Re:цензії

08.06.2010|14:24|Людмила Скорина, кандидат філологічних наук, доцент, Черкаси

Біографічний триптих «Академії». Частина ІІ. Зів’яле листя: І знову про таємниці Івана Франка

Горак Роман. «Твого ім’я не вимовлю ніколи». Повість-есе про Івана Франка.– К.: ВЦ «Академія», 2008. – 224 с.

Продовжила серію повість-есе Романа Горка «Твого ім’я не вимовлю ніколи». Її автор – авторитетний франкознавець, вже відомий читачеві повістю «Тричі мені являлася любов». Перш за все у цій книзі привертає увагу гарна обізнаність автора з предметом розмови. Апелювання до листів, документальних матеріалів, свідчень очевидців, оцінок критиків – безперечні достоїнства цієї книжки. Це добротний взірець документалістики, що спирається на факти й іманентно дистанціюється від неконтрольованого лету фантазії. Читач може бути впевнений в тому, що наведені автором факти автентичні. Цю книгу можна рекомендувати для прочитання тим, хто хоче роз′яснити загадки, що виникли з часом навколо збірки Івана Франка «Зів’яле листя». Але вже тут виникає певний парадокс, пов’язаний з особливостями рецепції твору.

Зазвичай в анотації до книги прийнято вказувати прогнозоване коло читачів (скажімо, «для фахівців-філологів» чи «для широкого читацького загалу»). Кому ж адресував свою книгу Роман Горак? Питання насправді не таке просте. Навряд чи він збирався обмежувати коло читачів вузьким сегментом науковців, зрештою, їх більше зацікавить літературознавча розвідка. До науковців ще можна додати вчителів-словесників, але і в такому випадку видавництву навряд чи вдалося б компенсувати витрати на публікацію книги, адже це надто нечисленна аудиторія. Твердження про те, що ця повість зацікавить широке коло читачів, виглядає щонайменше дискусійно. Що здатне привернути увагу читацької публіки? Найперше – виразний динамічний сюжет і майстерне відтворення внутрішнього світу персонажа. Назагал не маю на увазі «бульварне» чтиво, але читацьке сприйняття має певні закономірності, які повинен враховувати автор. Тому дивним видається те, що твір Р.Горака фактично не має наскрізного сюжету. Об’єднавчим центром тут стають перипетії навколо Франкової збірки «Зів’яле листя», точніше, ті загадки, які спровокував автор своїми двома передмовами. Чи справді він мав щоденник самогубця (як було зазначено у першій передмові), чи слід вести мову про ретрансляцію особистісного досвіду? Дослідники доклали чимало зусиль, аби знайти остаточну відповідь, але її і до цього часу немає. Є низка цікавих версій – не більше, але і не менше.

Чи дав таку відповідь Р.Горак? На жаль, ні… Читач почувається розчарованим, адже в інтригуючій анотації йому обіцяли сенсацію, щонайменше – розгадку: «Свого часу Іван Франко переконував, що збірка «Зів’яле листя» написана під емоційним впливом від прочитання щоденника самогубця, який не зміг пережити нещасливе кохання. Чи можна було вірити Франкові, що до написання інтимних поезій, які спровокували гострі літературні суперечки, непорозуміння між ним і критикою, причетні чужі переживання, а не його особисті? Хто та незнайомка, яку покохав ліричний герой і взаємності якої не знайшов? Ім’я її так і не було відкрито — Франко вмів зберігати таємниці. Після його смерті одні претендентки на титул героїні збірки зголошувалися з власної волі, інших називали дослідники. Та всі розуміли, що то були не вони. А на неї ніхто не міг і подумати… У повісті-есе «Твого ім’я не вимовлю ніколи» Роман Горак переконує, що все-таки то була Вона ». Хто Вона? Хто та Єдина, чиє ім’я Франко «не вимовить ніколи»? Уляна Кравченко? Ольга Білинська? Целіна Журовська? А ще ж у творі згадані дві Ольги – Рошкевич і Хоружинська. Є версії – остаточної відповіді немає…  

Загалом твір Р.Горака викликає цілу низку запитань. Звісно, його фаховий рівень доволі високий, але художній… На обкладинці вказано, що презентована книга – «повість-есе про Івана Франка». Принаймні дві речі викликають застереження. Перша – визначення «повість-есе». Мова навіть не про хитру жанрову дефініцію – сучасних літературознавців, здається, нічим не здивуєш, адже маємо і «роман у новелах», і «роман у віршах», і «роман-притчу», і «роман-баладу», і ще багато чого. Але як поєднати в цілісність повість і есе? Сюжетний твір, структурований за законами художності, – і художньо-публіцистичний твір, що має в основі «конкретну тему, висвітлену в підкреслено вільному, суб’єктивному її тлумаченні, вільну композицію, парадоксальну манеру мислення». Якщо проаналізувати твір Р.Горака, то переконаємося, що маємо справу справді з есе. Повістевих прикмет тут значно менше. Інше застереження щодо підзаголовку – там вказано, що це твір про Івана Франка. Будь-який читач, перегорнувши кількадесят сторінок твору, постане перед питанням: а де ж Франко? Адже мова там йде про Уляну Кравченко.

Надалі питання не зникає, а лише посилюється, адже перші 50 сторінок присвячені саме їй. Звісно, літературознавець, бодай побіжно ознайомлений з творчою історією збірки «Зів’яле листя», цей зв’язок зрозуміє. А от читач, не переобтяжений філологічною премудрістю, почуватиметься якщо не розчарованим, то розгубленим. Може, таким чином автор хотів цього читача заінтригувати? Якщо так, то інтрига затягнулася. Не надто ефектно (і ефективно) виглядає початок твору – розповідь про святкування ювілею Уляни Кравченко. Немає тут ніякої інтриги, ніякої «родзинки». Чи могла вона бути? Так, адже історія стосунків Уляни Кравченко та Івана Франка (Мирона і Марти) потенційно могла б стати генератором цікавої любовної колізії. Але тут авторові на заваді став його провідний принцип – достовірності і точності наведених фактів. На жаль, листування Івана Франка й Уляни Кравченко дійшло до нас в пошкодженому вигляді, тому встановити цілісну правдиву картину важко. Але якщо мова йде про повість – тобто художній текст, – то домисел тут був би цілком доречним. Звісно, не йде мова про те, аби автор притягував факти «за вуха», мовиться про психологічно достовірний варіант розгортання цієї love story. У цій ситуації від автора хотілося б хоч трішки творчої сміливості, художньої фантазії, але Р.Горак її не виявив. Як сумлінний дослідник, він обмежився задокументованими свідченнями. В підсумку маємо бліду і невиразну колізію, тінь справжніх стосунків. Чи це справді була любов? Чи Уляна Кравченко лише нафантазувала її? Які стосунки насправді були між ними? Це лише питання без відповідей… Таємниця, ключик від якої загубився з плином часу… Без надії його знайти.

Після Уляни Кравченко у творі фрагментарно з’являється постать Ольги Білинської – так само невиразна і ніби випадкова. Більше уваги приділено Целіні Журовській. Але ж у підзаголовку йшлося про те, що ця книга присвячена Франкові, – зауважить розгублений читач. У другій частині твору йому справді приділяється більше уваги, але не настільки, аби читач зміг зробити цілісний висновок про особливості внутрішнього світу персонажа. Знову виникає ціла низка питань і навіть певна засторога – автор не має перед собою цілісної художньої концепції. Він наводить різні думки про Івана Франка, Уляну Кравченко, Целіну Журовську… Надто різні, аби уявити, якими вони були насправді. Також автор багато пише про гіпотетичного «пана Супруна», переконливо доводячи, що цей вигаданий образ мав реального прототипа – Еммануїла Годзієвича. Така прискіпливість і науковий підхід заслуговують схвалення і навіть претендують на статус філологічного «детективу». Якби… Якби наприкінці автор не підсумував: «Чи не пора зняти ту ширму, яку поставив зі страху між собою і читачем у «Зів’ялому листі»? Сказати, що цей ліричний герой – це він сам. Франко. Що зумисне прикривався тим щоденником, спеціально намагався декомпонувати вірші, аби показати, що він, Франко, не має нічого спільного з ліричним героєм-самогубцем. Гріх обдурювати людей, спихати свою провину на інших, прикриватися тінями померлих»… Франко зрозумів це і тому у передмові до другого видання «Зів’ялого листя» вказана «ширма зникає»… Але ж яка тут новизна, яка інтрига? Скільки років дослідники доводили, що І.Франко писав цю збірку, виходячи з власного життєвого досвіду. Зрештою – навіщо були витрачати стільки сил і труду на Уляну Кравченко і «пана Супруна», якщо не їхня історія прислужилася до написання збірки… І знову лише запитання…

Додаткові матеріали

07.06.2010|07:24|Re:цензії
Біографічний триптих «Академії». Частина перша. В пошуках щастя і самореалізації. Шарітка: Ольга Кобилянська.
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

Поки ще немає жодних коментарів, Ви можете стати першим, хто висловиться!
Додати свій коментар:
Ваше ім'я 1000 залишилось Ваш коментар підтвердіть, що ви не робот: Якщо Ви не бачите свій коментар на сторінці після введення, натисніть кнопки Ctrl+F5

Партнери

Культреванш - Богемний Вісник
Захід-Схід
Грані-Т
ЛітАкцент
Нора-Друк
Кріон
Видавництво Жупанського
Книгоспілка - всі українські книги і видавництва
BookLand.net.ua
teatre.com.ua :: сучасний театр в Україні
КНИГАРНЯ 'Є' - мережа книжкових магазинів
Видавництво ТЕЗА
NiceDay | Все про кіно, музику, книги
УкрВидавПоліграфія
Часопис української культури
Прокат книг
Видавництво Фоліо
Всесвіт
Оsтаnnя Барикада
Молода Література
Молода Література
Публікатор
ArtVertep
Коронація Слова
ЛИТФЕСТ
Українськa літературнa газетa
Интернет-голосование «Лидеры нации»