, про це навіть незручно говорити, але ви не відрізняєте п’яного від ... утомленого лижника! – трохи нерішуче промовив Маньчак. – Ми саме займалися зимовими видами спорту.
– От визирніть у вікно й подивіться на наш «Трабант»,– зажадала Маньчакова.
– О, знову загородили вихід пані Короповій! – зрадів дідусь. – Значить, не засидитеся в нас.
– Коропова сьогодні на нічному чергуванню, – пояснила Буба. – Певне, цього разу вам минеться, – додала вона гірко.
– Не йдеться про жодну Коропову. Гляньте, що в нас на даху машини! – Маньчакові вривався терпець.
– Лижі, – сказала Буба.
– Авжеж, – пані Віолетта обвела присутніх переможним поглядом. – У мене ще й досі таке відчуття, неначе вони в мене на ногах.
– Воно й видно. Вас так гарно перекосило, – дідусь зміряв Маньчакову поглядом ортопеда. – А ви впевнені, що нічого не зламали?
– Пане Генрику! – засопів Маньчак обурено. – Моя дружина народилася з лижами на ногах. Так кажуть про когось, хто добре катається, – швиденько докинув він, зрозумівши, що дідусь приготувався до чергової словесної атаки. – От зі мною гірше. Це був мій дебют.
– Справді, гірше, – охоче притакнув дідусь. – Вам, певне, довелося занадто збочити вліво.
– Не занадто, але збочив.
– Він міг з’їжджати абсолютно прямо, але, мабуть, не хотів, – стала на захист чоловіка Маньчакова. – Що це у вас так смачно пахне?
– Як би це вам сказати, – щоб виграти час, дідусь глибоко замислився.
– Голубці, – випалила Буба. Вона знала, що чим довше пані Віолетта аналізуватиме кухонні аромати, тим більший матиме апетит.
– Обід, – голос Бартошової пролунав, неначе смертний вирок.
Маньчаки насилу дочалапали до їдальні, але коли сіли до столу, Буба між черговими добавками отримала нагоду вислухати захоплюючу, сповнену спринтів, слаломів і стрибків, розповідь про лижні подвиги Маньчаків.
– А де наші голубці? – поцікавилася мати, оглядаючи ввечері кухню. – Адже Бартошова сьогодні крутила голубці?
– Так, але Маньчаки їх з’їли.
Батько поблід.
– Це вже занадто, – несміливо почав він. – Тиждень тому вони вихлебтали весь бульйон, ум’яли відбивні, тоді...
– Перестань стогнати, – мати вступилася за Маньчаків.– Ти ж знаєш, як воно в них. Нічого з нами не станеться, якщо один раз замість обіду буде яєшня.
– Яйця в нас позичили.
– Хто позичив?! – мати теж поступово втрачала погідний настрій.
– Маньчаки, – утрутився до розмови дідусь. – Вони хотіли пекти пончики й запросити вас на дегустацію.
– Як це мило з їхнього боку, – прошепотіла мати.
На відміну від свого чоловіка, вона швидко зворушувалася, навіть тоді, коли була голодна.
– Павле, ходімо.
– Куди о цій порі? – батько був страшенно сердитий. Шукав у холодильнику якоїсь їжі, і Буба могла б заприсягнутися, що коли б знайшов там Маньчакову, то вп’явся б у неї зубами. Навіть, якби вони в нього боліли.
– Ідемо до Маньчаків. Ти ж сам чув, що нас запросили на пончики. Купимо до них щось невеличке, символічне.
– Та припини, – батько в рекордному темпі досягнув стану екстремального роздратування. – Будь ласка! – кепкував він. – Купуй шампанське, можеш навіть щось аж ніяк не символічне, а до всього ще якийсь букетик, і на додачу подякуй, що вони виявилися такі ласкаві й зжерли наші голубці, – не втримався він.
– Ти стаєш точнісінько таким в’їдливим, як мій тато, – мати осудливо глянула на свого чоловіка. – Одягни нового плаща. Вони ще тебе в ньому не бачили.
– Навіщо? Це звичайний плащ, тож Маньчаки мене лише висміють. Навіть червоного капюшона не має, – розсердився батько.
– Ну, знаєте, – мати театрально заломила руки. – Щоб через два нещасні голубці отакий шарварок здійняти?
– Через чотири, – буркнув тато.
– Чотири, Марисю, – жалібно підтакнув дідусь. – Але ж пончики, Павле, можуть у них вийти дуже смачні.
– Ходімо, – скомандувала мати. – А ви тут стережіть кухню, щоб не зник наш посуд і масло.
– Дідусю, – озвалася Буба, коли кроки батьків стихли в передпокої, – але ж вони ці яйця позичили для яєшні. І нікого не запрошували...
– Це вже не наш клопіт, Бубо, – дідусь гордовито випнув груди. – Прогулянка на них гарно вплине. Нагуляють апетит, – помешканням прокотився диявольський дідусів сміх.–
А Маньчаки, можливо, допетрають, що до півлітри годилося б подати якусь вечерю.
– А як не допетрають? – тривожно запитала Буба.
– Що ж, тоді мені справді шкода твоїх батьків, дитино. Пити натщесерце – велике мистецтво, але, на жаль, ще більша проблема.
* * *
Мати сиділа на кріселку, яке називала «Людовиком», і плакала.
– Мамо, ти перебільшуєш, – намагалася переконати її Буба. – Одна погана рецензія – це ж не кінець світу! Навіть найкращі книжки критикують! А твої романи всі читають, затамувавши подих...
– Твій батько жодного не прочитав. Зате знає напам’ять усі ці жахливі рецензії цілої зграї перодряпів!.. А моїх книжок навіть не погортав!
– Бо він не жінка.
– А ти? Чому ти їх не читаєш?
– Я їх знаю. Ти ж завжди розповідаєш про них, сторінку за сторінкою, перш ніж їх написати.
– Але ж це не одне й те саме, – сперечалася мати крізь сльози.
– Гаразд. Я їх читатиму.
Плач не вгавав.
Буба вже багато разів давала собі раду в таких ситуаціях. Однак сьогодні відчувала, що мамина депресія сягає глибше, ніж драми її любовних романів. І поглиблюється з кожною хвилиною.
– А знаєш, що казала дружина м’ясника?
– Яка? – мати ледь утерла сльози. – Ота косоока?
– Умгу, саме вона.
– Ну, і що вона там казала?
– Що як дорвалася до «Блакитного птаха», то читала до ранку, і чоловік відібрав у неї книжку, бо вона вдома нічого не робила.
– У нас ще є кілька примірників. Треба їй віднести,– рішуче сказала мати. Солідарність із читачками була її вродженою рисою. – Але що ти робила в м’ясника, Бубо?
– Купувала... сосиски.
– Сосиски? Чому сосиски?
– Бо я їх люблю.
– Але ж це так вульгарно. Любити сосиски. Ти помітила, щоб котрась із моїх героїнь любила сосиски? Звісно, ти ж просто не знаєш цих прекрасних жінок... – згадала мати й простягнула руку по наступну хусточку.
– Дівчата в нашому класі теж тебе читають. На уроках.
– Сподіваюся, ти такого не робиш? Ну, звичайно! Знову я забула, що моя рідна донька нехтує книжками власної матері.
Мати саме збиралася розплакатися знову, але її зупинив таємничий голос, що почувся з дідусевої кімнати.
Линули тихі слова:
– А потім ніжно обійняв її й потягнувся до малинових вуст. – О ні! – захищалася вона слабким голосом. – Ви не можете так учинити! Ви кандидат на пост сенатора, публічна особа. Якби про це дізналася ваша дружина, ця потвора...– Моя дружина померла, – відказав він.
– Померла? – з надією перепитала вона. – Отже, ми можемо бути разом? О, коханий, я чекала цієї хвилини відтоді, як побачила тебе в службовому «Вольво» з мобільним телефоном у руці. Я вже тоді мріяла, щоб твої вуста колись торкнулися моїх...
– Це уривок з моєї «Службової сонати», – блискавично впізнала мати.
– Дідусь її читає, – Буба намагалася, щоб її пояснення виглядало природно.
– Як це – читає? Ти ж не маєш на увазі, що бере «Сонату» і задля приємності заглиблюється в почуття секретарки сенатора Польмана?
– Ну, певне, що заради приємності! І сенатор Польман йому подобається... – Буба рятувала ситуацію, доки на порозі не з’явився дідусь власною персоною.
– О, ти вже вдома, Марисю? – озвався він шанобливо.– Сподіваюся, ти не матимеш нічого проти. Два дні тому я прочитав «Посланця пекла», а сьогодні дозволив собі взяти наступну книжку. Чуд-дова!
Мати недовірливо приглядалася до Буби й дідуся, але не побачила на їхніх обличчях нічого підозрілого. Лише зітхнула, підвела губи помадою й заявила, що мусить ще попрацювати над «Машиною кохання».
– Ви й гадки не маєте, які критики беруться зараз оцінювати шедеври, – пояснила вона похмуро, але обличчя її поволі проясніло. – Збіговисько недоучок з дипломами, купленими через інтернет! – пирхнула вона з погордою випускниці Кембриджа, а тоді зникла у своїй кімнаті.
Мати не зауважила потиску двох рук. Меншої, дещо дитячої, і великої, старечої, яка тримала під пахвою примірник «Службової сонати».

Партнери